Доводи розсудку - Остин Джейн. Страница 29

Він говорив із такою сердечністю, що Енн не здивувалася, коли помітила, як місіс Клей крадькома позирнула на неї та Елізабет. Власні її риси, мабуть, видали недовіру, але її сестру ця хвала шляхетній душі, здається, анітрохи не збентежила. Дамі залишалось поступитися спільним бажанням, і вона пообіцяла не покидати Бат.

Того самого ранку, коли Енн опинилася наодинці з батьком, він сказав, що вона погарнішала; відзначив, що вона «не така худа, як раніше; її шкіра й колір обличчя значно поліпшились; шкіра стала гладкішою та світлішою»; він довідався, чим вона користувалася. — «Нічим». — «Тільки „Гаулендом?“» — «Ні, взагалі нічим». — «Чудасія!» І, помовчавши, він додав:

— Безперечно, тобі слід робити те ж саме й далі. Від добра не тікають. В іншому разі я б тобі порадив «Гауленд», постійне використання «Гауленда» у весняні місяці. Місіс Клей користувалася ним за моєю порадою, і сама бачиш, як він їй став у пригоді. Ластовиння, як бачиш, і сліду немає.

Якби це почула Елізабет! Така хвала змусила б її замислитись, тим більше що Енн взагалі не помітила, щоб ластовиння хоч трохи поменшало. Та вже ж, либонь, що має бути, того не минути. І шкоди від цього одруження буде куди менше, якщо Елізабет теж вийде заміж. Що ж до неї самої, то вона завжди знайде притулок біля леді Рассел.

Для стриманості й увічливості леді Рассел візити до Кемден-плейс були справжнім випробуванням. Бачучи місіс Клей оточеною такою увагою, а Енн такою знехтуваною, вона не могла постійно не дратуватись; а коли там не бувала, сердилася не менше весь час, який у людини в Баті, що п'є води, слідкує за всіма друкованими новинками, має широке коло знайомств, залишається на те, аби сердитись.

Познайомившись із містером Елліотом, леді Рассел стала поблажливішою до всіх інших, а може, холоднішою. Його манери одразу ж його рекомендували; а розмовляючи з ним, вона знайшла в ньому стільки серйозності, яка цілком покривала його попередню легковажність, що, як вона потім говорила Енн, сама спершу ледве не вигукнула: «Невже це містер Елліот?». Леді Рассел уявити навіть не могла людини більш приємної та гідної поваги. Усе поєднувалося в ньому: проникливість, точність суджень, знання світу й добре серце. Він мав сильні почуття родинної прихильності й родинної честі, але без зарозумілості чи упередження; як людина з достатками жив вільно, але не вихвалявся своїм багатством; про всі важливі справи мав свої погляди, але ні в чому не кидав виклик суспільній думці. Він був людиною врівноваженою, спостережливою, стриманою, щиросердною; ніколи не скорявся хвилинній забаганці чи самолюбству, яке прикидалося великодушністю; і, крім того, умів цінувати те, що є приємним і милим у домашньому колі, а це рідко зустрінеш у людей із невгамовною уявою. Леді Рассел не мала сумніву, що він був нещасливим у шлюбі. Полковник Волліз це їй казав, та вона й сама бачила; але це нещастя не зробило його жорстоким і (як дуже скоро почала вона здогадуватись) не заважало йому думати про новий вибір. Заради приємності бачити містера Елліота вона була готова примиритися навіть з таким лихом, як присутність місіс Клей. Минуло кілька років відтоді, як Енн зрозуміла, що вона та її неперевершена подруга не про все судять однаково, і тому її не дивувало, що леді Рассел не бачить нічого підозрілого чи дивного, що могло б наштовхнути на думку про таємне підґрунтя, у наполегливості, з якою містер Елліот прагнув із ними помиритись. На думку леді Рассел, було цілком природно, що містер Елліот, дійшовши літ, поставив собі за мету налагодити стосунки з головою родини, і кожній розумній людині це його рекомендувало з найпозитивнішого боку; ясний розум завжди виліковується від юнацьких помилок. Енн, однак, дозволяла собі слухати ці міркування з посмішкою і нарешті згадала Елізабет. Леді Рассел слухала, дивилася й на відповідь лише обережно зазначила: «Елізабет так Елізабет. Поживемо — побачимо».

Леді Рассел усе полишала майбутньому, і Енн, добре розміркувавши, вирішила, що вона мусить їй підкоритися. Зараз неможливо було дійти якогось висновку. У цьому домі Елізабет завжди була першою і звикла до такої шанобливості й уваги, що далі, здавалося, вже нікуди. До того ж не слід забувати, що містер Елліот ще й семи місяців не вдовів. Зволікання з його боку було, безперечно, простимим. Дійсно, бачачи креп на його капелюсі, Енн завжди докоряла собі за недозволенні думки, бо, хоч цей шлюб був нещасливим, містер Елліот надто багато років прожив зі своєю дружиною, щоб так швидко оговтатися після її втрати.

