Чумацький шлях - Малик Владимир Кириллович. Страница 62

Штурм тривав з семи годин ранку до сходу сонця. Всього півтори години! А вже о дев’ятій Потьомкін, як тріумфатор, урочисто в’їхав на білому коні в повалене місто, що ще димілося згарищами, і переможно оглядав його руїни.

Очаків упав! Закінчилося багатосотрічне панування турецьких султанів на північних берегах Чорного моря! І генерали, і офіцери, і солдати, і запорожці зі своїми отаманами, які ще вчора ремствували на бездарність головнокомандуючого, на його нерішучість, нині, забачивши його на коні, сяючого радістю і щастям, піднімали вгору зброю і кричали: “Віват!”

Очаків здобуто!

4.

Була неділя. Поснідавши, Безбородько зачинився в бібліотеці і витягнув з потайної шухляди свій заповітний рукопис — “Історію русів”.

Писав поволі, найчастіше в неділю, коли забував про державні справи, коли не обсідали ніякі інші турботи і ніщо не відволікало уваги від праці. Любив ось такі, як сьогодні, ясні, морозні зимові дні. В кабінеті натоплено, тепло. Довкола тиша — не долітає ні людський голос, ні скрип саней, ні брязкіт з кухні, бо вікна виходять у просторий, засніжений сад, що тилами припирає до Неви. На просторому столі — все найнеобхідніше: стосик паперу для чернетки, виписки із джерел, грубенька книга в цупких обкладинках, до якої в кінці дня він своєю твердою рукою заносить написане. Та ще каламар з чорнилом та біле гусяче перо біля нього...

Сідай — думай і пиши!

Але перед тим він обов’язково прочитує написане раніш — розділ або хоч пів-розділу. Щоб увійти в ритм праці, щоб не збитися з канви розповіді, з обраного стилю.

Звичайно, все починається з вивчення джерел —літописів, дідових та батькових щоденників, переобтяжених побутовими та сімейними подробицями, спогадами, виловлюється з них найсуттєвіше — зерна історії, що занотовуються у “Виписки”, а вже із “Виписок” компонується, спочатку в чорновику, сама “Історія”.

Олександр Андрійович розкрив свою заповітну книгу на останньому запису, прочитав уважно, вникаючи в кожне слово — на місці воно чи ні, хоча й знав, що на місці, бо стилістом був бездоганним ще в Академії, присунув ближче до себе “Виписки”, щоб були під рукою, а потім записав скорописом до чорновика: “Гетьман, з упертого наполягання присутніх, погодився на їх волю і, запросивши до себе сина свого Юрія, поручив зборам зі словами: “Вручається він під охорону Божу і вашу опіку, і анафемі віддаю того, хто зведе його з путі правдивої і сотворить притчею во язицах і посміховищем у людях! Віддаю й самого його, якщо він піде дорогою незгідливою і віддалиться від правоти, честі і християнських чеснот, і заповіддю йому на все життя його служити вітчизні вірно й щиро, пильнувати її, яко зіниці очей, і пролити за неї всю свою кров, якщо буде їй корисна і спасенна! Понад сю жертву я нічого іншого не вимагаю, і се нехай буде йому за повсякчасний мій пароль і гасло! А вас прошу і заклинаю скріпляти його добрими порадами і постійною мужністю, яка всьому племені нашому слов’янському є споконвіку властива і спадкова”. По тому вручив Гетьман синові своєму клейноди військові і печать національну з усіма документами й справами письмовими; і він, за звичаєм, був привітаний і прикритий од урядників та товариства прапорами й шапками і проголошений Гетьманом, з пальбою із гармат та мушкетів і з музикою військовою, що грала в місті на всіх перехрестях і майданах, а до полків і міст вислано гінців з універсалами. Відбувся ж і здійснений був вибір сей у 7-й день серпня 1657 року...

Старий Гетьман перед сконом своїм мав ще нараду з урядниками й товариством, і на ній обрано за радників і опікунів до молодого Гетьмана писаря генерального Виговського і полковника Полтавського Пушкаренка, який бував уже у походах наказним гетьманом. І старий Гетьман останнього дня в своєму житті, побувши з сином своїм та його радниками декілька годин наодинці, помер 15 серпня пополудні”.

Безбородько поклав перо і замислився. Не знав Богдан і не міг знати нещасливої долі сина свого Юрася, який мав тоді лише шістнадцять літ, не знав і не міг знати страшної долі народу свого українського і вітчизни своєї, що впадуть вони незабаром у глибоку прірву розбрату, що жде їх розруха і руїна. Руїна його держави, його духу, руїна його діла!

