Затемнення - Майер Стефани Морган. Страница 5

Навіть незважаючи на Алісу з її видіннями — Едвард розраховував, що вона точно передбачатиме майбутнє і завчасно нас попередить, — ризикувати було божевіллям. Крім того, питання вже було вирішене на мою користь. Моє перетворення мало відбутися за декілька тижнів по закінченні школи.

Гострий біль тривоги пронизав моє нутро, коли я усвідомила, як мало насправді залишилося часу. Звичайно, ця зміна була необхідною, — це ключ до того, чого я хотіла більше за все на світі, — але я не могла викинути з голови Чарлі, який сидів у сусідній кімнаті, захоплений матчем, як і щовечора. І мою матір Ренe в далекій Флориді, яка не втомлювалася запрошувати мене провести літні канікули на узбережжі разом із нею та її новим чоловіком. І Джейкоба, який, на відміну від моїх батьків, точно знатиме, що відбувається, якщо я зникну в якомусь віддаленому коледжі. Навіть якщо мої батьки тривалий час нічого не підозрюватимуть і якщо я зможу відкладати поїздки додому, пояснюючи це тим, що їздити дорого, або багато задали, або що я захворіла, Джейкоб усе одно знатиме правду.

На якусь мить думка про те, що Джейкоб відчуватиме до мене відразу, затьмарила весь інший біль.

— Белло, — мовив Едвард, і болісний вираз з’явився у нього на обличчі, коли він прочитав страждання на моєму. — Не поспішай. Я нікому не дозволю тебе скривдити. У тебе стільки часу, скільки потрібно.

— Я б хотіла поквапитися, — прошепотіла я, кволо усміхаючись і намагаючись перевести це на жарт. — Я також хочу бути чудовиськом.

Він стиснув зуби, а потім промовив крізь них:

— Ти не маєш гадки, про що говориш.

Різким рухом він кинув вологу газету на стіл поміж нами, вдаривши пальцем по заголовку на першій сторінці:

— Який це має стосунок до нас?

— Чудовиська — це тобі не жарт, Белло.

Я ще раз уважно подивилася на заголовок, потім — на його серйозне обличчя.

— Це-е… це робить вурдалак? — прошепотіла я.

Він безрадісно посміхнувся. Його голос звучав тихо й холодно.

— Ти б здивувалася, Белло, якби дізналася, як часто представники мого виду стоять за жахіттями у ваших людських новинах. Їх легко розпізнати, якщо знати, кого шукати. У цій статті говориться, що перволіток-вампір бродить по Сієтлу. Кровожерливий, дикий, неконтрольований. Такими були всі ми.

Уникаючи його погляду, я знову вп’яла очі в газету.

— Ми спостерігали за ситуацією декілька тижнів. Присутні всі ознаки: несподівані зникнення — завжди серед ночі, недбало заховані трупи, брак інших доказів… Так, це новачок. Але, здається, ніхто не слідкує за перволітком, — він глибоко вдихнув. — Втім, це не наша проблема. Ми б навіть уваги не звернули на ці події, якби вони не відбувалися так близько від нас. Як я вже сказав, це трапляється постійно. Існування потвор спричиняє потворні наслідки.

Я намагалася не помічати імен на сторінці, але вони самі стрибали мені у вічі, наче були надруковані жирним шрифтом. П’ять осіб, чиї життя скінчилися і за ким побивалися сім’ї. Споглядання цих імен відрізнялося від абстрактного розмірковування про вбивства. Маурин Гардинер, Джефрі Кемпбел, Грейс Рейзі, Мішель О’Коннел, Рональд Елбрук. Люди, які мали батьків, і дітей, і друзів, і домашніх тварин, і роботу, і надії, і плани, і спогади, і майбутнє…

— Зі мною все буде не так, — прошепотіла я, частково сама до себе. — Ти не дозволиш мені бути такою. Ми житимемо в Антарктиді.

Едвард розреготався, послабивши напругу.

— Серед пінгвінів. Мило.

Я невпевнено засміялася і скинула газету зі столу, щоб не бачити отих імен, — з глухим звуком вона впала на підлогу. Звичайно, Едвард подбає про вибір здобичі для полювання. Він і його «вегетаріанська» родина — всі вони зобов’язалися захищати життя людей — надавали перевагу великим хижим тваринам, щоб задовольняти свої потреби в харчуванні.

— Тоді Аляска, як і домовлялися. Лише кудись подалі, ніж Джуно — туди, де вдосталь гризлі.

