Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович. Страница 23

Через страх бути спійманими і пов’язані з цим застережні заходи денні переходи довелося скоротити до 10–15 кілометрів. Відтак лиш на ранок дев’ятого дня після безпрецедентного викрадення ми врешті-решт опинилися в передмістях Трухільйо.

Педро, знаменитий погонич слонів, уже давно чекав на нас. Він читав столичні газети, а тому розумів, що ми маємо з’явитися з дня на день. Того пам’ятного дня, узрівши масивний силует слона, який, наче якесь доісторичне чудовисько, повільно випливав з марева на горизонті, він миттю метнувся в похмуру сірість свого бідацького дому і викотив на подвір’я коляску з дочкою. Аделіна так само мовчала, однак, помітивши на горизонті невиразну розпливчасту масу, що неухильно наближалася, стрепенулася і витягнула шию.

Незабаром Джумбо впізнав місця, серед яких йому довелося провести більшу частину свого життя, схвильовано затрубив і припустив швидше. Через якийсь час, тягнучи за собою клубки пустельної пилюки, ми увірвались на подвір’я.

Щойно просунувшись через ворота, слон побачив Аделіну. Безцеремонно розштовхавши мене, Марусю й Тьомика, хоботний кинувся до дівчинки і, радісно попискуючи, тицьнув у неї хоботом. У ту ж мить Аделіну наче підмінили. Вона обхопила блідими долонями запилений слонячий хобот, притиснулася до нього і… посміхнулась, показавши сонцю два ряди білих зубів. Джумбо задоволено захурчав і замружився від задоволення. Тьомик закашлявся, шморгнув носом і почав сильно терти очі. Маруся відвернулась, сховавши обличчя на грудях мого напарника. А Педро Суфісьєнтес підійшов до мене і обійняв, розчулено прошепотівши:

— Я ваш одвічний боржник, сеньйоре викрадач слонів…

Я нехотя відповів кволими обіймами на цупкі обійми перуанця, а потім тихо промовив українською, звертаючись до Тьомика та його кудрявої зарюмсаної супутниці:

— Незабаром нам усім гаплик, голуб’ята. Слона — вистежать, нас — посадять…

Маруся підвела голову з Артемового плеча:

— Хай там як, але ти це зробив, Максе. Ти молодець.

Я встромив руки в кишені і трохи — зовсім трошки — задер носа. Дівуля мала слушність: що не кажіть, авантюра вдалася на славу. Втім, у цей момент втрутився Тьомик і, як завжди, повністю зіпсував момент мого хай незначного, та все ж тріумфу.

— Чувак, — сказав він, — ти все ще винен мені п’ять тисяч баксів.

Коли Аделіна врешті натішилась слоном, Педро Суфісьєнтес запросив нас до будинку і запропонував погостювати в нього кілька днів. Перуанець готовий був останню одежину з себе зняти, щоби хоч якось нам віддячити. Я верещав, наче недорізане порося, благаючи Артема і Марусю відмовитись і чимшвидше ушиватися з околиць Трухільйо, одначе вони виявили без перебільшення злочинну недбалість, проігнорувавши мої вимоги і радо приставши на пропозицію погонича слонів.

Педро неймовірно зрадів. Того ж дня він заколов молоденьке теля, почастував нас царською вечерею, напоїв домашнім піско, після чого, п’яні та ситі, ми вклалися спати на найчистіших постелях, які нам довелося бачити за останні півтора місяці (особливо, якщо врахувати що попередніх два тижні ми спали або на спині слона, або горічерева посеред пустельних пісків). Я проте довго не склепляв очей, дослухаючись до підозрілих шерехів ночі. Зрештою, зморений надміром алкоголю та переживаннями останніх днів, поринув у важке забуття.

Зранку я прокинувся раніше за інших (якщо не рахувати Педро Суфісьєнтеса) з дивним, але напрочуд ясним відчуттям тривоги, яке примушувало серце час від часу щемко стискатись. Душна півтемрява хатинки гнітила мене. От-от має статися щось страшне — підказувала інтуїція. Збираючись підвестись і розбудити Артема, я скинув із себе ковдру… В ту ж мить знадвору настирливо загрюкали. Завмерши на ліжку, я почув, як дресирувальник почовгав до вхідних дверей і відчинив їх. Здалося, морок кімнати згустився, а духота стисла горлянку липкими гарячими щупальцями. З сусіднього приміщення доносилась запальна перепалка між сеньйором Педро та візитерами. Я весь похолов: ось він — час розплати! Перуанські копи вже тут. Невже, думав я, треба було п’ять років займатися фінансовими аферами та шахрайством, щоби потім потрапити до лап правосуддя через якусь дурнувату авантюру зі слоном? Я просто не міг цього допустити. Не гаючись, зірвався на рівні ноги, вхопив до рук довженного черпака (перше, що втрапило під руки) і вискочив у коридор, готовий віч-на-віч зустрітися зі смертельною небезпекою. У дверному проході перед бідолашним батьком Аделіни вимальовувався виразний контур високого широкоплечого чоловіка, який погрозливо розмахував руками і безперестану щось волав прямісінько в обличчя Педро Суфісьєнтесу. Я розігнався і щосили вперіщив незваного гостя черпаком. Той замовк, показав на мене пальцем, а тоді закотив очі і гепнувся непритомний додолу.