Однак, хоч би чим це все скінчилося, він був, поза всяким сумнівом, найприємнішим із її знайомих у Баті. Вона ні з ким не могла порівняти його; з ним час від часу з задоволенням говорила про Лайм, де він знову прагнув побувати, здається, не менш, ніж вона. Вони часто поверталися до обставин своєї першої зустрічі. Він дав їй зрозуміти, що тоді він дивився на неї зі жвавою цікавістю. Вона й сама про це легко здогадалась; і не забула, як тоді подивився на неї той, інший.

Не в усьому їхні судження були схожими. Він, як вона помічала, надавав далеко більшого значення чинам і зв'язкам. І не через одну лише ввічливість, але й із великим задоволенням заходив у турботи батька й сестри, які, їй здавалося, були цього не варті. Одного разу місцева газета повідомила, що Бат очікує прибуття віконтеси Делрімпл, удови, і її дочки, високоповажної міс Картерет; і ця звістка надовго збурила спокій у будинку на Кемден-плейс, бо Делрімпли (на превелике лихо, думала Енн) доводилися ріднею Елліотам; і тепер мешканці будинку на Кемден-плейс були вкрай занепокоєні тим, як належним чином їм відрекомендуватись.

Енн ніколи раніше не бачила батька й сестру в стосунках з дворянством і тепер не могла не відчувати розчарування. Знаючи, якої вони високої думки про власне місце в суспільстві, Енн сподівалася на краще, і мимоволі схилялася до бажання, якого раніше й уявити в собі не могла: вона хотіла, щоб у них було більше гордості; бо їй неймовірно надокучили розмови про «наших родичок леді Делрімпл і міс Картерет», «наших родичів Делрімплів» з ранку до ночі.

Сер Волтер знав покійного віконта, але ніколи не бачив інших членів його сімейства; скрутне становище сера Волтера ускладнювалося ще й тим, що від самої смерті вищезгаданого віконта між сімействами припинилося листування, тому що, якраз коли той помер, сер Волтер був небезпечно хворим, що спричинилося до серйозного недогляду в Келлінчі. До Ірландії так і не надіслали листа, який би висловив їхнє співчуття. Нечестивця було покарано за свій гріх, бо, коли своєю чергою сконала бідна леді Елліот, у Келлінчі не одержали листа, який би засвідчив співчуття Делрімплів, і, отже, було достатньо причин побоюватися, що Делрімпли визнали родинні стосунки припиненими. Як улагодити цю дражливу обставину й поновити родинні зв'язки — ось у чому було питання; і це було питання, яке леді Рассел і містер Елліот, хоч і більш розумно до нього ставлячись, теж бачили важливим. Сімейні зв'язки слід підтримувати; хорошого товариства треба шукати. Леді Делрімпл зняла дім на Лаура-плейс і там житиме три місяці з усією пишнотою, як їй і належить. Минулого року вона теж була в Баті, і леді Рассел тоді чула, що вона чарівна жінка. Дуже бажано поновити родинні зв'язки, якщо це можливо зробити, не втрачаючи при цьому гідності Елліотів.

Сер Волтер, однак, розпорядився по-своєму й написав нарешті дуже вишуканого листа, сповненого докладних пояснень, благань, вибачень, своїй вельмишановній родичці. Ні леді Рассел, ні містер Елліот листа не схвалили, проте він зробив усе, що хотів сер Волтер: віконтеса-удова надіслала три рядки карлючок. Для неї це велика честь, і вона буде дуже щаслива познайомитись. Закінчилися клопоти й почалися втіхи. Вони нанесли візит на Лаура-плейс, одержали візитні картки від віконтеси Делрімпл, удови, і високоповажної міс Картерет і виставили їх перед людські очі; і кожному розповідали про «наших родичів з Лаура-плейс» і «наших родичів леді Делрімпл і міс Картерет».

Енн було соромно. Якби леді Делрімпл і її дочка були дуже приємними людьми, їй би все одно було соромно через те занепокоєння, яке вони принесли до їхнього дому, але приємними людьми їх неможливо було назвати. Їх не вирізняли ні вишуканість манер, ні вміння поводитися, ні гострота розуму. Леді Делрімпл вважали чарівною лише тому, що для кожного вона тримала напоготові посмішку та незначущу ввічливу відповідь. Міс Картерет, яка й того не вміла, була такою негарною й незграбною, що, якби не її походження, її б ніколи не прийняли на Кемден-плейс.