Обліковець - Троян Марина. Страница 13

Цю погрозу Шрам сприйняв досить серйозно, бо на той час уже начувся про здібності баби Химки. Але пропозиція привабила його більше, ніж погроза налякала. Чи ж це не та сама роль у жіночому домі, яку він досі успішно виконував? Жити за рахунок старшої жінки йому звикати не доводилося. Тільки тепер була одна дуже приємна різниця: розважати доведеться не стару матрону, а її молоду привабливу дочку…

Усе йшло як по маслу: звикся, обжився, збагнув, чого не можна робити, побачив, що робити можна, якщо непомітно. Потихеньку підтягував собі з різних кутків усе, що не так лежало, аби було потім за що посидіти у веселій компанії. Так би й далі собі жити й горя не знати, але, видно, став якось під нещасливу зірку.

Лейла помітила ще одне зникнення свого таємного запасу (кілька днів тому Шрам виколупав з-за плінтуса сто гривень) і влаштувала йому армагеддон. Шрам не на жарт перелякався, бо й до цього він тут цупив потихеньку, але Лейла йому нічого подібного не викидала. Він вважав, що між ними укладено таку собі мовчазну угоду і він просто бере, що йому належить. Аж вийшло, що ні. З налитими кров’ю очима й шваброю в руках Лейла згадала йому всі свої заначки (які, виявляється, збиралися то на нову кофту, то на стрижку, то на зуб, а остання – на мобільний телефон) і без докорів сумління вигнала його з дому із забороною ще будь-коли підходити навіть до хвіртки.

Не знаючи, що йому тепер робити, Шрам пішов туди, куди завжди ведуть усі дороги, – до бару. Він узяв пляшку й зайняв запаскуджений столик, налив повний шкалик і випив його залпом. Порівняно з гіркотою, що бродила в його душі, ця палена горілка здалася йому медовим нектаром. Випив іще одну. І ще одну. Гірчити не перестало.

Гірчило страшно від самої думки про те, що доведеться повернутися до старих тіток. Він не міг навіть уявити, як після молодої й душевної Лейли бодай сяде поруч із протрухлими цинічними бабами. А доведеться, мабуть, і сісти, і лягти, і гопака танцювати, якщо накажуть, бо по-іншому він жити не вмів.

За такими кислими думками Шрам не відразу зрозумів, що до нього звертається міліціонер. Це звертання містило в собі дві диковинки: по-перше, міліціонер звернувся до нього не на прізвисько, а за справжнім ім’ям, якого в цьому селі ніхто не знав; по-друге, міліціонер скалив до нього всі тридцять два зуби й розкинув руки для привітання, що для його погонів було досить дивно. Шрам навів різкість і здивовано вигукнув:

– Геник, ти?

– Я, друзяко, я! – сміявся той, плескаючи Шрама по спині.

Шрам із несподіванки спробував протверезіти. Геник у цій місцевості, та ще в погонах? Той Геник, що до нього до першого приходив дільничний у разі правопорушень у їхньому селі? Той Геник, що за ним тюрма ридала рясними сльозами?

– Як це ти примудрився в міліцію пролізти? – запитав у нього Шрам.

– Пхе, і примудрятися не довелося! – махнув той рукою. – Робота собача, платять мало… Усі нормальні люди звідти тікають, і доводиться підбирати таких, як я!

Геника, схоже, веселила відмінність від «нормальних» людей – його розкотистий сміх розлітався далеко за межі бару.

– І як ти там справляєшся? – ввічливо запитав Шрам.

– Та як усі – викручуюся! У вічній гонитві за показниками…

– То ти тут типу на роботі? – кивнув Шрам у бік хазяїна бару.

– Друже мій, я завжди на роботі, навіть коли до дівки їду! – заіржав Геник своїм специфічним сміхом, який із роками менш дурнуватим не став. – Ніколи не знаєш, де знайдеш показник. А зараз іще за один висяк голову знімають… А ти як живеш? – переключився він на друга.

– Та по-всякому, – відмахнувся Шрам.

