Художниця - Гербіш Надійка. Страница 8

Лікарка криво посміхнулася.

- Залазь на крісло. Ти купила набір? Так, добре. Роздягайся, швидше. В мене немає часу на твої тряски. Перестань дьоргатися, рухайся.

Неждана спробувала відступити. їй хотілося втекти, і більше не повертатися.

- Шо, передумала? - єхидно посміхнулася лікарка. - Ну дивися, завтра все одно прийдеш. Так шо краще не морочити мені голову й не мучитися самій.

І Неждана скорилася. Вона мовчки виконувала все, що казала їй лікарка. Але коли та робила їй укол, дівчина голосно скрикнула й стрепенулася.

Лікарка дала їй дзвінкого ляпаса по щоці й крикнула прямо в обличчя:

- Думати треба було, коли ноги перед мужиком розставляла, і тоді кричати. А зараз ти мені нервів не тріпай, ясно?!

Від лікарки несло перегаром. Вочевидь, вона пропустила чарочку, або й не одну, перед операцією. Неждані стало страшно й вона розплакалася. Але лікарка боляче стиснула її й прошипіла:

- Злазь, курво, поки я тебе тут не перепотрошила. Ти тут шо, прийшла мені нерви тріпати? Хочеш, виношуй, і будеш родити! Тільки знай, там буде так боліти, як тобі навіть не снилося! Будеш тоді кричати, ясно?!

І Неждана посмирнішала.

- Вибачте, я більше не буду, - видавила Неждана, і та остання злякана фраза ледь чутно пронеслася по тісній палаті. Дівчина завмерла. Вона корчилася від страшенного болю, незважаючи на знеболювальний засіб - той нічого не міг зробити з муками сумління, що переливалися тілом конвульсіями. Неждана відчувала дотик холодних-холодних, чужих предметів у себе всередині. Вона скусала губи до крові. Але навіть не писнула. Відступати не було куди.

Сльози стікали по щоках молодої жінки. Руки похололи й міцно трималися за спинку крісла. Кісточки на них були білі- білі.

Нежданин тихий плач розбурхався в ридання. Вона сповзла з ліжка на підлогу, стала навколішки й обхопила голову руками. Низом її округлого живота прокотилося тихе відлуння болю. Неждана ніжно погладила його.

- Якби моя матуся була тоді поруч… Якби хтось зупинив мене тоді… Чого так сталося? Чого, чого, чого?! Господи, чого?! - Неждана намагалася заспокоїтися заради донечки, але не могла себе стримати. Вона була готова дерти волосся на голові кожного разу, коли спогади про той день, про її ненароджену, вбиту нею дитинку, закрадалися в серце.

Вона зібрала залишки волі в кулак, напружилася і встала. Вайлувато, як зазвичай ходять вагітні, ледь похитуючись, пішла на кухню - заварити м’ятного чаю.

Ця вагітність докорінно змінила дівчину. Тепер вона намагалася контролювати власні емоції, притлумлювати пориви, хвилювання, навіть надмірну радість, щоби її малеча почувалася комфортно. Вона намагалася аналізувати своє життя з точки зору майбутнього малюка. Нежданине ненароджене щастя стало її найкращим вчителем. Воно виховувало в ній педагога, психолога, лікаря. Воно виховувало в ній маму.

І мама в ній запевняла, що ніколи й нізащо не покине свого малятка. Вона буде поруч із ним, коли воно робитиме свій перший крок, і коли вирішуватиме, як розпорядитися власною долею. Мама буде з ним, коли вона буде йому потрібного.

І в Нежданиному серці знову затеплілася радість. Молода жінка вірила, що її донечці житиметься краще, ніж жилося їй самій.

12

Хлопці в сусідній кімнаті спілкувалися незрозумілими короткими звуками. Це безтурботно-дебілкувате покихкування недвозначно свідчило про кайф. Неждана добре знала, що вони вже обкурилися, а, може, й «ширнулися». Уже кілька місяців вона спостерігала наслідки вовтуження і длубання на кухні, розширених зіниць, «скляного» погляду, тремтячих рук, тому з точністю до деталей могла передбачити, що буде з ними далі. Дівчина й сама якось хотіла спробувати «дурі», але Нестор не давав, а де дістати самій - вона не знала.

Неждані так кортіло вийти надвір погуляти, але вона була ще дуже слабка. Часто паморочилося в голові, темніло в очах. Та й холодно було надворі… Вчора, коли дівчина продавала свої картинки, її почало морозити. Сьогодні вона вже ходила з червоними очима, розпухлим носом і болючим клубком у гортані. Але перспектива в наступні кілька годин сидіти в крихітній кімнаті, відрізаній від решти квартири прохідною - у якій і тусувалися хлопці - самій, слухати дикий регіт Несторових друзяк і боятися, що він у будь-який момент може накинутися на неї, подобалася їй ще менше, ніж промерзнути до кісток і померти від менінгіту з пневмонією.

