Роксолана - Загребельный Павел Архипович. Страница 21

Сподівалася тільки на себе, на свій легкий норов, на добру душу, яка мала тепер поєднати в собі, може, й зло разом із добром. Несвідомо обрала своїм захистом ясний сміх, запримітивши, що цим дивує усіх довкола і мовби прихиляє до себе найпохмуріші серця. Можна дратувати людей, кидати їм злі слова, дихати ненавистю, а можна радувати, звеселяти серця, сподіваючись на добро, бо хто кидає злість — отримує теж злість, хто показує сльози, у відповідь побачить теж сльози, а хто дарує сміх, неминуче почує у відповідь теж сміх, хоч, може, й прихований, затамований, загнаний у глибини душі.

Євнух причалапав до Настасиної купелі, підбираючи поли широкого халата, незграбно ухиляючись від свавільних бризок води, потягнувся пожадливою рукою до шиї дівчини — мовби хотів душити, чи що, — Настася злякано відсахнулася, але чорні міцні пальці вже вчепилися у золотий ланцюжок, на якому висів золотий хрестик, смикнули хрестик раз і вдруге, рвали ланцюжок — ось ось він не витримає і розсиплеться дрібненькими кілечками, й не позбираєш.

— Не чіпай! — гукнула Настася. — Ти його мені вішав? Вхопилася за хрестик, мов за свою душу. Вискочила з купелі, тріпнула довгими червонястими косами, ніби аж обпалила євнуха, той позадкував, забувши про хрестик, дбаючи лиш про те, щоб не замочити свої штудерні позолочені сап’янці.

— Одягайся мерщій, тебе жде її величність валіде! — прокричав тонко.

Коли Настася побачила валіде Хафсу, її стемнілі уста і моторошно бліде лице, зрозуміла, що є люди, які не сміються ніколи.

Валіде сиділа на товстому білому килимі, обкладена парчевими подушками, вся в темному, як її уста, шорстка й немилосердна. Настася роззирнулася по великому покою. Високі вікна з дерев’яними решітками-кафисами внизу, над ними — ще один ряд вікон півкруглих, з барвистими шибками, на яких змії і черв’ячки чужих літер, мабуть, вірші з їхнього корану. Жахливе малювання стіп у холодних, як очі валіде, барвах. Безліч низеньких столиків, шафочок, підставочок, усе вугласте, восьмигранне, оздоблене слоновою кісткою, перламутром, панциром черепахи, сріблом. Зроблене з дерева, було колись деревом, живим, ростучим. Як йому боліло, коли калічили його тіло, з округлостей тесали ці кострубаті восьмигранники, в живу плоть врізали мертві шматки кістки, панцира і холодного металу. Цвіло, зеленіло, шуміло колись, а тепер мертве, як ця закам’яніла у своїй неприступності султанська мати. А може, й вона нещасна, як усе тут довкола?

Після купелі Настася почувалася ніби новонародженою. Омиваєтесь і очищаєтесь у купелі, в її світлих водах… Не могла згадати, як воно там. Хіба що з книги Іова: «Нащо дано світло чоловікові, якого путь закрита і якого бог оточив пітьмою». Ліпше не згадувати нічого й ні про що. Забути б про все й радіти життю! Але як ти забудеш, опинившись перед цією кам’яно-мовчазною жінкою з устами ніби із старого мертвого дерева?

Валіде показала Настасі, щоб та сіла біля одного із столиків. Тут повсюдно панувала мова знаків, мова зневаги й загрози. Але що вдієш? Настася зібгалася в клубочок на килимі, їй було холодно після купелі. Хоч би спитала ця жінка, чи вона не змерзла. Мерзнуть вони самі коли-небудь? Чи так і сновигають по цих довжелезних напівтемних переходах то босоніж, то мало не голі? На столику — халва, обсипані цукром якісь, мовби в’ялені, фрукти, довгошия мідна карафа, низенькі широкі чашки. Нудило від самого погляду на ці ласощі. Вранці теж нічого не могла їсти, тільки випила води. Настася вмощувалася вигідніше, всміхнулася чи то болісно, чи гірко.

— Мені сказали, що тебе звуть Хуррем? — швидко промовила валіде.

— Хіба я знаю?

— Ти любиш сміятися?

Настася знизала плечима. Хто ж не любить? - — Правда, що ти королівська донька?

Ніяка жінка не може побороти цікавості, що сидить у ній справіку.

