Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 61

“Господи! Зроби так, щоб ми зустрілися!— заблагав він, в думках звертаючись до небес.— Будь милостивий! Захисти її, а себе я сам захищу!”

Він був дужий, молодий, у тілі буяла козацька сила, і він не вірив, що з ним може статися щось лихе, хоча добре розумів, що штурм — не іграшка, що цього дня проллється багато крові і серед тих, хто зараз іде поряд з ним, немало тих, хто за годину-другу покладе голову і стане трупом, тліном, нічим.

Він не міг уявити себе серед них. Не вірив і не хотів вірити в те, що його раптом не стане і що ніколи вже не побачить він ні Лубен, ні коханої Катрі, ні сонця серед синього неба, взагалі нічого того, що складає цей безмежний, милий серцю білий світ.

Потім думка повернулася до ближчих днів. Не минуло ще й трьох тижнів, як розпрощався він зі своїм побратимом адміралом Джонсом. Дивна доля! Хто або що керує нею? Небо? Всевишній? Збіг обставин? Якась таємна сила, що стоїть над усім живим і неживим світом? Чи, може, ця таємна сила і є той Всевишній, якому підкоряється все суще на землі? Адже він ніколи не знав Поля Джонса. І ніколи не зустрівся б з ним, коли б Хуржик не загнав його в неволю, коли б він з Керімом не втік з неї, а запорожці не врятували їх від вірної смерті Та мало від чого, від якихось “коли б” залежала ця зустріч з людиною з далекої Америки, про яку він мало що чув і знає. А отже, зустрілись вони і побратались. І хоча різниця між ними в усьому була велика, вони за кілька місяців відчули один до одного братню приязнь, так що при розставанні з виду суворий і черствуватий адмірал раптом розчулився, витер з ока сльозу, відстебнув від пояса свій адміральський кортик і, простягнувши своєму молодому побратимові, сказав:

— Мій дорогий друже, я радий, що доля звела нас на життєвій дорозі і побратала. Ця зустріч короткоплинна, але вона поєднала наші серця. Хоч ми з різних світів, з різних країв, та в нас є одне спільне — ми люди! Я полюбив ваш край, полюбив ваші пісні, яких ти мені наспівував під акомпанемент твоєї солодкострунної кобзи, а я уявляв, що знаходжуся в горах своєї рідної Шотландії, і мені було добре. Ти сміливий хлопець і не раз рятував мене в небезпечних ситуаціях, і я тобі за все це безмежно вдячний. Я не нажив маєтків за час воєн, у яких довелося мені ризикувати життям, тому залишаю тобі на пам’ять скромний подарунок — мій адміральський кортик. Це те, що я маю найдорожчого. І хай береже тебе Бог, побратиме!

Івась хотів було відмовитись від такого дорогого подарунка, але адмірал вийняв з посріблених піхов тонке блискуче лезо кортика і показав вигравіруваний напис:

Поль Джонс — Івакові.

— Мій юний друже,— сказав при цьому адмірал,— я дарую його тобі від щирого серця, і ти не можеш відмовитися від цього подарунка. Я його приготував заздалегідь, як тільки втішив, що покину вашу країну.

Івась теж розчулився і хотів було кинутися адміралові на груди, щоб обняти його, але Джонс випередив козака — притягнув до себе, поцілував, як сина, в голову і, усміхнувшись, промовив:

— Івак — о’кей!

Звільнившись від обіймів, Івась шмигнув у курінь і виніс кобзу, подаровану кошовим отаманом Білим,— простягнув адміралові. (Це історичний факт.) 

— Усе, що маю найдорожчого,— від щирого серця!

Адмірал не відмовлявся. Провів пальцями по струнах і під їхній бренькіт сів у візок, де вже сидів Недашківський, помахав рукою і ще раз промовив:

— Івак — о’кей! Гуд бай!

Візок рушив, звернув на биту дорогу, що вела на північ, до Єлизаветграда, і незабаром зник у глибокій балці, а Івась ще довго стояв, дивився вслід і думав про примхи долі, що зводить і розводить людей. Ніколи він над цим не замислювався, а тепер, коли потрапив у киплячий вир життя, коли воно його за останній рік добре потерло та пом’яло, такі думки все частіше й частіше почали обсідати його.

Сходячи з берега на лід лиману, він посковзнувся і ледве втримався за Керіма, що йшов поруч. Спогади та думки враз розвіялися, сувора дійсність нагадала про те, куди і чого вони йдуть.

