Кола на воді - Печорна Олена. Страница 24

– Геннадію, ви тримайтесь.

– Спасибі.

– А дружина як? І ваша сусідка?

– Нагорі, під дією заспокійливого.

– Досі?

Чоловік здригнувся:

– У обох була істерика після того, як прокинулися. Довелося робити повторні ін’єкції.

– Це минеться. Повірте. Моя дружина ледве видряпалась зі стану повного заперечення. На все потрібен час.

– Так-так. Час. Здається, що це кат. Прийшов і щохвилинно – голову з плечей. Сил вже не лишилось.

Раптом кімнатою пронісся звук, схожий на відлуння грому. Господар підскочив з місця й за кілька кроків опинився біля столу, на якому підстрибував телефонний апарат.

– Алло!!! Так. Мамо?… – чоловічий силует зігнувся і став схожим на недогарок. – Я ж сказав, що сам передзвоню. Ні, мамо, нічого нового. Чекаємо.

Потім поклав слухавку, криво всміхнувся й захитався взад-вперед, шукаючи бодай якусь опору.

– А я думав, що це… викрадачі. Смішно, правда? Я волів би, аби її просто викрали. Нехай все забрали б. Усе!!! Будь воно тричі прокляте. Лише б дівчинка моя була поруч, моя маленька дівчинка, тільки б вона була.

І знову потягнулось чекання, здавалося, що воно вичавлює все живе, навіть повітря з цієї розкішної в’язниці.

– Геннадію, ви б пройшлися… хоча б до порогу. Заразом мене проведете.

Чоловік розгублено озирнувся й заходився шукати цигарки в кишені, коли знайшов непочату пачку, зрадів і швидко рушив до вхідних дверей, за якими їх одразу ж проковтнуло сонце. Глибоко вдихнувши, батько прошепотів:

– Пахне димом.

Анатолій кивнув:

– Димом і квітами. Я ще вночі відчув, от тільки квіти пахли інакше, ніж зараз. То був такий густий аромат. У мене відчуття, що запах вкрало сонце.

– Ну ви й дивак. Сонце!

Анатолій розвів руками й попрощався, аби розчинитись у вітряних обіймах вулиць, коли навздогін почулося радісне:

– Так то ж матіоли!

Озирнувся здивовано.

– Матіоли?

Господар сяяв від раптової здогадки.

– Так. Я не розуміюсь на квітах, а от матіоли вивчив, як виглядають. Їх Лесюня любила. Незвичне захоплення, як на сучасних підлітків, але квіти – то її стихія. Тут все вона саджала. Матіоли ж цього року сіяла кілька разів, все жалілась на засуху. Он бачите, всього-на-всього кілька стеблинок? Так-так, оті маленькі і непоказні. Увечері вони розкривають пелюсточки й просто-таки вибухають ароматом. Вчора дощ був, от вони і зраділи.

Анатолій посміхнувся.

– Матіоли. Увечері обов’язково перевірте. Домовились?

Господар не чув, дбайливо оглядаючи стеблинки, обережно торкався їх долонями. Анатолій зітхнув. Це ж треба. Як такі маленькі квіточки можуть повернути людині спогади розміром з життя? Принаймні зараз розгублений батько не помічав нічого, бо бачив одне: його дівчинка сіє матіоли. Що ж, мабуть, у цьому і порятунок? Занурюватись у спогади, як у мушлю-схованку. Значить, час йому у свою.

Парк. Сонце пече. Люди стоять на варті. Анатолій швидко йшов вглиб. Скоро має з’явитися потрібна лава, а на ній знайомий силует. Швидше. Степан Олексійович сидів, понуро опустивши голову, так, що кудлаті вуса дивилися кудись униз й ховали у собі тугу.

– Ви тут.

– Га? Це ти, синку… А де ж? Тут.

– Ви чули?

Старенький кивнув.

– От, стережу біду. Бачиш, скільки тут таких? Багато, а не вберегли, проґавили.

Анатолій зітхнув. Всередині запекло.

– Думаєте, що пізно?

– Ой не знаю, синку, не знаю, – старенький шукав очима щось важливе і не міг віднайти. – Відчуваєш? Ліси горять.

– Ви про запах? Таки щось горить.

– Пам’ять горить.

Анатолій здригнувся:

– Пам’ять?

Старий кивнув й ще нижче опустив голову:

– Вона… Не людська пам’ять, бо вона що? Спалах та й годі. А ця століття нараховує, рахує і мовчить.

Чоловік уважніше придивився до старого:

– Та про що це ви?

– Я? Я про дерева. Горять, бідолашні, криком кричать. Та хіба почує хто? Люди тільки заподіяну шкоду оцінюють. Нам ціна важливіша. Ти от, синку, коли думав про те, що ось цей дуб бачив? Так-так, отой, що навпроти?

