Обліковець - Троян Марина. Страница 15

Скоро Міла загубила Полю з поля зору. Іноді над натовпом вигулькували Полині підняті руки, іноді Мілі здавалося, що вона бачить, як сестра звивається біля самого діджея, приймаючи такі сороміцькі пози, аж Міла очі відводила – і губила її знову.

На сльозливий повільний танець до Міли підкотив якийсь підстаркуватий парубійко і запросив танцювати, а коли дівчина чемно відмовила, потягнув мало не силоміць. Сяк-так дівчина витерпіла п’ять хвилин стійкого перегару над вухом, грубі граблиська, які постійно плутали спину з тим, що нижче, і тертя по її стегну чогось, що в неї не викликало довіри. Потім швидко забилася в темний куток коло самого виходу й знову почала вишукувати очима Полю. Помітивши, як сестра випливла у двері попід руку з якимось типом, Міла поспішила за нею.

На вулиці під клубом була майже та сама гульня, що і всередині, тільки без музики – пили, курили, кричали та трохи дебоширили. Маневруючи між компаніями, Міла роззирнулася довкола, але Полі так і не знайшла.

– О, то це ж Міла Зайченкова! – вигукнув хтось із курців.

– Хто, хто? Щось я такої не знаю! Не місцева? Ану іди сюди – познайомимося! – підхопив його товариш. Курець – не курець, але з голосу чутно було, що пияка добрячий.

– Та це ж Полина сеструха! – відповів йому перший. – Недавно до нас перебралася.

– А-а! А я думаю! – не вгавав пияка. – Я кожну собаку знаю, а тут незнайомка! Полина сеструня, кажеш? – багатозначно перепитав солоденьким голосом, і всі оточуючі хихикнули з розумінням. – Іди, зайчику, скляночкою пригощу! Поля якраз зайнята, пішла на романтичну прогулянку з Кабаном, тож давай ми тебе розважимо!

– Ні, дякую! – відповіла Міла й позадкувала до дороги.

– Гей, хлопці, зайчик зараз утече! – заметушився пияка й посунув перехоплювати злякану дівчину.

Товариші з тютюканням кинулися йому допомагати. Пияка схопив Мілу за лікоть і потяг на себе, намагаючись обійняти. Друзяки розповзлися з обох сторін, перекриваючи дівчині шлях до відступу. Міла зіщулилася й зібралася закричати…

– Облиште її, вона з нами! – пролунав хрипкуватий голос у Міли за спиною, і всі озирнулися подивитися, хто це там такий сміливий.

Біля дороги стояло четверо хлопців досить міцної статури, серйозно налаштованих на своє. Те, що Міла їх не впізнала, не дивно – вона тут мало кого могла впізнати. Але її «кавалери» знали їх не більше. Прийшлі якісь.

Пияка оцінив обстановку й навіть своїм не вельми тверезим розумом зметикував, що дівка не варта тих ризиків.

– Забирайте свого зайчика! – сплюнув він під ноги й почвалав назад до клубу. Його бригада посунула за ним.

Міла переконалася, що «кавалери» від неї відчепилися, і поволі пішла на дорогу.

– Дякую, – тихо сказала до хлопців, які стояли й дивилися на неї. Схоже, вони ще не встигли досягти нормальної для тутешньої події кондиції, тому вирази облич, рухи й голоси в них були напрочуд тверезими.

– На здоров’я! – відповів той, із хрипкуватим голосом, що й заступився за Мілу.

На вигляд йому, як і всім іншим із компанії, було від двадцяти до двадцяти п’яти років, одяг усі мали розтріпано-стильний, а вираз – зацікавлений і знудьгований водночас.

Студенти. Родом не з цього села. Приїхали додому на вихідні.

Міла оминула їх, ще раз подякувала, не знаючи, що ще сказати, і пішла дорогою від клубу.

– Я тебе проведу, – знову озвався хрипкуватий. – Щось у вас тут дуже неспокійно.

Дівчина не дуже зраділа тій ідеї – іти темною порожньою вулицею самій із незнайомим хлопцем. Але відмовлятися вона не дуже вміла, а її мляві заперечення й цього разу пропустили повз вуха.

Ішли мовчки. Міла, і так не дуже говірка, тепер узагалі була близька до німоти, а до кола інтересів хлопця, здавалося, нічого, крім галантного обов’язку, не входило, навіть імені свого не називав. Музики й гамору з клубу вже не було чутно, усе інше село спало, тому тишу порушували тільки човгання ніг і далекий гавкіт собак.

