Навіжені в Перу - Кидрук Максим Иванович. Страница 25

За спиною солдата, який уже втретє розказував нам із напарником про те, яку важливу роль у задуманому нападі на терористів відвело нам високе перуанське командування, одна за одною проїжджали вантажівки з кузовами, обтягнутими брезентом кольору хакі, в яких сиділи найкращі перуанські бійці, спеціально підготовлені до тривалих боїв у джунглях. Разом з військовими їхало кілька тележурналістів, в тому числі двоє чудил із Франції, які мали висвітлювати перебіг подій під час карального походу. Вони всі мали на головах сучасні шоломи з куленепробивними пластиковими забралами, на грудях — бронежилети, на ногах — високі берці з буйволячої шкіри, яку не могла прокусити жодна змія, солдати ж несли із собою новітню вогнепальну зброю, ножі з нержавіючої сталі і ситні харчові пайки. Нам з Тьомиком видали лиш пару картатих сорочок, коротенькі шорти до колін і дурнуваті американські бейсболки.

— Ви вдаватимете двох американських туристів, — провадив далі капітан, — які відбилися від основної групи і заблукали в джунглях. За даними нашої розвідки вже більше місяця в довколишніх нетрищах шастає група з десяти-дванадцяти бойовиків, які вистежують білошкірих мандрівників, аби захопити їх з метою отримання викупу. Отож після того, як ми залишимо вас, сеньйори, на мальовничій галявинці посеред лісу, по радіо буде розіслане спеціальне повідомлення-приманка про те, що два американці загубилися в джунглях, а рятувальні служби розпочнуть «пошукову» операцію. Звісно, ці нікчеми-терористи знайдуть вас першими, але — ви не переживайте! — ми тут-таки вискакуємо з хащ і хапаємо бандюків! Ха-ха! Ось так! — вояка стиснув перед моїм носом кулак, показуючи, як вони хапатимуть «цих нікчем-терористів». — І це буде тільки початком грандіозної каральної операції, — коротун значуще підняв пальця догори і стишив голос до шепоту: — Ми допитаємо полонених, дізнаємося, де у них центральне лігво, а тоді накриємо їх одним безжальним масованим ударом. Винищимо всіх до єдиного!

Згідно з даними розвідки, ніщо не могло завадити втіленню в життя цього простого, але досконалого плану. Єдине, що не врахувало командування перуанської армії, так це те, що у терористів теж була своя розвідка…

— Офіцере, а можна у вас попросити бронежилети? — несміливо звернувся я.

Після короткої ніякової паузи пролунала лаконічна відповідь:

— Ні.

— Хоча б один на двох? Ну будь ласка…

— Ні.

— Хоч шоломи тоді видайте…

— Забудьте про це! — гарикнув на мене капітан. — Невже ви не розумієте, що бронежилети і шоломи можуть поставити під загрозу зриву всю операцію? Як ви собі це уявляєте, га?! Хіба ви не розумієте, що вся захисна амуніція пофарбована у колір хакі, через що, надягнувши її, ви зливатиметесь із джунглями, і терористи можуть вас просто не помітити? Командування тоді мене самого на шоломи пустить.

— От халепа, — бурчу під ніс, подумки благаючи Господа, щоб «командування» виявилося хоч трохи розумнішим за цього недоростка з капітанськими погонами.

— Оце я мушу розпинатися і пояснювати такі очевидні речі… — бурчав у відповідь бравий вояка.

Тьомик тим часом перелякано зиркав навкруги, майже не слухаючи теревені приставленого до нас капітана. Мій напарник, здається, зрештою розкумекав, у що ми вляпалися: з кожною хвилиною йому все менше й менше подобалось те, що відбувалося навколо. На довершення у нього почались якісь проблеми зі шлунком.

— Максе, у мене живіт болить, — тихо простогнав він.

— Відчепись! Не до того зараз…

Я сильно пітнів і важко дихав. Клімат сельви разюче відрізняється від сухого пустельного клімату західного узбережжя Перу. Тяжка задушлива спека, стовідсоткова вологість, ядучі випари невідомого походження роблять тіло схожим на розм’яклий на сонці пластилін. Височенні дерева, щільно обвиті ліанами й обліплені грибками всіх форм та розмірів, непроглядним частоколом затуляють горизонт; змагаючись одне з одним, вони тягнуться вгору, заступаючи небо. Після привілля великої перуанської пустелі, де погляд мчить десятки кілометрів, не наштовхуючись на жодні перешкоди, а між головою і погожим куполом неба не провисають густі клуби дрімучої зелені, непрохідні амазонські ліси на сході Перу розплющували мене, підминали під себе, гнобили й втискували в землю, наче черв’яка.