– І зараз, я дивлюся, діло – труба! – потріпав міліціонер друзяку по плечі. – Давай тоді вип’ємо й подумаємо, як ми можемо один одному допомогти…

8

Серафима нарешті дозволила собі сісти на стілець і шумно, не криючись зітхнути. Колишніх і теперішніх домочадців наразі поруч не було, вона залишилася вдома сама й могла хоч ненадовго розслабитися й випустити назовні почуття. Хоча чого їй нині більше хотілося, – тужити чи тішитися, – вона ще не вирішила. Тому зітхнула ще раз, аж із присвистом. І їй на мить здалося, що з тим видихом виплеснулося все, що зазвичай ховається й консервується десь глибоко в собі, поза межами досяжності навіть найближчих людей.

Лейла із забитими памороками й червоними очима пішла проводжати Мілу. Чи то радше Міла витягла Лейлу, щоби провітрити її важку, немов напхану отруйним свинцем голову… Байдуже, аби не чадіти в застояному, затягнутому павутинням і проїденому міллю місці, яким був цей дім і життя в ньому…

Відвівши дев’ятирічну Лейлу до п’ятого класу Розлогівської школи, Серафима мала ще купу клопоту: домовитися щодо пробиття колонки у дворі та врізки до газопроводу, відремонтувати двері, повставляти шибки, побілити кухню і ще переробити безліч справ із довжелезного списку. Вони перебралися обживати цю запущену, нікому не потрібну хату, і слід було багато чого тут зробити, щоб назвати ту халупу домом. А ще треба було пройтися по дворах і запропонувати тутешнім людям свої послуги медсестри, масажистки й косметолога.

Не встигнувши навіть завернути за школу, Серафима почула розмову кількох місцевих кумась, які, підперши шкільний паркан, виливали одна одній своє невдоволення:

– У нас зроду не було циган, а тепер що, виходить, спокійні часи скінчилися? Подивіться тільки на сусідні Олешки: там половина жителів – наркомани. А все чому? Бо тамтешні цигани наркоту свою тицяють усім без розбору, а потім наживаються на людському горі!

– Та це ж тільки одна маленька дитина!

– Де один – там і плем’я не забариться з’явитися! Чи ж ви, Ганю, не знаєте, що вони тільки кодлом осідають?

– То що ж нам тепер, те циганча виганяти?

– Я вам скажу так: усі ми ходимо під Богом, і ту дитину я не чіпатиму навіть косим поглядом. Але якщо мій Васько не захоче сидіти з нею за однією партою, я нічого йому вдіяти не зможу.

Серафима аж сумку з рук випустила. Кумасі озирнулися на незграбну жінку й продовжили собі розмову. Ніхто поки що не бачив батьків «циганчати», тому ту біляву молодичку сприйняли за людину зі «свого табору».

До кумась підійшов пошарпаний п’яний дідок, який ошивався тут поряд, і докинув слівце від себе:

– Бити треба тих циган відразу, як тільки сюди покажуть носа! – з бійцівською готовністю заявив він. – Будемо з ними панькатися – наберемося лиха! Ось хай тільки вийде зі школи, я вам покажу, як із ними треба!

– З тобою і так горя вистачає! – шпигнула захмелілого діда котрась із кумась, але по ній було видно, що вона цілком із ним погоджується.

Серафима тоді забула і про колонку, і про двері, а пішла тинятися селом. Вона не могла тверезо мислити, очі застилала злість упереміш із відчаєм, а в серці немов оселилася орда термітів.

Жінка блукала по вулицях із єдиною метою – вивітрити із себе важкі емоції, щоб мати змогу щось далі вирішувати, та на одній із вулиць натрапила на того п’яного діда – він лежав білий із піною коло рота. Нахилившись до п’яниці, Серафима зрозуміла, що той мертвий.

Вона сіла біля тіла і якусь хвилину непорушно сиділа. Потім підвелася й пішла до школи.

Дочекавшись закінчення уроків, вона довго спостерігала за тим, як діти купками перешіптуються в Лейли за спиною, тицяючи в неї не тільки пальцями, а й гілками, шарпаючи її та сміючись із неї. Потім вийшла поперед школи й голосно, як із трибуни, заявила, щоб її почули і учні, і вчителі:

– Хто насмілиться вчинити шкоду цій дівчинці, на того ляже невідворотне прокляття!

Забрала Лейлу й пішла додому.

Звісно, дідове тіло скоро знайшли серед вулиці. Селяни почали перемовлятися, хто і за яких обставин бачив його останнього разу. А на додачу селом поширилася чутка про Серафимин вибрик перед школою. Усі швидко додали два і два.

Серафиму почали побоюватися. Лейлу відкрито вже ніхто не займав…