Анатолій розвів руками.

– Не знаю. Багато.

– Ой-ой, як багато. Коли він падав стиглим жолудем у теплу землю, мабуть, тут і сліду людського ще не було, а він вже був. То скільки бачив? Отож. Нам, комашкам, того осягнути не під силу, а ми все – ціна та ціна.

Чоловік поглянув на розлогу крону велетня, немов уперше. Той закривав собою чи не півнеба. Високий-високий, з широким стовбуром – репаним, мов у зморшках, а в гілках застряг якщо не час, то історія точно.

– Неймовірно.

Старий упіймав прозору гіркоту.

– Красень, правда? Знаєш, у дитинстві я думав, що дерева – то мудреці з іншого світу, такі, що геть чисто все знають, та ми зрозуміти їх не в силі. Ех! Якби не океан, то став би лісником, їй-богу! Та ти не смійся. Думаєш, навіщо старий дурень кожного дня до парку чимчикує? Подихати повітрям? Може, серед дерев дихається завжди легше, але мені б поговорити. Вони, бач, завжди слухають і таємниці бережуть.

– Які?

– Різні, – старенький зиркнув з-під сивих вій. – Хочеш, розповім тобі про одну? Тільки не знаю, чи варто… Про страшне говоритиму, а його й так…

Анатолій видихнув:

– Розкажіть… Ви умієте.

– Що ж, – дід торкнувся сивих вус. – Таємницю ту сховали сосни в пісках. Є під Києвом село Биківня. Може, чув?

Очі старенького дивились пильно.

– Та ні.

– Отож бо й воно. Не знаємо ми ран своїх, не бережемо пам’яті… Перекотиполем котимося по землі, а дерева – ні, пам’ятають. Та про що це я? Биківня. Був я там лише раз. Дружина умовила відвідати хрещену свою, бо та вже поважні літа мала, побачитися просила, то й поїхали. Зустріли нас – як рідних, зраділи старенькі. Хороші такі люди були, теплі. Семен Прокопович ліси довколишні знав, мов пальці на долоні, змалечку виріс. Та й Віра Іванівна з лісом дружила, зілля цілюще шукала, то завжди, немов з живим, розмовляла, дякувала. Вона неписьменна була, а ліс читала від травинки до вершечка, а що вже паски пекла!

Старенький сховав смачну посмішку за сиві вуса й аж помолодшав.

– Я таких пасок за життя більше ніде не куштував. Віра Іванівна віджартовувалась, що руки чари знають, хоча найголовніша сила в її імені ховалася, бо віру мала, та ще й яку віру. Ми тоді якраз на Великдень потрапили. І хоч не святкували тоді так відкрито, та ми, дякуючи господарям, розговілися, пасок чарівних покуштували. Дружина навіть задрімала, зморена, а мені лісом пройтися заманулося. Семен Прокопович, щоправда, самого не відпустив, провести взявся і ліс показати.

Весною ліс – що дитина новонароджена. Краса. Йдемо, тишу слухаю, від повітря голова обертом, травичка під ногами пісні співає. Благодать. Коли зирк, а Семен Прокопович крок зробив і закляк, а потім додому зазбирався, швидко так, мов тікав від кого, навіть озиратись боявся. А мені що? Цікавість аж з вух полізла. Покажіть та й покажіть, що ховаєте.

Анатолій виструнчився й видихнути забув.

– І що там було?

Старенький гірко-гірко захитав головою, немов біди напився.

– Загублені життя там були, сила силенна життів. Кістки всюди, аж за серце хапають. Кістки. Кістки. Кістки. У траві. У квітах. У землі. Серед дерев. Привиди білими черепами кліпають, а в кожному черепі дірочка, малесенька така дірочка, а крізь неї життя пішло.

– Щось лякаєте ви, Степане Олексійовичу.

Дід здригнувся весь:

– Хіба то я? Семен Прокопович старою людиною був тоді, бачив на віку, а на ту галявину йти не хотів, все хрестився. А як не боятися, коли ми один одного ось так просто нищимо? Без остраху. Тисячами. І хто? Не ворог, не німець, хоч на них те страхіття і списували. Семен Прокопович запевнив, що при німцях ТАМ тихо було, а наші ще до війни зеленим парканом ділянку обнесли й місцевим туди – зась, бо запросто таку ж самісіньку дірочку на потилиці намалювали б. От і мовчали й до, і після, щоправда, мерзота різна золото заходилася шукати серед кісток, прикраси різні. Не бояться антихристи спокій мертвих порушувати. Хоча який там спокій? Коли, як звірину, зарили й поготів. І росте трава крізь кістки, проростає, а сосни пам’ять про біль людський колишуть. Лю-лі, лю-лі. Спіть.