Роксолана - Загребельный Павел Архипович. Страница 20

Жінка, прислана для любові, повинна любити. А коли любить гаряче й вірно, має народжувати синів. Кожна одаліска хотіла б народити сина для шах-заде, щоб самій стати законною жоною-кадуною, а там і султаншею. Але сім’я Османів падає тільки в обране лоно! Чого не спромоглися рабині-одаліски, зробила вільна черкешенка. За рік народила Сулейманові сина Мехмеда, згодом ще одного сина, якого названо Мустафою, тоді третього — Мурада. Після другої дитини з тоненької, крихкої, майже прозорої дівчини Гюльбахар несподівано перетворилася на гладку, округлу, м’яку гаремну улюбленицю, але не втратила чару для Сулеймана, далі народжувала йому дітей, і, коли, вже султаном, нетерпляче ждав прибуття з Маніси свого гарему до столиці, вона була в близькій надії на четверте дитя — і це за неповних чотири роки!

І тепер майже ніхто не згадував її ніжного імені Гюльбахар, звано по-новому, відповідно до становища, яке зайняла при дворі, — Махідевран, тобто Господиня Віку.

Прибула до Стамбула повновладною султаншею, уже не було в ній пам’яті про свій далекий і, власне, убогий рід, бо дала початок пишному родові султанському, не знала вона, що таке розум для неї, бо могла замінити його всемогутньою державою; не дбала про душу, маючи неподільну владу; була чужа милосердю, заклопотана тільки роздаванням повелінь. Ходила-по гарему вся облита повабом, солодка, мов халва. Обвішана коштовностями, уся в сутому золоті й самоцвітах, що бугрилися на її округлостях, мов гостре креміння на втоптаній гірській дорозі. Ходу мала царську. Непомітно віддавала служебкам найдивніші повеління й виказувала забаганки: подати чашу з напоєм, поправити одяг, підкласти подушку під ноги, погладити волосся, почухати за вухом, ласкаво лоскотнути п’ятку.

І це мала побачити Настася, вночі приведена сюди чорними як ніч євнухами, запхнута в якусь довгу й непривітну кімнату, де покотом спало з десяток або й більше розкудланих і злих (як виявилося вранці) гаремних підложниць, а тепер пущена в загальні покої, де лінькувато штовхалися молоді, недбало зодягнені видри і де царювала вже зрання ця опецькувата султанша. Якби Настася на власні очі не побачила Махідевран, вона б ніколи не повірила, що така жінка може існувати на світі. Але здивувавшись і навіть злякавшись попервах, Настася, хоч якою нещасною і упослідженою почувалася того ранку, зухвало заприсяглася в душі: навчуся ще ліпше!

Одаліска-сербкиня сказала Настасі, що в Махідевран тут сімдесят служебок.

— А в мене буде сто сімдесят, а то й більше! — засміялася Настася.

Махідевран умить відзначила той невластивий гаремові сміх, але не поцікавилася новою рабинею. Бо й навіщо! Хіба випросити її у валіде для найганебніших своїх прислугувань? Та навіть цього не дозволила собі Махідевран. Бо помітити — означало принизити себе, свою султанську гордість, яка вже не мала нічого спільного з колишньою гордістю дівчини з дикого гірського племені, а стала пихою і величанням.

Так бідній Настасі судилося зіткнутися з пихатою черкешенкою, перш ніж побачила вона повелительку гарему валіде Хафсу і найвищого володаря усіх цих заблуканих душ — султана Сулеймана. Поки не бачила їх — не вірила до кінця в те, що з нею сталося. Пихата Махідевран навіть розвеселила дівчину, і Настася ще довго, неспроможна вгамуватися, сміялася при згадці про черкешенку, і подивовані одаліски, які ждали від новенької зітхань, сліз і розпачу, а не веселощів, назвали її вже того першого дня Хуррем — розвеселена.

З цим іменем мала вона стати незабаром перед всемогутньою валіде. Слово Хуррем ще не віщувало лиха нікому: ні валіде Хаф-сі, ні султанським сестрам, ні жилавому старшому євнухові, чорношкірому кизляр-азі, ні всемогутній Махідевран. А тим часом ховалася в ньому загроза, як у всьому незвичному, бо незвичне ламає усталений лад, а це неминуче веде за собою нещастя для когось, надто для жінок, які усе своє життя витрачають на відчайдушні зусилля дати бодай якийсь лад тій суміші хаосу й випадковостей, з яких і складається, власне, життя, коли на нього поглянути оком неупередженим і нечоловічим.

