Гонихмарник - Корний Дара. Страница 26

— Коли я повернуся, щоб і духу вашого, пане, тут не було.

В Аліни ранкова пробіжка.

Коли після бігу, ранкового душу і зібраних докупи думок вона заходить у кімнату, то знову застає Кажана на тому ж місці. «А не пішов би ти» на хлопця не подіяло. Та цього разу у нього в руках не люстерко, а два горнятка, поруч на підвіконні тарілка з тостами.

— Аліно, перепрошую, що налякав! Дурний жарт! Не сердься. Ну, хочеш, надавай мені копняків! Ми ж волею випадку з тобою сусіди, давай навчимося жити поруч. Будь ласка, — і простягає їй горня, — вип'ємо каву миру, чи як? Будь ласка!

Тон спокійний і примирливий.

Біг завжди допомагав зібратися з думками, лишаючи проблеми десь там позаду, а попереду ще добра сотня метрів, тобто її новий сусід. Який і дратує, і бентежить одночасно. Аліна вже й сама не знає — чого тут більше.

Вона обережно підходить до вікна. З недовірою бере з рук хлопця горня. В очі хлопця повертається той глузливий блиск, що й завжди. Робить ковточок. Кава міцна і терпка, з якимсь дивним, незвичним присмаком.

— Це гвоздика, — він ніби читає її думки. — Я завжди даю до кави трішки гвоздики. Подобається? Я цукру не давав, майже всі художники п'ють каву без цукру.

Аліна мовчки киває головою.

— Бери тости, — простягає дівчині тарілку.

— Дякую, — Аліна незграбно бере один.

Дідько, з якого це дива вона ніяковіє перед ним.

— Слухай, Алін! Класна картина. Ти любиш дощ і грозу? — не то запитує, не то стверджує хлопець. — Я також дуже люблю. Знаєш, я такий щасливий, що нарешті знайшов для себе достойну майстерню. Маленький ремонтик, і можна жити. Уже переїхав! Тут є все, що потрібно відлюднику та самітнику. І навіть класна сусідка.

— Угу! Кажан на даху! Хі-хі-хі! — пирснула весело Аліна. — А мо' й Карлсон, тільки замість моторчика флояра.

— Ги-ги-ги, — передражнює Аліну Кажан. — Звідки така дурнувата і примітивна іронія в молодої дівчини, яка читає Кафку і пише серйозні полотна?

Кажан спеціально заголосно відсьорбує з горнятка. Аліна слідком за ним повторює його жест, і вони починають реготати.

— Знаєш, у мене в школі була вчителька математики, — вже зовсім весело оповідає Кажан. — Така строга і дуже манірна класна дама. Коли ми починали отак ніби з нічого, на її думку, пертися, вона заставляла нас повторювати одну і ту ж приказку: «Сміх без причини — то є признак дурачини!» І так вишколила клас, що ми повторювати другу частини цієї «премудрості» по декілька разів на день. Та одного разу, коли наша люба класна дама завела улюбленої «Сміх без причини — то є признак…», один з учнів випередив її й заволав несамовито: «великого розуму». Клас просто скаженів від реготу! Ой, що тут почалося — і читане, і писане. Батьків до директора. Та після цього випадку математичка перестала вживати цю безглузду приказку.

— Я здогадуюсь, хто був тим учнем. І чомусь я не здивована.

— Так. То був я. Тож вип'ємо за сміх без причини, Аліно!

— Який є ознакою великого розуму! — і вони чекаються горнятами.

— Слухай, Алін, тепер серйозне питання. Куди ведуть двері на твоїй картині? Бо всі двері кудись ведуть.

— Ну, мабуть, на Вершину світу, — кидає безтурботно дівчина перше, що приходить у голову.

— Що? А звідки ти про неї знаєш? — спантеличено-хутко перепитує Кажан.

— Та я ж пожартувала, — іронічно відповідає Аліна.

— Пожартувала, кажеш? Влучно… Твоя картина суперова, чесно, вона гіпнотизує, притягує, лякає і дивує. Як ти її назвала? — говорить Кажан, не зводячи очей із полотна.

— «Двері», — відповідає дівчина.

— Добра назва. Хочеш загадку? Коли двері не двері? — запитує Кажан.

Аліна знає відповідь. Вона також любить Кінга.

— Коли вони відчинені! — відповідає Аліна і відчуває, що вона зараз відкриває одні з них, широким порухом навстіж.