Попереду бовваніли вали Очакова. Поки що вони мовчали. Та чи довго? І справді, не встиг Івась подумати про це, як морозяну темряву раптом розпанахали гарматні та рушничні постріли на сусідньому північно-східному боці фортеці. В ту ж мить ударили всі двісті важких облогових гармат російської артилерії по фортечному валу та по фортечних брамах, розтрощуючи їх та прокладаючи шлях наступаючим колонам.

Якийсь час турки не помічали загрози з боку лиману і не відкривали вогню. Та це тривало недовго. Коли голова колони запорожців наблизилась до Очакова на відстань якихось трьохсот кроків, з валів по них сійнули рушничним та гарматним вогнем. Упали перші вбиті та поранені. З Івася зірвало шапку, і далі він йшов простоволосий.

Отаман Мокій Гулик, що був призначений кошовим вести колону, крикнув:

— Вперед! Біго-ом! За мною!

Колона враз розсіялася, люди побігли, важко дихаючи і лунко гупаючи по торосистому льоду. Падали. Одні піднімалися і бігли далі, інші — вбиті та поранені — залишалися лежати там, де наштовхнулися на кулю чи осколок.

Штурм розпочався.

Івась із Керімом підхопили драбину — прискорили крок. Добігши до валу, кинули її на стіну, укріпили і швидко подерлися нагору. В руці — пістоль, в зубах — шабля. Ззаду піднімалися і підпирали інші.

Хтось унизу скрикнув і впав, хтось вилаявся.

— Керіме, живий?— запитав Івась, вистріливши з пістоля у ворога, що цілився в нього.

— Живий!

— Ховайся за мене і пали в кожного, хто вигляне з-за валу! А я шаблею, шаблею!

Він засунув пістоль за пояс, схопив шаблю і перекинув ногу через дерев’яне забороло. І тут же зустрівся віч-на-віч з турком, що цілився в нього з яничарки.

Керім на якусь мить випередив його — вистрілив раніше. Цього було досить, щоб кільканадцять запорожців встигли осідлати гребінь валу. Турки спохватилися, та було пізно — скинути запорожців униз їм уже було не під силу.

Зав’язався короткий рукопашний бій, у якому запорожці мали явну перевагу. Їх прибувало все більше й більше, йшли вони вперед безстрашно, рубаючи ворога направо і наліво, і тіснили, тіснили яничарів назад, аж поки ті почали тікати по дерев’яних сходах униз, обливаючи їх своєю кров’ю. Попереду відкрився шлях до внутрішнього замку. Він був оточений муром, а ворота оббиті залізом. Теж міцний горішок!

Почало світати.

Російська артилерія замовкла — гармаші боялися влучити в своїх піхотинців, що вже дерлися по зруйнованих валах нагору і, незважаючи на втрати, захопили їх північно-східну частину. З заходу ввірвалися гренадери генерала Львова і погнали турків до Стамбульських воріт. Тут у глибокому рові зав’язався тяжкий рукопашний бій, що став кульмінацією битви за Очаків. Кров лилася, мов вода, трупи падали на дно рову і скоро заповнили його до верху, так що наступні частини росіян переходили по них, як по мосту, і штурмували високі кам’яні стіни замку.

Першими до нього підступили запорожці отамана Мокія Гулика і вдарили сокирами по окованій залізом брамі гасан-пашинських воріт. Залізо не піддавалося. Тоді Гулик наказав принести драбини, по яких кілька десятків сміливців здерлися нагору і зав’язали там бій. Поки вони різалися з яничарами, піднялися інші і скинули турків униз. З другого боку ввірвалися гренадери. Короткий бій у самій цитаделі закінчився повним розгромом ворожого гарнізону. Три тисячі вояків здалися в полон, інші полягли в бою.

Ще де-не-де спалахували окремі сутички, ще стояв крик, чулася мушкетна стрілянина, повсюди вешталися очманілі, до смерті перелякані жінки й діти, на яких ніхто не звертав уваги, а всім стало зрозуміло: Очаків здобуто!

У цю хвилину зійшло сонце. Його кривавий пруг виглянув із-за небокраю, освітивши страшне видовище — купи мертвих тіл, розтрощені ворота, спалені будинки, поруйновані вибухами гарматних бомб вали, тисячі вояків, що кинулися на пошуки здобичі...

Очаків здобуто!

Очаків, під мурами якого півроку даремно сиділа багатотисячна армія і через нерішучість Потьомкіна втратила від хвороб у кілька разів більше воїнів, ніж при штурмі, що тривав усього півтори години, впав перед мужністю російського солдата та українського козака!