— Вже краще, — мовив він. — І туди, де також водяться полярні ведмеді. Несамовито шалені. І вовки трапляються доволі великі.

У мене розтулився рот і перехопило подих.

— Щось не так? — запитав він. Перш ніж я змогла оговтатись, він усе втямив і його тіло напружилось. — О! Забудь про вовків, якщо тебе це ображає, — сказав він сухо, розпроставши плечі.

— Джейкоб був моїм найкращим другом, Едварде, — пробурмотіла я. Минулий час вжалив мене, як та оса. — Звичайно, мене це ображає.

— Будь ласка, вибач, я не подумав, — відповів він, досі дуже прохолодно.

— Не зважай, — мій погляд був прикутий до рук, стиснутих на столі в два кулаки.

Ми обоє певний час мовчали, а потім його холодний палець опинився під моїм підборіддям, ніжно піднімаючись по моєму обличчю вгору.

— Вибач. Справді.

— Я знаю. Знаю, що ти говорив не про нього. Я не мала так реагувати. Просто… просто я думала про Джейкоба, перш ніж ти прийшов, — я завагалася. Едвардові золотисті очі, здавалося, потемніли, коли я вимовила ім’я Джейкоба. Натомість у моєму голосі зазвучало виправдання. — Чарлі каже, що Джейкобу зараз непереливки. Він страждає, і… і це через мене.

— Але, Белло, ти ні в чому не винна.

Я глибоко вдихнула.

— Я маю йому допомогти, Едварде. Це мій борг перед ним. Зрештою, Чарлі поставив мені таку вимогу…

Поки я говорила, Едвардове обличчя знову закам’яніло, наче у статуї.

— Белло, ти не можеш перебувати поблизу вовкулак без охорони. Але для нас неприпустимо порушити угоду і перетнути їхню територію. Чи ти хочеш, щоб ми почали війну?

— Звісно, ні!

— Тоді я не бачу сенсу далі обговорювати це питання, — він опустив руку й відвернувся, шукаючи нової теми для розмови. Його очі зупинилися на чомусь позаду мене, і на обличчі з’явилась усмішка, хоча погляд не втрачав пильності. — Я радий, що Чарлі дозволив тобі виходити — бачу, тобі конче треба відвідати книжкову крамницю. Ти, мабуть, знову читаєш «Буремний Перевал»? Ти ще не вивчила його напам’ять?

— Ніхто з нас не має фотографічної пам’яті, — відрізала я.

— Фотографічна пам’ять чи ні, але я не розумію, чому він тобі подобається. Не знаю, чому Гіткліфа і Катрину порівнюють із такими парами, як Ромео і Джульєтта або Елізабет Беннет і містер Дарсі [4]. Це не історія кохання, це історія ненависті.

— У тебе серйозні проблеми з розумінням класики, — вкусила я його.

— Очевидячки, це тому, що пережитки минулого мене не вражають, — він посміхнувся, задоволений тим, що зміг мене зачепити. — Скажи чесно, чому ти перечитуєш його знову і знову? — тепер його очі горіли живою цікавістю від спроби розгадати, що коїлося у мене в голові. Він подався вперед і обхопив моє обличчя руками. — Що в цій книжці тебе так приваблює?

Його щира цікавість обеззброїла мене.

— Не знаю напевно, — відповіла я, щосили намагаючись впорядкувати думки, які розпорошувались під його пильним поглядом. — Гадаю, це якась неминучість. Як ніщо не змогло їх розлучити — ані її егоїзм, ані його лиха вдача, ані, зрештою, смерть…

Поки він міркував над моїми словами, його обличчя набуло задумливого виразу. Потім він знову вирішив мене подражнити і, посміхнувшись, мовив:

— Я все одно вважаю, що ця історія була б краща, якби бодай хтось із них мав хоч одну гарну рису.

— Гадаю, вони її мали. Їхнє кохання і є їхньою єдиною гарною рисою.

— Сподіваюся, що тобі вистачить розсудливості, аби не закохатися в когось такого… лихого.

— Мені трохи запізно хвилюватися, в кого закохуватись, — підмітила я. — Але навіть і без застереження я, здається, вже цілком упоралася з цим завданням.

Він тихо засміявся.

— Я радий, що це ти так вважаєш.

— А я сподіваюся, що у тебе вистачить глузду триматися осторонь від такої егоїстки, як Катрина. Усьому виною вона, а не Гіткліф.

— Я буду обережний, — пообіцяв він.