ХУРРЕМ

Тільки потрапивши за подвійні, куті залізом двері султанського гарему, Настася зрозуміла, яку нагоду втратила вона ще на морі, зрозуміла й пошкодувала. Кинутись би з кадриги в розклекотані води, понесло б та понесло її, мов скіпку, як отого дельфінчика, встреленого безжальним Сінам-агою, і не було б ні ганьби, ні мук, ні неволі. Згадувалася Марунька Голодова з Рогатина, яку збезчестив гусар. Взимку пропала, і не могли знайти, а повесні, коли поламало кригу на ставкові коло млина Підгородського, спливла вона у водяному шумовинні, і довго ще Настасі ставало лячно від згадки про Маруньку, боліла душа, коли думала, як страшно було Маруньці кидатися в ополонку, як рвалася, мабуть, з-під льоду і вмирала, задихалася — ні крику, ні скарги, ні ридання останнього. А тепер, може, й заздрила Маруньці!

Вкинуто її вночі за подвійні, куті залізом двері, гриміли важкі залізні засуви на тих дверях. Ніби в церковній ризниці або в багатих склепах на рогатинському ринку. Заснула тільки часинку під ранок, спробувала блукати в нетрях гарему і вжахнулася. Цілий світ! Заплутаний, безконечний, розділений, монотонний і страшний у своїй безвиході. Довжезний мабейн — коридор, освітлений вікнами з покрівлі, обабіч безліч кімнат, в одній ночувала й вона разом з десятком таких самих дівчат. Далі — приміщення для служебок. Може, й вона служебка, хто ж то знає? Гарем розповзався не тільки по землі — він здіймався вище, до султанських покоїв, до покоїв валіде й султанських жон і улюблениць, євнухи не пускали туди нікого зайвого, але Настася прослизнула слідом за водоносами — і так побачила вже першого свого гаремного ранку Махідевран, вжахнулася її владі, серце стиснулося ще дужче від розпачу, але водночас душа її стрепенулася і запраглося життя — як ніколи.

Її повели купатися. Якісь старезні відьми обмацували кожну її кісточку, вищипували кожну волосинку на тілі, вона хлюпалася у теплій воді, забризкала відьом, вони бурмотіли щось по-турецькому і трохи по-слов’янському, бо в гаремі змішалися мови турецька й слов’янська. Він жив розполовинено, тут зійшлося два світи, ворожі, чужі, незмиримі, але треба було знаходити порозуміння бодай словами, бо доводилося жити навіть у ненависті та безнадії.

Настася хлюпотіла водою, приспівувала: «Ой на горі ставочок, на ставочку млиночок, а в млиночку млинарка, мала ж вона три доньки. Одну дала до татар, другу дала до турок, третю дала до волох. Котру дала до татар, то тій дала весь товар, котру дала до турок, то тій дала сто курок, котру дала до волох, то тій дала сито блох». Може, коли вже не маєш не тільки власної сорочки на тілі, а й надій, то тоді ти найбезтурботніша людина на світі. В дитинстві часто хотіла здуру вмерти від щонайменшої образи. Тепер несамовито хотіла жити, коли не мала нічого, навіть змоги до життя не мала. Всі люди, мабуть, живуть тим, що ждуть: щось має статися, якась подія, якась зміна, злам у житті, щастя, чудо. І ради цього можна стерпіти все: голод, холод, приниження, неславу, бідність, несправедливість, нудьгу. А неволю?

Жирний євнух всунувся у купальню, став коло дверей, нипав бульками по голій, у потоках води Настасі, слухав її приспівоч-ки — дивувався чи обурювався? Хай!

Душа в ній умерла, тіло живе, хоче жити. Ранкова зоря встає десь над лісами, звірі виходять до водопою, на полювання, і вона— теж звір, теж хижак, кровожера! Знищено все довкола неї, знищено все в ній, а вона — жива й ціла! Чи не чудо! І світ довкола теплий, як ця вода, великий, барвистий, як оті дивні гаремні покої нагорі, усі в золоті, в різьбленні й таємничій красі. Не зважати ні на що, не очікувати милосердя, жити, як оці людолови, розбишаки, звірі, хижаки! Стерпіти все, пожертвувати всім, але тільки не тілом! Немає тіла — немає тебе.

Коли б сказав їй хтось у Рогатині, що її продадуть раз, і вдруге, і втретє, вона б навіть не сміялася. А тепер це сталося. Жила в неволі лиш кілька місяців, а попереду не видно було кінця. Мала призвичаюватися до думки, що іншого життя тепер їй ніхто не дасть ніколи, і тому треба весь свій розпач, усю свою погорду виказувати вже тут, виказувати якнайщедріше, боротися, битися, штовхатися, кусатися, гризтися, щоб звікувати життя хоч і в приниженні неминучім, але не без деяких відшкодувань. Чи є відшкодування для свободи? Чи існують? І чи можуть існувати? Але обмежене життя людське, і людина так само обмежена. Тільки небагатьом судилося поламати й потрощити навіть темниці, стати над усім і всіма, виказати велич духу і полинути в безмежжя свободи. Це великі люди. Але жінка нездатна на це. Настася не чула про таких жінок. Святі великомучениці? Вони були жертвами, а вона жертвою бути не хотіла. Хоч і без надії на визволення, а треба жити. А на що надіятися? На випадок? На чудо? На бога? На диявола?