Затемнення - Майер Стефани Морган. Страница 6

Я зітхнула. З Едвардом можна було добре розважитися.

Я поклала руку поверх його долоні, аби утримати її біля мого обличчя.

— Мені треба побачити Джейкоба.

Він заплющив очі:

— Ні.

— Немає жодної небезпеки, — сказала я. — Колись я цілісінькі дні перебувала в Ла-Пуші разом зі зграєю, і нічого поганого не сталося.

Але я затнулася; мій голос здригнувся наприкінці, бо в той час як я говорила ці слова, сама усвідомила, що то була брехня. Неправдою було сказати, що не сталося нічого. Короткий спалах у пам’яті — і величезний сірий вовк приготувався до стрибка, оскаливши на мене свої зуби, схожі на шаблі; відгомін спомину про колись пережиту паніку примусив мої долоні спітніти.

Едвард почув, як прискорилось моє серцебиття, і кивнув, наче я щойно вголос зізналася у своїй брехні.

— Вовкулаки мінливі. Інколи люди, які їх оточують, можуть постраждати, інколи — загинути.

Я вже хотіла йому заперечити, але ще один образ призупинив моє оскарження. В уяві з’явилося колись гарне обличчя Емілії Янг, тепер спотворене трьома глибокими шрамами, які спускалися від куточка правого ока до рота, перекосивши його у вічно похмуру гримасу.

Зі зловісним тріумфом Едвард чекав, поки до мене повернеться дар мови.

— Ти їх не знаєш, — прошепотіла я.

— Я знаю їх краще, ніж ти гадаєш, Белло. Я був там останнього разу.

— Останнього разу?

— Наші чвари з вовкулаками почалися ще сімдесят років тому… Ми тоді щойно оселилися поблизу Гоквієма. Це було ще до того, як до нас приєдналися Аліса з Джаспером. Нас було значно більше, але ніщо не зупинило б їх від бійки, якби не Карлайл. Він зумів переконати Ефраїма Блека, що ми можемо співіснувати, й отак випадково ми уклали перемир’я.

Я здригнулася, вражена звуком імені Джейкобового прадіда.

— Ми вважали, що з Ефраїмом рід вовкулак вимер, — пробурмотів Едвард. Здавалося, що тепер він говорить сам до себе. — І що примха генетики, яка дозволяла трансмутацію, зникла… — він перервався й осудливо поглянув на мене. — Здається, твоє невезіння зростає день у день. Чи ти усвідомлюєш, що твоя нестримна здатність притягувати смертельну небезпеку виявилася настільки дужою, що відродила зграю псів-мутантів? Якби твій неталан можна було зібрати у пляшечку, ми б отримали зброю масового знищення.

Я пропустила повз вуха його кепкування — мою увагу привернув його натяк. Невже він це серйозно?

— Але це не я їх повернула. Невже ти не знаєш?

— Не знаю що?

— Моє невезіння тут ні до чого. Вовкулаки повернулися через те, що повернулися вурдалаки.

Едвард пильно дивися на мене, застиглий від здивування.

— Джейкоб сказав мені, що то твоя родина запустила цей механізм. Я гадала, що ти повинен знати…

Його очі звузилися.

— То ось що вони думають?

— Едварде, поглянь на факти. Сімдесят років тому ви прийшли сюди — і зродилися вовкулаки. Нещодавно ви повернулися, і вовкулаки з’явилися знову. Ти гадаєш, що це просто збіг?

Він моргнув, і його погляд пом’якшав.

— Карлайлу буде цікаво почути цю теорію.

— Теорію! — пирхнула я.

Він мовчав, вдивляючись крізь вікно у дощ. Я уявляла, як він обмірковує той факт, що присутність його родини сприяла перетворенню місцевих жителів на величезних псів.

— Цікаво, але безглуздо, — пробурмотів він за деякий час. — Ситуація лишається незмінною.

Я розтлумачила його слова досить просто: жодних друзів-вовкулак. Я знала: з Едвардом треба бути терплячою. Не те щоб він був нерозважливим, просто він не розумів. Ба навіть не уявляв, як сильно я заборгувала Джейкобові Блеку — я завдячувала йому не лише своїм життям, а, можливо, і душевним здоров’ям також. Я не любила говорити про той порожній період у моєму житті, коли я залишилася без нікого, а особливо без Едварда. Поїхавши геть, він лише намагався врятувати мене і мою душу. Я не звинувачувала його за ті дурниці, що скоїла за його відсутності, і за той біль, який довелося пережити. Але він себе звинувачував.

Тому я мусила дуже обережно йому все пояснити. Я підвелася й обійшла кругом столу. Він простягнув мені руки назустріч, і я сіла йому на коліна, вмостившись у його холодних кам’яних обіймах. Поки я говорила, мій погляд не відривався від його рук.

