Помилка - Талан Светлана. Страница 29

Микита взяв мобільний телефон із полірованого журнального столика і, трохи повагавшись, набрав номер Яна.

– Привіт, – почув він знайомий голос у слухавці. – А ти що, студенте, не на заняттях?

– Ні.

– Захворів?

– Ні. Просто туга смертна якась найшла. Вирішив прогуляти заняття.

– Ну й правильно! Хіба то справжній студент, якщо в нього немає прогулів?! – Ян голосно розсміявся. Його зайва галасливість дратувала Микиту завжди, а сьогодні – тим більше. Він уже хотів попрощатися й продовжити розкопки у своїй душі, коли Ян запропонував: – Може, прошвирнемося кудись увечері, тугу розвіємо?

Микита знав, чим закінчуються ці нічні прогулянки. Клуб. Екстазі. Веселощі. Кайф. На все це потрібні гроші. До того ж Микиту зовсім не приваблювала перспектива присісти назавжди на цю погань.

– Ні, братику, – сказав він Яну. – Я пас.

– Чому?! Життя проходить, не можна, щоб воно пройшло повз тебе.

– Хочу побути вдома.

– Дивись сам, – розчаровано сказав Ян. – Надумаєш – дзвони.

Микита не збирався нікуди йти. Він намагався дивитися телевізор, читати книгу, полазив в Інтернеті, але ніщо не принесло полегшення. Усе тільки дратувало його дедалі більше. Він почав тягати по кімнатах «хобот» пилососа, уявивши, як зрадіє мати – їй не доведеться пилососити ввечері, прийшовши з роботи. Але навіть цей благородний порив не приніс йому задоволення. Хотілося чогось, і це «щось» не мало певної форми, було без запаху й навіть без назви. До самого вечора Микита так і не зміг зрозуміти, де і яке те, чого йому так зараз не вистачає. Він глянув на електронний годинник, який стояв на старенькому телевізорі й безшумно змінював свої червоні цифри, що світяться, відраховуючи безцільно витрачений час. Незабаром має повернутися додому батько. Микита подумав, що його прихід не потішить, не допоможе визначити те невідоме «щось», що внесло плутанину в його почуття. Навпаки, прихід батька, його дійшлість почне його дратувати ще більше.

Микита швидко одягнувся, намочив руку під краном, провів вологою долонею по волоссю і за кілька хвилин уже йшов вулицею в напрямку нічного клубу «Венера». Там він домовився зустрітися з Яном. Грошей у Микити було мало, але Ян пообіцяв позичити. Звичайно, борги треба повертати, але це буде не сьогодні, а потім. Зараз Микита повинен відпочити по повній програмі, а без екстазі відпочинок не може бути повноцінним. Хтось може заперечити, значить, цей хтось не знає, що життя може бути чорно-білим із домішками декількох кольорів, але є можливість побачити всю його палітру, відчути радість від споглядання найпростіших речей і відчути ейфорію нехай ненадовго, але все-таки…

– Агов! – Ян смикнув Микиту за рукав. – Летиш мимо, мало з ніг мене не збив.

– Пробач, – усміхнувся Микита й простягнув йому руку для вітання, – замислився.

– Менше думай, бери від життя все, що можна! – Ян по-дружньому поплескав по плечу. – Я вже про все подбав!

– І мені купив?

– Аякже! Дружба понад усе.

– Ходімо вже, філософе, – нетерпляче сказав Микита.

Микиті було весело, як ніколи. Після безцільно проведеного дня з гнітючим настроєм і даремних розкопок у своїй душі раптом усе стало на свої місця. Світ навколо заграв безліччю нових барв, запахів, відчуттів, так наповнив душу емоціями, що вони то вихлюпувалися назовні у вигляді запального еротичного танцю серед прекрасних дівчат, то виявлялися в нестримному сміху. Хотілося рухатися в такт із гучною, навіть оглушливою музикою, довго, безперервно, інтенсивно, наповнюючи танець радістю й самим життям. Нестримно хотілося сексу. Не того, коли потрібно думати, як не образити дівчину й принести їй задоволення, а необтяжливого, без жодних табу, щоб він був схожий не на першу ніч із дівчиною, а на тваринне злягання. Микита незабаром опинився з такою дівчиною в кінці коридору. Вона була під кайфом і хотіла того ж, що й він. Хіба є щось прекрасніше за те, коли бажання партнерів збігаються? П’ять хвилин грубого сексу здалися їм вічністю. Такого оргазму Микита ще не відчував! Він застогнав, і його крик, схожий на рик дикого звіра, заглушив писк задоволення партнерки. Якась парочка молодих людей захихотіла, наткнувшись на майже голі тіла на підлозі, і віддалилася шукати інше місце.