— Чувак, здається, я зжер щось вельми хімічно активне, — тихо мовив Тьомик, промацуючи рукою дуже здутий живіт.

— Скільки можна скиглити, чувак? Ти поводиш себе так, наче твій живіт — це найбільша наша проблема на даний момент.

Я ще не знав тоді, що саме цій скромній і малозначущій, як мені тоді здавалося, проблемі вже зовсім скоро судилося відіграти вирішальну роль у каральній операції. Мені навіть на думку не спадало, що здуття живота в умовах перуанських тропічних лісів, які аж кишать кровожерливими головорізами, може призвести до жахливих і катастрофічних наслідків. Тож я лиш сидів, сердився на Тьомика і сумовито обдумував неприємність, в яку ми вляпались.

Офіцер врешті-решт помітив, що його слова нас ніскілечки не заспокоїли, а тому спробував підбадьорливо всміхнутися:

— Та ну ж бо, хлопці! Відкиньте оці кислі міни! Присягаюся, все мине швидко, без диму і пострілів, ви навіть оком не встигнете змигнути.

Капітан мав рацію. Усе минуло практично без диму і пострілів… Зі сторони урядових військ.

Спека. Мозок уже, певно, скидається на пересмажену яєчню…

Ми з Тьомиком вже другу годину сидимо на струхлявілому стовбурі поваленого дерева посеред галявини в джунглях. Шия, литки, передпліччя, словом, усі відкриті частини тіла рясно обліплені буйною амазонською комарнею.

Страшенно хочеться пити.

Височенна стіна віковічних нетрищ оточує нас звідусіль. Крізь неї проникає невпинне стрекотання цикад, кректання велетенських папуг, ухкання мавп і таємничий шелест. Одначе жоден звук, окрім бурчання Тьомикового живота, не видає присутності людини.

— Запара, — насилу вичавлюю з себе. — На хріна ми на це погодилися, Тьомо?

Артем напівлежить на стовбурі, обіпершись спиною на гілляку, відбиваючи від ніг третю поспіль масовану атаку гігантських червоних мурах. З його надутого черева коли-не-коли вириваються страхітливі звуки, схожі на мініатюрні виляски грому.

— У нас не було іншого вибору, — важко хекаючи, каже товариш.

— Я нутром відчуваю, що ця антитерористична операція добром нізащо не скінчиться! Нас або покусає якась амазонська тварюка, від чого ми розпухнемо і здохнемо, корчачись у тяжких муках, або ж сюди припруться повстанці значно більшою оравою, ніж очікувалося, і нам буде капець.

— Не кажи дурниць! — відрубав мій товариш. — Ти ж чув, що казав сеньйор капітан: армія нас захистить.

— Ти справді в це віриш, чувак? Тобі не здається, що замість того, аби брати в полон невелику терористичну групу і намагатися вибити зізнання хоча б з одного її члена, перуанцям легше дозволити бандитам захопити нас, а потім тишком-нишком вистежити їх на шляху до бази? Адже якщо хоча б один бойовик із цього передового загону вислизне з пастки, він встигне попередити своїх товаришів, і весь конгеніальний план башковитого перуанського командування накриється мідним тазом.

Артем стурбовано засопів. Було помітно, що він про це раніше не думав.

— Ти волів би за краще сидіти зараз у тюрмі в Лімі? — промимрив він.

— Дозволь тобі нагадати, мій любий друже, що то була не моя ідея — красти слона.

Тьомик якось так дуже вже важко зітхнув і притишено пікнув, скоцюрбившись від болю в животі:

— І не моя теж…

Я втримався від коментарів. Цим усе було сказано.

— Що у тебе з нею? — запитую після кількахвилинної паузи.

Артем скосив підозрілий погляд на мене.

— Нічого… Нічого, Максе.

Я недовірливо хмикнув.

— Нічого з того, про що ти подумав, — повторив напарник. — Ми просто дружимо. Ми з Марусею — друзі.

— Тобто оця… оця… вона тобі друг? — скривився я.

— Ага.

— А я тоді хто?

— Ну-у… ти теж друг, тільки трохи інший.