У цю мить думки графа були перервані. У двері постукали — заглянув старий лакей Сидір.

— Що тобі, Сидоре?

— Графе, прибув фельд’єгер... Від імператриці...

Безбородько скривився: пропала неділя! А так хотілося попрацювати!

— Що там скоїлося? Де посланець?

— Тут.

Безбородько вийшов. Біля вхідних дверей тупцяв молоденький офіцер. Побачивши графа, виструнчився, віддав честь.

— Графе, її величність хоче вас бачити негайно! Карета подана! Жде!

— Що там?

— Захворіла матушка.

На графовому обличчі проступила стурбованість. Скільки, бувало, хворіла патронеса, але його ніколи не кликано. А тут раптом... Невже це серйозно?

Він заметушився, заспішив. Не ждучи лакея, сам накинув на себе шубу, надів шапку, тихенько шепнув Сидорові:

— Скажи графині — хай не турбується!— і вискочив услід за посланцем на вулицю, де стояли легкі парокінні санчата.

Візник вйокнув на коней — і ті, ситі, до блиску вичищені, помчали, мов вітер.

Олександра Андрійовича не залишала тривога. Невже такий серйозний стан здоров’я імператриці, що потрібна його присутність? Невже помре “матушка”? А що тоді? Зміна царствування? Наслідник престолу єдиний і відомий — Павло. А це означає багато змін у політиці і перестановок або й змін в уряді. Що тоді чекає його? Він не раз думав про це. Його становище до цього часу цілком залежало від Катерини. Вона підняла його до вершини влади, і тримається він на цій вершині доти, поки вірою і правдою служить їй. Але ж Катерина не вічна. їй незабаром виповниться шістдесят років — вік поважний, особливо для жінки. А якщо взяти до уваги збудливість її темпераменту і зв’язані з цим різні надмірності, то не виключена можливість близького і фатального кінця. Що тоді, милостивий пане Олександре Андрійовичу? Котитися з гори, з вершини, до якої звик? Самому чи з примусу залишити золоту клітку, що принесла достаток — і не малий! — йому і його родові?

В душі ворухнувся страх. А все це можливе, батечку! Може, навіть сьогодні або в недалекому майбутньому. Що тоді? Він дуже добре знав історію —і далеку, і ближню, щоб легковажити такою загрозою. Явною загрозою! Пишучи з прицілом на майбутнє свою “Історію русів”, він майже нічим не ризикував, бо все обдумав, як забезпечити себе від викриття і можливого покарання. А тут? Що ти зробив, щоб убезпечити своє майбутнє при найкрутіших поворотах життя? Не думав? Ай-ай-ай, батечку! Треба думати! Повинен був думати! Та чим більше думав, тим більший страх огортав його.

Ось і Зимовий! Що там?

Вартові віддали честь — і він вступив до палацу, кинув на руки лакеєві шубу та шапку, добре знайомими мармуровими сходами збіг на другий поверх і повернув до апартаментів імператриці. Сподівався побачити тут стовпотворіння людське, метушню, шарварок, але нічого цього не було. Хіба що вешталося кілька в міру стурбованих фрейлін імператриці та покоївок.

Він привітався, запитав:

— Матушка занедужала?

— Занедужала, мосьє,— підтвердили дівчата.

— Вона мене кликала?

— Так, я зараз запитаю, мосьє,— відповіла одна і зникла за дверима спальні.

За кілька хвилин вийшла — залишила двері розчиненими.

— Її величність запрошують вас, графе.

Безбородько зайшов.

Катерина лежала в ліжку, на високо підбитих подушках. Як завжди, акуратно причесана, нарум’янена, але крізь рум’яна пробивалася зрадлива блідість. Її повні, ще досить гарні руки лежали поверх пухової ковдри, що відливала ніжно-зеленим шовком. Побачивши Безбородька, вона підняла праву руку для поцілунку, а лівою махнула покоївці, щоб вийшла.

— Ось бачиш, графе, занедужала я,— промовила дещо стомленим голосом.— І покликала по тебе. Сідай!

Безбородько поцілував її руку, обережно сів на тендітний, з позолоченими ніжками дзиглик. Він завжди з побоюванням умощував своє важке козацьке тіло на подібні тендітні вироби столярного мистецтва, побоюючись, що тоненькі та ще й викривлені ніжки так і хруснуть під його неабиякою вагою. Тому сидів напружено.