– Ти була неперевершеною, – пошепки сказав Микита.

– Ти теж звір, – відповів йому жіночий голос, важко дихаючи.

– Ти дуже гарна.

– Тут нічого не видно.

– Неважливо. Красу видно і в темряві. Ти підеш танцювати? – запитав Микита, застібаючи штани.

– Ходімо разом, – відповіла партнерка, – тільки не забудь зняти презерватив.

– Чорт!

Аж тепер Микита зрозумів, що надів труси і штани, забувши про презерватив. Йому стало смішно. Він так сміявся, що на очі навернулися сльози, він їх витирав, сміявся, а сльози знову текли з очей. Було так весело і смішно! А це дівчисько таке кумедне! І взагалі вона кудись втекла, а він навіть не встиг роздивитися її обличчя. Не встиг чи забув? Хіба це важливо?! Життя прекрасне. Навколо всі веселяться, але ніхто не знає, що він одягнувся, забувши зняти презерватив. Якби знали, то сміялися б, як він зараз. До речі, майже готова загадка!

– Яне! – Микита, задріботівши ногами, підбіг до нього. – Відгадай загадку.

– Не зараз! – відмахнувся від нього Ян.

– Ні, зараз! Ну дуже смішна загадка! – сказав Микита, продовжуючи одночасно танцювати й сміятися. – Що потрібно зняти, щоб одягнути штани?

– Шкарпетки! – сказав Ян, тискаючи худу дівчину, яка була на голову вища за нього.

Микита подивився на цю недоладну пару і розсміявся. Він довго не міг заспокоїтися від побаченого й почутого.

– Шкарпетки! – сміявся він, витираючи сльози й піт із лиця. – Ну й сказав!

Микита пішов до барної стійки, купив склянку соку. Холодний напій його трохи охолодив, і він перестав заливатися сміхом. Треба ж, він вигадав загадку! Нехай не смішну, але вигадав! А якщо написати книгу? А чому б і ні?! Він не дурнішій за інших! Але почати треба зараз, а не завтра. Микита схопив у роздягальні джинсову курточку, побіг до автомобіля, на дашку якого світилися цифри, назвав адресу. Незабаром він був удома. Батьки вже спали, і Микита, намагаючись не шуміти, прошмигнув у свою кімнату, але там налетів на стілець, перечепився і впав. На шум зі спальні вийшла мати.

– Що тут сталося? – запитала вона й примружилася від світла – Микита ввімкнув настільну лампу.

– Усе нормально, мамо, – кинув він розгублено, риючись у шухляді стола.

– Ти п’яний? – запитала Вероніка, побачивши перевернутий стілець.

– Мамо! – Микита підійшов до матері, легенько повернув її до виходу. – Ти ж знаєш, що я не п’ю. Іди спати, не заважай мені.

Він зачинив за матір’ю двері, сів за робочий стіл. У новому зошиті він написав заголовок великими друкованими літерами «Сила життя і смерті». Подумавши трохи, він поставив знак питання на цьому рядку, а на новому старанно вивів «Життя і смерть». Повагавшись, поставив у кінці цієї фрази знак питання. Треба ще подумати над назвою, але те, що в його роботі йтиметься про життя і смерть, сумнівів не було. І розгляне він ці питання не з професійного боку, а з незвичайного ракурсу. Він спробує побачити життя і смерть очима тварин і навіть рослин. Це буде ново, несподівано, ексклюзивно. Микита, не вагаючись, розділив чисту сторінку навпіл. Ліворуч написав «Життя», а праворуч – «Смерть». Він нахилився над зошитом і швидко почав писати розгонистим почерком…

Розділ 28

Кіра прокинулася від дзвінка будильника. Як вона ненавиділа цей звук! І чому саме після його дзвінка приходить відчуття, ніби ночі сну не було, і страшенно хочеться спати? Якісь розумники підрахували, що людина уві сні проводить тридцять відсотків свого дорогоцінного життя. А хто-небудь вирахував, скільки відсотків людей мріє від душі виспатися?

Кіра доклала неабияке зусилля волі, щоб скинути із себе таку бажану ковдру й відірвати важку голову від подушки. Щоб добре заробляти, їй доводиться рано вставати й бігати по об’єктах продажу до пізньої ночі. «Більше натопаєш – більше нахлопаєш», – любить повторювати її директор. І вона тупотить, але й нахлопує непогано.