— Сеньйоре, ви чого?! — здійняв руки колишній дресирувальник. — Це Бебето, мій друг, мій товариш із Трухільйо, він прийшов попередити вас про облаву!

— Пробачте, — пискнув я і непомітно відставив убік черпачок, а потім до мене дійшло: — Яку облаву???

Невеличка баталія, що розігралася на ґанку хатинки, розбудила Артема та Марусю. Потягуючись і позіхаючи, парочка ввійшла у вітальню.

— Із Трухільйо сюди мчать дюжина поліцейських автомобілів та два військові гелікоптери на чолі зі столичним генералом, — швидко залопотів Педро Суфісьєнтес. — Всі дуже розлючені і агресивно налаштовані. Якщо у найближчі кілька днів викрадачів Джумбо не зловлять, уся перуанська поліція буде виставлена на посміх.

— Тьомо… Тьомо… — сонно прошепотіла дівчина, — а звідки взявся цей труп?

Я тим часом біжу назад до гостьової спальні, де починаю натягувати штани. Кричу, намагаючись не здіймати зайвої паніки:

— Друзі, нам, схоже, пора евакуйовуватися з цієї гостинної домівки!

— Який труп?! — спросоння горлає Тьомик.

— Сеньйори, вам потрібно заховатися, — белькоче перуанець. — Часу більше нема — ви не зможете втекти далеко.

— Он той, що на ґанку, — тремтячою рукою Маруся показує на бездиханного Бебето.

— Максе, а де це ти примудрився дістати такого здорового і кріпкого мертвяка? Це частина нашого плану евакуації? — голосно гукає Тьомик, все ще не відійшовши від сну.

— Це не мертвяк! — кричу йому у відповідь. — Я просто вдарив його черпаком. Збирайте швидше свої лахи і вшиваємося звідси!

За лічені хвилини, розіпхавши до кишень найбільш необхідне (паспорти, гроші, GPS-навігатор), ми зібралися на подвір’ї. Джумбо мирно куняв у сараї, опустивши мордяку у ясла з морквою. За будинком дресирувальника починалося невелике поле, засіяне кукурудзою і відмежоване від пустелі примітивною загорожею з дроту. Далі тяглася ділянка голого піску шириною метрів сто, за якою починалися щільні зарості кущів та колючок. Ліворуч на незначній віддалі від будинку пролягала улоговина, яка збігала до кущів, поволі глибшала і простягалася далі на південь. Зігнувшись, нею можна було досить далеко забігти, лишаючись абсолютно непоміченими із землі. Одначе Бебето казав, що у переслідувачів є вертольоти…

— Кущі! — рішуче скомандував я. — Мерщій до кущів.

Ми миттю перетнули поле, продерлися крізь загорожу і щодуху припустили до кущів. Протискаючись навкарачки крізь густе переплетіння гілок, колючок та вузьких, наче леза, ножів колючок, я розчув, як десь далеко за спиною поволі наростає ритмічне ухкання бойових гвинтокрилів.

Відтак ми зачаїлися і почали спостерігати.

Не минуло й п’яти хвилин, як хатину Педро звідусіль оточили автомобілі з мигалками, а у подвір’я стрімко увірвався спецназ у масках, бронежилетах та з автоматами наперевіс. Погонича і його безталанного товариша Бебето виволокли надвір і приставили до стіни халупи. Бебето, щоправда, приставити не вдалося — бідолаха ще не до кінця очуняв і постійно з’їжджав на пісок. Зрештою його просто вклали на землю і примусили закласти руки за голову.

Незабаром на середину дворища викотили коляску з нещасною дівчинкою. Солдафони поводилися грубо й вороже, постійно лаялись, безперестану роздавали штурхани безневинним Педро та Бебето. Аделіна плакала, закриваючи личко долонями.