Здала нарешті останній іспит. Студенти галасливою юрбою виринають зі стін Академії. Аліна вже звикла, що вона завжди виокремлюється з цього гурту. Завжди самітна, і це їй подобається, не бентежить, хіба що інколи. На вулиці спека несусвітня. Літо. Може, зайти до свого кафе й випити молочного коктейлю? Сонце невблаганно шпарить, а в небі ні хмариночки, ні півнатяку на пістрявість. У кафе зараз добре, як і в майстерні, до речі. Кондиціонер — неправдиво-правдива прохолода. Уф! Якщо покласти на терези всі за і проти, то може зробити собі приємність та й випити коктейльчику, закусивши це все «Венерою у хутрі».

Та в кафе, на жаль, аншлаг. Студенти несамовито святкують закінчення сесії, запиваючи це все рясно холодним львівським пивом. Та це тільки так собі — аперитив. На вулиці під парасольками нікого не видко, всі усередині, з кондиціонером. Аліна розгублено стоїть на вулиці, зазираючи в очі вікон. Раптом із кафе вистрибує її одногрупник Андрій і, мовчки взявши її за руку, говорить:

— Той, Алін, тебе там кличуть. Пішли…

Аліна здивовано блимає на нього очима:

— Кличуть, мене? З чого б це? Що, наостанці перед канікулами поглумитися захотілося?

Аліна згадує, як після закінчення першого курсу, коли вона, як завжди, допомагала щиро всім запеклим прогульникам таки переповзти мітку першого року навчання, її нібито «з вдячності» запросили на бал, присвячений такій гранд-події. Цікаво, чия ідея, досі не знає? Аліна була попереджена про це. Справжнісінький бал, а не дискотівка. От вона й припхалась — у вечірньому вбранні, пурпурова сукня зі шлейфом. Була запевнена, що форма одягу — вишукано-вечірня, а дискоклуб просто на один вечір орендується одним із його власників для своєї єдиної донечки-студентки, суперкрасуні, Міс Львова, Світланки. Слава Богу, Світлана навчається на моделюванні одягу, бо переживати щодня надмір гламуру на заняттях — це правдивий шок. Однак Свєтік має хороших друзів серед Аліниних одногрупників. От і спонсорнула зальчик. Аліна в перукарню сходила, манікюр-педикюр зробила. Тьху, як згадає, то знову пітніє. Гарний жартик, вдалий. Насправді то була банальна дискотека, на якій її з нетерпінням чекали-виглядали.

Осоромили по повній! Вона проплакала цілу ніч у татковій майстерні, а тоді раптом зрозуміла — усе в її руках, насправді. Зуміла примусити себе глянути на це все збоку.

І така злість її охопила, передовсім на себе! Якщо вона не може змінити весь світ, то Бог із ним, хай залишається таким же недосконалим, яким він є. Але з того часу Аліна перестала боятися, що хтось помітить отой вогонь, про який говорив Кажан, що горів у ній, завжди там жив, а вона, дурна, вправно його ховала. Правда, тоді вона називала це своїм справжнім обличчям, захованим за маскою щоденного марнославства. Стало начхати, що про неї думає світ і ті, що вигадали правила для цього світу, а самі чи не найбільше їх порушують. Вона стала жити без озирань на приписи, що вдягати, яка мода, хто найкрутіший, чия музика найстильніша. Ще з більшою одержимістю почала цікавитися всім на світі, ніхто не смів тепер в очі назвати її посміховиськом. Спробував би! Важко сперечатися з ходячою енциклопедією, особливо, коли вона вправно володіє словом і вміє доволі спритно поставити гумориста на місце. Її навіть деякі викладачі побоюються.

Андрій винувато продовжує тримати її за руку:

— Ну, Григоренко, будь людиною, а то він мене приб'є, якщо я тебе не приведу.

З рота хлопця несе, мов із пивної діжки.

Аліна рвучко висмикує руку. О, ні, вона втікати від них не стане! Повтор минулого року? Вона поправляє свою футболку, яка від спеки пришкварилась до тіла, набирає в груди повітря і сама відчиняє двері кафе. Здалеку впізнає своїх одногрупників, які сидять купою, подекуди одне на одному через брак місця, зсунувши докупи два столи, і дудлять пиво.

— Цікаво, яка мара хоче мене так пильно бачити? — без привітань, грубо і з викликом кидає Аліна, свердлячи поглядом тих, хто сидить перед нею в анфас. Вони чомусь всі принишкли й опустили очі в підлогу. Що ж це за гра? Звідки така скромність та розгубленість? Щось раніше нічого подібного не спостерігалося. Ні, вона зараз скаже все, що про них думає.