Художниця - Гербіш Надійка. Страница 2

Все колись почалось із того маленького щоденника. В ньому була така вражаюча палітра різнокольорових почуттів, яку неможливо передати однією картиною… Та й малювати це було б неправильно - Неждана хотіла показати світові своє внутрішнє бачення, але оголюватися перед тисячами жорстоких поглядів, здирати зі своєї вразливої душі останню шматину не наважилася би. Добре, що на цій маленькій книжечці був замочок - і ніхто не міг побачити тих сцен, які сформували в юній художниці її внутрішній світ, її власну картину. Адже й у театрі глядачам показують лише зрілий плід творчої уяви, а не роботу за лаштунками…

2

Ішов дощ. Він взагалі-то не йшов, він струменів із неба, ніби там розверзлися всі отвори: великі краплі води голосно барабанили в шибки, менші розсипалися ніжними іскорками й створювали сірий ностальгічний флер. Маленька дівчинка в симпатичному рожевому плащику й білих колготах міцно стиснула руку охайно вдягнутого чоловіка, який сміливо вів її вулицею догори, намагаючись оминати калабані, прикриваючи її своєю парасолею. Волосся дівчинки розвівав вітер, вона плаксиво кривила личко. Видно було, що дитя аж ніяк не намагається встигнути за чоловіком, а з усіх сил хоче натупати ніжками - на дощ, на вітер, на воду під ногами, на все на світі… Вона вередувала: благально підняла голівку, щось проскиглила чоловікові, й він, не роздумуючи, взяв її на руки.

Дівчинка своїми черевичками наставила мокрих плям на його світло-сірому плащі. Вітер мало не вирвав парасолю з його рук. Але чоловік, незґрабно переступаючи калабані, обережно пригортав малу, як міг робити тільки справжній тато…

Тато!

- Нежданочко, ти зробила уроки? - голос мами пролунав несподівано, і дівчина рвучко відстрибнула від вікна. Вона подивилася на свої розгорнуті зошити, розкидані на столі книжки. Тоді знову глянула у вікно. Батько з донечкою були вже зовсім близько від їхнього будинку. Чоловік був незбагненно красивим. Якраз таким, яким Неждана уявляла собі справжнього тата. Дівчинка вже заспокоїлася й манірно схилила голівку на сильне батькове плече…

Картина за вікном дратувала Неждану, але разом із тим заворожувала. Вона мріяла про тата, хотіла, щоби він у неї був, і їй було до сліз боляче дивитися, як інші дівчатка, ніби нічим і не кращі за неї, можуть ось так іти собі з татом за руку, можуть повисати татові на шиї і можуть слухати, як тато розповідає їм, як він служив у армії. Непочуті розповіді про армію видавалися Неждані вершиною втраченого блаженства…

Мама бачила, як її доня дивилася у вікно. Вона теж споглядала ту саму картину, ще з кухні. їй теж було боляче спостерігати за цим красивим, щасливим чоловіком, який із такою гордістю ніс свою донечку. Саме тому вона прийшла запитати Неждану про уроки. Аби відволікти дівчинку від думок, які роз’їдали її зсередини ще з того часу, як Андрій одного разу зібрав свою валізу, наговорив усіляких жорстоких слів і вийшов у дощ, навіть не поцілувавши донечку на прощання. З того часу Нежданка щодня виглядала його через вікно, всім знайомим стверджувала, що в неї є татко, який її дуже любить, ніби намагалася переконати в тому саму себе. Вона співала пісеньки про тата, малювала високих дядечок, завжди домальовуючи їм до рук великі пакунки, перев’язані барвистими стрічками. Або ж донечок… Єдине, чого вона ніколи не малювала - це валіз. їх вона боялася.

…Одного разу, коли мама вирішила повезти донечку в санаторій і почала пакувати речі у велику сумку, у Нежданки почалася справжнісінька істерика. А потім, заспокоївшись, дівчинка залізла на підвіконник і довго там сиділа, притуливши маленьке зажурене чоло до скла…

Зараз Нежданка знову дивилась у вікно. Вона була вже великою дівчинкою. Вже не малювала високих дядечок, не чекала тата й не боялася валіз. Інколи мамі здавалося, що доня взагалі забула про свою першу дитячу травму. І дуже хотіла, щоби так воно й було насправді.

