Мерці - Роздобудько Ирэн Виталиевна. Страница 19

Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрібний час опинитися в потрібному місці, невже ви самі цього не відчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…

— Це ще не відомо — хто у кого опинився, — посміхнувся Стас.

— Я не жартую. Ви відчинили двері, коли мені це було потрібно, і побачили мене такою, якою не бачив ніхто. І зараз… Хоча, яке вам діло до мене? Я й сама іноді дивлюся на себе звідкись зі сторони, ніби замість мене сміється й розмовляє зовсім інша людина, а я відлетіла туди, звідки не повертаються. Дивлюся на себе і намагаюся зрозуміти — хто я така, навіщо я тут?

— Ви завжди жили самі? — запитав Стас.

— Так.

— А ваша мати…

— Ні, ні, ні! — Віра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину він відчув, що вона засинає. Він ледь устиг розшнурувати грубі модні чоботи і якось прилаштувати її на своїй потертій канапі. Він боявся поворухнутися й витягнути руку з під її плеча — так і ліг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, він погладив кінчик її волосся, так і лежав, тримаючи його у пальцях — пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…

Посеред ночі вона поворухнулася й уві сні ще міцніше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обійняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її він просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її і так само тихо знов лягти поруч.

Подумки Стас проробляв це вже вдесяте і уявляв, як їм одразу стане тепліше. Але страх розбудити її й порушити ці несвідомі обійми був сильнішим за холод.

Він продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло і вона не прокинулася. Він знав, що ці обійми — химерні й нереальні, як і все, що пов’язано з нею — «рибкою» з іншого виміру. При світлі вуличного ліхтаря, що падало на них, він мав можливість зблизька роздивитися її обличчя — з такою тоненькоюшкірою, що на скроні можна було помітити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було ніколи — він обережно, як рідкісного метелика, обіймав жінку і не був ані п’яний, ані збуджено спітнілий, нетерплячий чи награно досвідчений. Жодне відчуття з його минулих пригод і випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосунків з цією жінкою. Він не помітив, як заснув.

Прокинувся під шосту ранку. У вікно вже заглядало непевне світло передосіннього промінчика. Він уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще тепліла заглибина від її тіла. Вона знову втекла. Тихо, як тоді, ніби випливла з кімнати разом із нічним протягом.

«Рибка, мила рибка», — з ніжністю подумав Стас, відчуваючи, що у його життя увійшло щось тепле, яскраве, незрозуміле і, мабуть, дуже сумне…День десятий

— Що це за неподобство? — репетувала на п’ятихвилинці Ліліана Олегівна. — Це переходить усякі межі! Що з Ярославою? Другий день не з’являтися на роботі — це вже свинство!

Розпустилися! Та — хвора, тому треба на теніс, у тої — незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархії у відділі!

Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михайлівною і привезіть або її, або її заяву про звільнення!

Вовик миттєво вискочив з кабінету.

Після цього скандалу Віра не змогла залишатись у кімнаті і вирішила піднятися до кав’ярні. У швидкісному ліфті зіштовхнулася із сивочолим завідувачем відділу маркетинґу і відвела очі — коханець Аліни схуд і постарів років на десять…

У кав’ярні Віра замовила собі каву і п’ятдесят грамів коньяку. Повертатися у відділ вона не збиралася. Тут їй було затишніше. Віра розкрила свій блокнот і почала робити нотатки для сьогоднішнього інтерв’ю із заїжджим ґастролером. Раптом у кишені запищала мобілка.

— Віро! Скоріше сюди! — кричала в трубку Заріна. — З Ярославою нещастя!

Не допивши каву, Віра побігла до ліфту.

Посеред кабінету Ліліани стояв Вовик і, захлинаючись словами, розповідав:

— Я стукаю, дзвоню — не відчиняє! Добре, що колись вона дала мені свого ключа — відмикаю… А там…

Вона лежить на дивані, навкруг розкидані ампули, піґулки, шприци!.. Я одразу викликав міліцію…

— Я завжди попереджала — це добром не скінчиться! — нервово ламаючи тонкі пальці, сказала Ліліана Олегівна. — Ну, принаймні ми до цього ніяк не причетні…

— Ще одного похорону я не витримаю… — шепотіла Заріна. — Це якесь божевілля…

Віра вперше чула, що Ярослава — холодна неприступна красуня — сиділа на голці. Так ось у чому секрет її відсторонености і постійної знервованости!

— Ви ж того дня завозили її додому, — сказала вона Вовику. — Не помітили нічого підозрілого? Може, у неї був якийсь непевний психічний стан?

— Ха, він у неї завжди був непевний! Хіба я їй нянька? — Вовик нахабнів на очах.

— Хоч би як там було — цього разу, мабуть, від розмов з органами нам не відкрутитися! — констатувала Ліліана і пішла доповідати про чергову трагедію начальству… *

Вона йшла заплутаними коридорами аґенції, і всі, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услід. Так було завжди. Так мало бути завжди! І так буде, думала Лілі. Недарма ж вона народилася в Англії! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала — коли їй виповнилося п’ять, родина змушена була повернутися «у зв’язку з родинними обставинами».

Цей вислів Лілі довго не могла второпати, аж доки не підросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, замість того, щоб помовчувати й жити у своє задоволення, винесла це питання на партійні збори. Отже, казкова країна і улюблений котедж із басейном та зеленими галявинами лишились далеко позаду, а сама Лілі стала «як усі».

Пішла в огидну школу з подряпаними сірими стінами (дарма мати переконувала, що це — найкраща спецшкола з англійським нахилом), сиділа за зашмульганою сотнями ліктів партою і їздила у ненависному метро до захаращеної стільцями музичної школи, що час від часу закривалася на ремонт. Життя батьків на рідній землі не налагодилося. Батько змінив англійських леді на секретарок друкарок референток.

А скаржитися на те було вже нікуди — припинили своє безтурботне й бездіяльне існування навіть житлові комітети. Тільки згодом Лілі зрозуміла, що втратила через материні ревнощі та батькової «аморалки».

— Роби що хочеш, але у тому багні, в яке ти мене загнав, я жити не буду! — поставила вона батькові ультиматум, і той піднімав усі старі зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потім — на роботу. У Лілі завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тієї країни, де на неї чекало міс це дружини мільйонера. В тому, що таке місце існує, Лілі не сумнівалась ані хвилини. Вона лише перебувала тут, «відбувала номер», який тимчасово призначила їй виконувати на арені цього сірого життя доля.

Вона намагалася нічим не зв’язувати себе. Навіть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспорті. З батьками вона вирішила просто: матір влаштувала в чистенький будиночок інтернат для ветеранів сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька — до закритого наркологічного лікувального закладу. Тоді вона вже керувала найпрестижнішим відділом в аґентстві, час від часу змінювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовішого і… почала поволі збирати під своє крило команду з колишніх друзів дитинства.

Давній зв’язок лишився тільки з Володимиром — під час навчання в університеті вони іноді передзвонювалися. Згодом Лілі взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що він допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потім Вовик привів Ярославу. Всі разом кинулися на розшуки ще однієї товаришки — Заріни. З нею було найважче — вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потім узагалі в один із днів після літніх канікул на дзвінок дітлахів із Заріниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повідомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмістя.