Янтарне скло - Пулман Филип. Страница 39

Ніби здогадавшись, про що він думає, Ліра м'яко сказала:

— Так, дійсно, це було б жахливо… Ти знаєш, я ніколи не розуміла, що моя мати… Насправді я росла сама по собі — я не пам'ятаю, щоб хто-небудь тримав мене в обіймах та співав мені колискові, у моєму світі, здається, завжди були лише я сама та Пантелеймон. Я не пам'ятаю, щоб пані Лонсдейл виявляла справжню приязнь до мене: вона була економкою в Коледжі Джордана і дбала лише про те, щоб я була одягнена в усе чисте та гарно поводилася. Проте тоді, в печері… Віле, я знаю, це здається тобі дивним, бо моя мати чинила жахливі речі, але я дійсно відчувала, що вона любить мене та піклується про мене… Мабуть, вона гадала, що я умру прямо у сні, що я підхопила якусь хворобу, однак все одно не припиняла піклуватися про мене. Ще я пам'ятаю, як раз чи двічі прокидалася і в її обіймах… Я впевнена, що це мені не наснилося… Якби в мене була дитина, я б робила на її місці те саме.

Отже, Ліра не знала, чому вона спала весь цей час. Чи слід сказати їй та цим розбити всі її спогади — навіть якщо вони були несправжніми? Ні, звісна річ, робити цього не слід.

— Здається, он той кущ? — промовила Ліра.

Місяць сяяв так яскраво, що було видно кожну голку. Віл відламав гілочку, і його пальці покрилися пахучою клейкою-смолою.

— Маленьким шпигунам ми нічого про це не скажемо, — нагадала дівчинка.

Вони набрали повні оберемки гілок та понесли їх до печери.

15

Кузня

Галівесп'яни розмовляли про ніж. Домовившись із Йориком Бернісоном про збройний нейтралітет, вони усілися на кам'яному пагорку подалі від багаття. Іскри злітали до самої стелі, а вогонь ревів і тріщав, тож маленьким людям можна було не боятися, що їх почують. Тіаліс промовив:

— Ми ні на мить не повинні спускати з нього очей. Щойно ніж буде полагоджено, ми ходитимемо за ним, як тіні.

— Він надто пильний. Він повсюди шукає нас, — відповіла Салмакія. — Дівчинка набагато довірливіша. Думаю, можна було б домогтися її Прихильності. Вона наївна, і завоювати її любов буде неважко. Гадаю, саме на це ми маємо спрямували всі свої зусилля, Тіалісе.

— Але ніж у нього. Він може застосувати його.

— Без неї він нікуди не піде.

— Хто знає? Мені здається, що тільки-но ведмідь полагодить ніж, вони скористаються ним, щоб вислизнути до іншого світу та відірватися від нас. Ти бачила, як він перервав її, коли вона збиралася щось сказати про їхні наміри? У них є якась таємна мета, відмінна від тієї, котру ми їм нав'язуємо.

— Побачимо. Але, гадаю, ти маєш рацію: ми в будь-якому разі повинні триматися поруч із хлопцем.

Потім галівесп'яни дещо скептично почали спостерігати, як Йорик Бернісон розкладає інструменти у своїй імпровізованій кузні. Могутні робітники збройових майстерень лорда Ізраеля, що мали у своєму розпорядженні антаричні горна та домни, прокатні стани та гідравлічні преси, напевно лише розсміялися б, побачивши звичайне багаття, а також кам'яний молот та ковадло зі шматка Йорикової броні. Проте ведмідь явно знав, що він робить, і, спостерігаючи за його впевненими рухами, маленькі шпигуни відчули, що їхній скепсис тане.

Коли повернулися діти з дровами, Йорик наказав їм спочатку скласти гілки в купу біля вогню. Тоді він почав брати до лап послідовно кожну гілку та, оглянувши її, передавав1 Вілу чи Лірі з указівкою, під яким кутом її слід покласти у вогонь або як розламати її на частини. Як наслідок, розгорілося багаття надзвичайної сили, причому вся його енергія була зосереджена з одного боку.

У печері стало дуже жарко. Йорик продовжував працювати з вогнем, а дітям довелося ще декілька разів сходити до куща за дровами та зробити досить великий їх запас.

Потім ведмідь підняв із підлоги невеликий камінь і наказав Лірі знайти ще декілька подібних камінців. За його словами, після нагрівання такі камені випускають газ, що огортає лезо та ізолює його від повітря, адже коли розпечений метал стикається з повітрям, він поглинає його та стає менш міцним.