Ні ствердження, ні заперечення. Сміх майже знущальний. Батько звав її королівною. А вона — себе. Хіба заборонено? Єдина втіха — побути королівною бодай у думці. Що їй ще лишилося? До того ж тут так холодно. Боже, як вона змерзла! Щоб не цокотіли зуби — хіба що сміятися. Єдиний порятунок. Султанська мати вся в темних хутрах, вона може сидіти тут досхочу, а їй хочеться до грубки. Притулитися спиною до теплого, вигнутися, потягнутися.

Валіде не помічала чужих терпінь. Знала тільки власні образи. Сміх нахабного дівчиська образив її. Вона сказала зневажливо:

— Сміх — річ не гідна людини. Це нижча ступінь людської душі. Він іде від дикої сваволі, а не від бога. Аллах не сміється ніколи. Знаєш про це?

Настася знов знизала плечима. Засміялася з викликом. Хіба вона знає? Тут ніколи не сміється аллах їхній, у неї вдома бог теж суворий, обставився великомучениками, не сміється ніколи. Батько повчав, що сміх од пекла, а не від раю. А в раю — пісне блаженство. Очі під лоб, голова задерта, уста розтулені — від захвату чи щоб вскочила в них благодать. А їй тепер усе байдуже. Благодаті не діждеться нізвідки. Єдине, що лишилося їй людського, — хіба що сміх.

Дивна жінка несподівано сказала:

— Смієшся — то добре. Ім’я тобі дали гарне. Будеш тут Хуррем.

Помовчала, уважно вивчаючи Настасю поглядом, тоді звеліла:

— Маєш навчитися мови. Турецької й арабської. Настася стріпнула волоссям. Що там учитися! Хіба її цим злякаєш? Мова приходить сама по собі, непомітно, як дихання. У Рогатині, коли йшла до пекаря-караїма Чобаника, мала знати по-караїмськи, з різниками Гесемом Шулімовичем і Мошком Бережанським добре було перемовитися по-єврейськи, з шевцями братами Лукасянами — по-вірменськи, вікарій Скарбський учив її латини, німецької, бо польську знала і без того: полячок-подруг було в неї більше, ніж українок-русинок. Хіба злякається будь-якої мови? Вивчить — ніхто й не стямиться. А чи дасть хоч якась мова їй утрачену волю, чи зможе повернути?

— Умієш співати й танцювати? — спитала валіде. Спитала б про це одразу, щоб не гибіти від холоднечі, не гнутися й не Скоцюрблюватися на підлозі. Скочила на ноги, закружляла, по килимку, виспівуючи дзвінку веснянку. А за вікнами була імлиста зима, хоч дерева й зеленіли вічною і від того ніби мертвою зеленню, і валіде теж сиділа під темною стіною з темними устами, вся у темних хутрах, мов зима, — жінка без весен, назавжди й довіку!

— Підійди до мене ближче, дівчино, — покликала вона — голосом, очима, киванням пальця, обнизаного перснями, садженими великими самоцвітами. Настася підійшла, стала, груди їй здіймалися високо, рвали тісні шовки, волосся золотими хвилями лилося донизу, осяваючи живим блиском похмурий покій. Султанська мати розглядала Настасю довго, уважно й повільно.

— Гм. Дивне волосся, — мовила мовби до самої себе. — Але нічого поза тим. Що ти вмієш? Ах, не все розумієш? Умієш бодай похитати стегнами? Здогадуєшся, що роздивляюся тебе для самого падишаха? Кожна юна красуня повинна додавати блиску до яскравого світла його радощів. Ти не красуня, але маєш особливе тіло. Твоя ніжна плоть, мов довгасте озеро насолоди, повинна зігріти його втому й наповнити душу гарячим струменем радості.

Валіде говорила скоромовкою, виштовхувала з себе слова цілими оберемками, так що коли б Настася і розуміла все по-турецькому, то й тоді б не розібрала всього. Вловила кілька вже знайомих слів, стало їй смішно, не втерпіла, засміялася з химерної розмови німої з глухою.

Валіде сплеснула в долоні, і в покої, не знати де взявшись, зродився чорний кизляр-ага, знайомий Настасі з ночі. Звіряча зграбність і вкрадливість були в його потужному тілі, а в обличчі під білими сувоями тюрбана — щось благальне, ніби аж собаче. Лиш згодом Настася збагнула, що то — очі. Не впізнавала їх, поки вони запобігливо ловили кожний порух валіде, коли ж зупинилися на ній, втупилися у неї, прилипли, приклеїлися жорстоко й невідступне, впізнала вмить і ледве не крикнула від несподіванки. Очі Стамбула, насторожені, недовірливі, підозріливі, гострі. Очі стеження, пильнування, переслідування, очі неволі. Від них не сховаєшся, не визволишся, не втечеш, не порятуєшся, мабуть, і в смерті.