— Будь ласка, просто хвилинку послухай. Це набагато більше, аніж просто забаганка провідати старого друга. Джейкоб страждає, — на цьому слові мій голос затремтів. — Я не можу не спробувати йому допомогти. Я не можу кинути його зараз, коли він мене потребує, лише через те, що він не увесь час буває людиною… Адже він був поруч зі мною, коли я сама поводилася не зовсім по-людському. Ти не знаєш, як мені тоді було… — я завагалася. Обійми Едварда ще більше затверділи, долоні стиснулися в кулаки, і на них повиступали жили. — Якби Джейкоб мені не допоміг… Я не впевнена, чи було б тобі до кого повертатися. Я вин на йому набагато більше, ніж це, Едварде.

Я крадькома поглянула на його обличчя — очі були заплющені, а щелепи стиснуті.

— Ніколи собі не пробачу, що залишив тебе, — прошепотів він. — Навіть якщо житиму сто тисяч років.

Я поклала руку на його холодне обличчя й дочекалася, поки він зітхнув і розплющив очі.

— Ти просто намагався вчинити правильно. Я впевнена, що з будь-ким не таким божевільним, як я, це б спрацювало. Крім того, тепер ти ж тут. Ось що має значення.

— Якби я не поїхав, то зараз тобі б не довелося ризикувати життям, щоб утішити пса.

Я здригнулася. Я вже звикла до Джейкобових образливих виразів — кровопивця, п’явка, паразит… Але чомусь оте слово, сказане Едвардовим оксамитовим голосом, звучало набагато грубіше.

— Не знаю, як би краще про це сказати, — мовив Едвард холодним тоном. — Мабуть, це прозвучить грубо. Але я мало не втратив тебе у минулому. І знаю, що я відчував тоді, коли гадав, що втратив. Я не збираюся поблажливо ставитися і до найменшої небезпеки.

— В цьому ти мусиш мені довіряти. Зі мною все буде гаразд.

Біль знову відбився на його обличчі.

— Будь ласка, Белло, — прошепотів він.

Я поглянула в його золотаві очі, які несподівано загорілися.

— Будь ласка — що?

— Будь ласка, заради мене. Будь ласка, доклади свідомих зусиль, щоб уберегти себе від небезпеки. Я зроблю все, що мені до снаги, але не відмовлюся від невеликої допомоги.

— Я постараюся, — пробурмотіла я.

— Ти хоч розумієш, скільки для мене важиш? Усвідомлюєш, як сильно я тебе кохаю? — він міцніше притиснув мене до грудей, схиливши мою голову під своє підборіддя. Я поцілувала його сніжно-білу холодну шию.

— Я знаю, як сильно я кохаю тебе.

— Ти порівнюєш одне маленьке деревце з цілими лісом… — (Я закотила очі, але він не міг мене бачити). — Неможливо, — він поцілував мою маківку і зітхнув. — Жодних вовкулак.

— Мене це не влаштовує. Я мушу побачити Джейкоба.

— Тоді мені доведеться тебе зупинити.

З його цілком упевненого голосу можна було подумати, що для нього це не проблема. Я була впевнена, що він правий.

Я відчула записку Джейкоба у кишені, так наче раптом вона стала важити кілограм. Я навіть почула Джейкобів голос, і здавалося, що він погоджується з Едвардом, чого аж ніяк не могло статися в реальності.

Але це нічого не змінює. Вибач.

РОЗДІЛ 2. ОБХІДНИЙ МАНЕВР

Я не тямила себе від радості, йдучи з уроку іспанської мови до кафетерію. І це було не просто через те, що мене тримала за руку найжаданіша людина на планеті, хоча, звісно, це також вносило свою лепту.

Можливо, причиною було усвідомлення того, що я відбула свій термін покарання і тепер знову вільна. А може, зі мною це зовсім не було пов’язано. То атмосфера свободи, напевно, літала по шкільному подвір’ю. Навчальний рік добігав кінця, і старшокласники, більш ніж будь-хто інший, відчували помітне збудження, яке витало у повітрі.

Свобода була так близько, що відчувалася на дотик і на смак. Усюди знаходилися її ознаки: на стінах кафетерію скупчилися постери, і кольорове панно листівок висипaлося зі сміттєвих урн; серед них були і різноманітні оголошення, і нагадування про придбання учнівського щорічника та шкільних дзвоників, про кінцеві терміни замовлення випускних мантій і капелюхів із китицями, і яскраві неонові об’яви з комерційними закликами — то молодші класи змагалися за найкращу класну кімнату, — а також надруковані в трояндових рамках оголошення про цьогорічний шкільний бал. Велика танцювальна вечірка мала відбутися наступного тижня, але Едвард заприсягнувся, що я туди більше ні ногою. Зрештою, я вже маю цей людський досвід.