Незважаючи на зовнішнє умиротворення, у Мілі наростало якесь напруження. Вона не могла пояснити, що її так тривожило, і це ще більше роз’ятрювало незбагненний страх. Врешті, опинившись у пустинному завулку за річечкою, де до найближчої садиби було метрів зо триста, дівчина побачила значення того страху.

Хлопець раптом зупинився. Схопивши Мілу за плечі, підбив їй ноги й повалив на землю. Налігши зверху всім тілом, він однією рукою закрив дівчині рота, а іншу підніс їй поперед очі так, щоб вона гарно бачила – стиснута в кулак.

– Оце тобі, – прохрипів він, – за зіпсований випускний! – І він вдарив тим кулаком Мілі в груди так, що вона якийсь час не могла дихати.

Не відпускаючи їй рота й не зважаючи на її закочені очі, він продовжив:

– Оце тобі – за зірваний день народження! – Ударив у живіт, і в Міли в очах почорніло та забило памороки, що вона заледве могла його чути.

– Оце тобі, – вдарив ще, – за все добре, що дісталося твоїй сім’ї замість моєї! А оце, – вдарив Мілу в обличчя, – привіт твоїй сучій мамці, щоб знала, як брати чуже!

Останні слова Міла чула вже з темного провалля, у якому за секунду геть зникла…

Отямившись, дівчина побачила, що лежить серед темної дороги. У вухах свистіло з кожним подихом, здалеку гавкали собаки, але більше нікого поруч не було.

Відчуваючи запаморочення й нудоту, вона заледве підвелася й мало-помалу, то перечіпаючись, то притуляючись до якогось паркана перевести дух, дісталася додому.

Надька – звісно, не сама, з дядею Борею – була геть невдоволена такою ранньою появою дочки. Та побачивши Мілин стан, швиденько допомогла їй умитися, дійти до кімнати, роздягтися й лягти до ліжка.

– Дядя Боря вважає, що зараз їхати до лікарні немає потреби, – сказала Надя змученій дочці. – Переночуєш, відпочинеш, а на ранок буде видно.

– Мам, – ледь чутно вичавила із себе Міла. – Це син дяді Борі зробив…

Надька витріщила очі й заклякла. Якийсь час вона сиділа мовчки над дочкою, намагаючись осмислити почуте.

Вона знала, що в Бориса дорослий син-студент із важким характером. Чула від коханця, що в нього конфлікт із сином. Розуміла, що таке цілком могло бути. Але вона також усвідомлювала, що це буде кінцем їхніх із Борисом стосунків.

– Не кажи дурниць! – відрубала вона та вийшла з кімнати провести дядю Борю.

Надька заборонила Мілі ще говорити про це їй, а тим більше патякати будь-кому іншому. Наступного після пригоди дня вона звозила Мілу до лікарні та переконалася, що серйозних ушкоджень немає, дала дочці свій тональний крем, щоб замасковувати синець на вилиці, і по цьому вдавала, що нічого не сталося…

У ці суворі будні розрадою для Міли була нова подруга, «циганка» Лейла. Усупереч грубій поведінці і ще гіршій славі вона виявилася чи не єдиною людиною в Мілиному оточенні, здатною на співчуття й допомогу.

А крім того, ще до смерті бабусі й переїзду до матері Міла встигла вступити до університету. Хоч він був і провінційний, проте диплом серед роботодавців ще вважався дипломом, а не шматком розмальованого пластику. Хоч вступила на заочне, проте на безплатне, що в теперішніх обставинах було запорукою того, що мама дозволить там довчитися. І хоч Міла була позбавлена всіх радощів самостійного й безтурботного студентського життя, та кілька разів на рік мала по місяцю передиху, могла розвернутися й поїхати геть, до іншого світу, маючи для цього законний привід.

Міла відкрила комод і з солодким передчуттям змін почала перекладати свої небагаті пожитки в торбу. Надійшов час того самого «законного приводу» – сесії, і завтра вранці треба вирушати до іншого світу. І не питайте, як Мілі вдалося сяк-так підготуватися до сесії, і не питайте, на які гроші вона ту сесію «переживе». Перше залежало виключно від самої Міли, тому певні результати вона мала. Друге було пов’язане з батьковою совістю й справною роботою пошти. Так і не отримавши за два місяці свого подарунка до повноліття, Міла могла лише здогадуватися, яка з цих двох складових дала збій. Щодня дівчина питала в мами, чи не прийшли гроші, на що Надя тільки відводила очі й хитала головою, а врешті виділила дочці з власної кишені прожитковий мінімум, на який Міла повинна була перебитися.