Неждана вимкнула настільну лампу, яку мамі подарував колись дядько Роман, коли та лише поступила до університету. Неждана перевезла її сюди, на знімну Несторову квартиру, як талісман і запоруку натхнення. Тихенько, намагаючись не шарудіти, склала й поховала всі свої ескізи, картинки, інструменти - щоби Нестор не взявся бешкетувати, коли побачить цю некрасиву гору незакінченої роботи, й не попсував усе. Вона тихенько відкрила шафу й витягла теплу в’язану кофту - подарунок бабусі. Дівчина рухалася якомога тихіше.

Хоч би Нестор не надумав її зупинити.

Серце несамовито калатало в грудях.

Як же тепер вийти зі своєї «схованки»? Неждана крадькома пройшла до дверей і зазирнула одним оком до сусідньої кімнати. Хлопці сиділи обличчям до вікна. Якщо їй вдасться прокрастися беззвучно, ніхто її і не помітить.

Неждана втиснулася спиною в стіну.

Один крок забирав усі сили. Неждана стримувала дихання, щоби не застогнати. В очах мерехтіли зайчики. Кожен рух давався їй через важкі зусилля - страх закував рештки енергії. Тому вона ступала й відсапувалася, і тремтіла, і знову ступала.

Один необережний крок.

Щось глухо впало з тумбочки на підлогу.

Нежданине серце опинилося в животі.

Нестор насторожено повернув голову й витріщився на неї.

Але його бездумний, байдужий погляд мовчав. Хлопці голосніше закихкотіли. Він знову обернувся до них.

Дівчина, мліючи, ступила кілька останніх кроків. Нарешті зайшла у ванну. Закрила тихенько за собою двері. Нарешті вона могла спокійно віддихатися. Дівчина воліла приховати під товстим шаром косметики свій розбитий вигляд.

Відображення в дзеркалі їй більше не усміхалося, як колись. Дівчина провела рукою по чолі. Він ряснів дрібними горбиками. Шкіра на щічках теж уже не була гладкою, як раніше, красивого рівномірного смагляво-золотистого відтінку. На блідих, ніби вицвівших, щічках були червоні плямки від видушених прищиків. Очі запали, під ними були темні круги. Неждана виглядала змарнілою, старшою своїх років. Це враження ставила під сумнів лише її по-підлітковому тендітна фігурка, довга, худа, ніжна шийка і маленькі, майже дитячі, ручки.

Плечі були зсутулені, голова нависала над тулубом некрасивим гаком. Як давно вже Неждана не стояла гордо, прямо, ніби пишаючись своєю граційною поставою? Коли востаннє дівчина мала цвітучий рум’янець на засмаглих щоках? Як довго ці очі вже дивляться таким по-старечому сумним, безнадійним поглядом? І скільки це все ще триватиме?

Неждана заплакала. їй було боляче дивитися на себе в дзеркало.

У кімнаті хлопців почувся шум. Нестор щось комусь кричав, його друзі гиготіли. Неждана почула, як він рвучко піднявся і вийшов із кімнати. Вона на слух вгадувала його кроки.

Тільки це була не любов. Це був страх.

Несторова розмова була пересипана грубими матами й прокльонами.

- Неждана, дзвонив твій Владік, казав, що тебе зі школи виключать, якщо ти не з’явишся завтра на уроки, чуєш? Ти шо хочеш, щоб мене через тебе в тюрягу заперли, за развращеніє нєсовєршеннолєтніх? - Він засміявся своїм тупим, беззмістовним, наркоманським сміхом, і «пацани» його підтримали. Вони говорили слова, від яких у Неждани стискалося серце. Вона ненавиділа цього хлопця. І дуже його боялася.

- Де ти, ти шо, сквозь землю провалилася? Я з тобою базарю, атвєчай мені, мала! Чуєш?

Він був несамовитим. Кричав і вигукував усілякі погрози, тоді почав лупцювати кулаками двері в ванну. Неждана заціпеніла. Поволі забилася в куточок між ванною та старою пральною машинкою. Наверх накинула велике Несторове банне полотенце в дитячому наївному пориві заховатися, щоби її не знайшли. Із кожним ударом вона тремтіла все більше, а серце погрожувало вирватися через в’язаний светрик назовні й втекти світ за очі.