Ліра пішла на пошуки та за допомогою Пантелеймона, котрий перетворився на сову, невдовзі відшукала дюжину таких каменів. Йорик повідомив їй, як і де розмістити їх, та показав, як за допомогою гілки з великою кількістю листя створювати тягу, потрібну для того, щоб газ рівномірно покривав ковадло.

Віл був призначений відповідальним за вогонь, і Йорик декілька хвилин витратив на те, щоб розповісти хлопцеві принципи роботи та переконатися, що він їх добре засвоїв. Від того, як підтримують жар, залежало дуже багато, а Йорик не міг щоразу відриватися від ковальської роботи та класти дровину в потрібне місце, тож йому залишалося тільки довірити це завдання Вілові. Утім, хлопець швидко показав, що на нього цілком можна покладатися.

Ведмідь також зауважив, що Вілу не слід очікувати, що ніж буде точнісінько таким самим, як раніше. Він буде коротшим, адже кожна наступна частинка леза має дещо перекривати попередню, інакше їх не можна буде скувати. Крім того, незважаючи на газ із каменів, поверхня ножа трохи окислиться, і гра кольорів на ній уже не буде такою виразною, як раніше, а рукоятка почорніє. Але лезо буде так само гострим, як колись, а головне, не зміняться його властивості.

Отже, Віл, прикриваючи запалені від спеки очі, опаленими руками підкладав смолисті гілки в ревуче полум'я, розміщуючи їх так, щоб жар зосереджувався там, де це було потрібно Йорикові.

Тим часом сам Йорик обробляв розміром із кулак камінь, котрий він відібрав, переглянувши велику кількість інших. Ведмідь потужними ударами шматка броні надавав каменю потрібної форми та гладкості, і незабаром у печері запахло не тільки димом, а й кордитом від розколотого каменя. Лише галівесп'яни не брали участі у роботі — Пантелеймон також запропонував свою допомогу й тепер у вигляді крука махав крилами, роздуваючи вогонь.

Нарешті форма молота задовольнила Йорика, і він поклав перші два шматки леза магічного ножа прямо в осердя жарко палаючого багаття та сказав Лірі, щоб вона гнала на них газ із каменів. Деякий час ведмідь мовчки спостерігав за вогнем, його довге біле обличчя посеред хмари диму набувало кольорів полум'я. Віл побачив, що поверхня металу почервоніла, потім пожовтіла і зрештою побіліла.

Йорик уважно дивився на те, що відбувалося зі шматками, тримаючи лапу напоготові, щоб у потрібну мить вихопити їх. За декілька хвилин вигляд металу знову змінився — його поверхня засяяла та заіскрилася, і в усі боки від нього полетіли іскри, схожі на феєрверк.

Тут права лапа Йорика смикнулася, і він кінчиками пазурів схопив перший шматок леза. Миттєво поклавши його на залізну пластину, що являла собою задню частину його нагрудника, ведмідь схопив інший шматок. У повітрі запахло паленими пазурами, але Йорик зовсім не звернув на це уваги — рухаючись надзвичайно швидко та вивірено, він наклав краєчок другого уламка леза на перший, високо підвів ліву лапу та вдарив кам'яним молотом.

Від потужного удару кінчик ножа, що лежав на камені, підскочив. Віл подумав, що решта його життя залежить від того, що відбувається у цьому крихітному металевому трикутнику, в точці, що відшукує щілини між атомами. Всі його нерви затремтіли, відчуваючи кожен спалах полум'я та коливання кожного атома в решітці металу. До цього дня він гадав, що для роботи з цим лезом годиться лише справжня домна, обладнана найкращим устаткуванням. Але, як він побачив, інструменти можуть бути вельми простими — головним чинником була Йорикова майстерність. Йорик проревів, перекриваючи брязкіт:

— Сконцентруйся на лезі! Ти також маєш кувати його, це не лише моя, а й твоя робота!

Віл відчував, як усе його єство труситься під ударами кам'яного молота, стиснутого в кулаку ведмедя. Наступний шматок леза вже розжарювався у полум’ї, а Лірина гілка гнала на шматки потік газу, що мав охороняти його від пожираючого залізо повітря. Віл відчував усе це, відчував, як атоми металу зчеплюються між собою, усуваючи розлам і формуючи нові кристали, вишикуючись згідно з невидимою структурою металевої решітки.