Матуся з усіх сил старалася догодити Неждані, щоби зробити її життя радісним і казковим. Вона вигадувала різноманітні ігри, часто возила дочку в короткі подорожі, читала їй перед сном веселі книжки й купувала альбоми та олівці. Вона водила її до школи, брала з собою на роботу, говорила, як сильно її любить. Нежданка теж безмежно любила свою маму.

Але як тільки до них у гості приїжджав мамин брат, вона відразу ж забувала про мамине існування - разом із усіма її книжками й іграми.

Дівчинка залазила дядечку на коліна, клала голівку йому на плече, проводила ручкою по його жорсткому підборідді й вимагала розповідей про армію. Роман ніколи не відмовляв племінниці - він її просто обожнював. Своїх дітей у нього не було, тому він розбещував малу, потурав їй у всіх її забаганках. Аж поки раптом і він не перестав приїжджати.

Значно пізніше мама розповіла Неждані, що в дядька Романа був рак і він помер.

А Нежданка ще тоді зрозуміла для себе, що чоловіки, яких любиш, ніколи не залишаються надовго… І намалювала свій перший «дорослий» малюнок. Дорослим вона його пізніше називала тому, що закодувала в ньому своє перше доросле відкриття, чи то пак - перше враження від жорстокого дорослого життя. Вона намалювала вікно. Через яке востаннє дивилася на тата, а потім і на дядька Романа…

Мама не знала цього всього. Вона не розуміла, що її донечка якраз і стала великою дівчинкою саме тому, що навчилася від дорослих приховувати те, що творилось у її вразливому сердечку насправді. Жінка підійшла до доні, лагідно провела пальцями по її м’якому золотистому волоссі, що хвильками спадало на тендітні плечі, і заглянула у великі блакитні оченята, в яких бриніли старанно приховувані сльози.

- Ммммм… Ні, я… я ще не зробила, мамусю, - Неждана врешті відвела погляд від вікна. - Просто дощ такий гарний на вулиці… Я зараз, хутенько. Я сама принесу тобі зошити на перевірку, добре?

Нежданці було байдуже до дощу на вулиці. Так само байдужими їй були шкільні завдання. Але дівчинка-таки сіла за стіл і відкрила свій записник. І вже за декілька митей забула про всі свої болі. Вони залишилися в закритому на замочок щоденнику. У вигляді великих темних плям. І ще чорної пташки, що велетенськими крилами закрила майже весь місяць у захмареному сутінковому небі…

Мама нишком спостерігала за донечкою і мовчала. Кілька разів вона заглядала в її кімнату, але не наважувалася знову порушити тишу - тишу, у якій Нежданка відкривалася, а її справжня сутність починала вигравати всіма барвами. Вона не знала, як допомогти донечці. Боялася її злякати, боялася навіть притлумити її біль - Неждана його старанно приховувала і замикалася при будь-якій спробі його розворушити…

- Матусю, а чого мене назвали Нежданою? Бо татко мене не хотів і не чекав? Чи ти теж мене не хотіла? - дівчинка дивилася на маму великими очима, ніби передчувала почути вирок. Мама помітила, що в доньки м’якнуть коліна, і що її малесенькі ручки почали тремтіти. Вона теребила пальчиками ґудзик на светрику. Мама усміхнулася й пригорнула Нежданку до себе.

- Люба, що ти таке вигадуєш? Звісно, ні. Просто коли ми ще з татком зустрічалися, то дивилися якось старий український фільм у кіно. І там була дуже красива дівчина - її звали Нежданою. Після того фільму тато мені освідчився. Він сказав, що ми обов’язково одружимося, і що в нас народиться чарівна донечка. І ми назвемо її Нежданкою. Так ми і вчинили.

В очах дівчинки тріпотіла недовіра.

- Але якщо тато хотів мене, то чому ж тоді він пішов?

Мамі було важко відповідати на це запитання.

- Доню, причина була не в тобі. Просто ми з татком не змогли порозумітися. Але він все одно дуже тебе любить, хоч і не живе з нами.

Нежданка відчувала, що мама говорить неправду. А їй зовсім не хотілося, щоби її обманювали. Тому вона більше не зачіпала цієї теми.