Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина. Страница 3

Давно його Галя в руках не тримала. Вже й не пригадає, коли востаннє бавились у гру «Замов бажання». Хто бачив яблуко вперше, не одразу й добирав хисту, щоб знайти місце, де з’єднано дві половинки. Не з першої спроби зазвичай вдавалося розкрити кулясту форму, подивуватися тонкій роботі майстра – насінинам із чарунками, хробакові у тонелі-сховку, а тоді обережно скласти частини докупи і загубити лінію поміж шкарубких борозенок.

Із бажаннями і мріями проблем не виникало – тільки от диво-яблуко не виправдало надміру сподівань: утомилося від шарпанини та й заснуло в коморі куричівської «Зубрівки», над слоїками з квасними огірками. На торсання не реагувало, остаточно втративши свої реальні чи вигадані чесноти, й ні на що більше не впливало. І навіть ніби потьмяніло. Звичайна дерев’яна іграшка, забавка на короткий час.

Очі відзвичаїлися від яблука, призабули добре знані колись (п’ять років минуло відтоді!) вигини на поверхні дерева. Ті лінії проступали витертими реберцями крізь обдерту тьмяність позолоти, що вкривала колись сферу, і через цю живу порепаність воно ще більше скидалося на стиглий осінній ранет.

Отець Михайло, почувши історію про яблуко Пінзеля, торкнувся бороди широкою долонею: «Чому ви вважаєте, що це, власне, Пінзель?…» – «Біля вашого “Онуфрія” трусить, – сказала Галя, – так ото, коли міцної кави забагато хильнеш. Неначе фонить від нього…» Священик хитнув головою: «Розумію». «І з яблуком так само», – додала вона. Відповідь видалася йому переконливою.

Але ж чи буде нині час для тих оглядин?

«Як спитає, – постановила собі, – то покажу, а як ні – тоді й не діставатиму».

Дороговказ – «Рукомиш». Із траси нічого особливого не побачиш, на швидкості пролетиш і не знатимеш, яку красу затуляє звичайний придорожній пагорб за поворотом на сільську дорогу. Однак коли вихопиш поглядом маленьку маківку з хрестом (вона ховається в траві віддалік), зупинишся, вийдеш із машини, дивуючись, що ж там таке, то вже не повернеш. Підеш собі далі. Туди, де поміж пагорбів, уздовж петлястої стежки, виростають на очах каплички, одна за одною, а тоді з-під самої гори вилущується золотим горішком зі шкаралупи скель церковця, вибирається з-під крутих, навислих берегів, за якими – широкий краєвид на красуню річку Стрипу, на її сріблясті мерехтливі вигини.

Нині той ландшафт – як кадр із фільму катастроф: вхід до понівеченої згорбатілої церковці завалено камінням, а тої скелі, що височіла над долиною, тої скелі, на якій Галя стояла під повівами свіжого вітру, розкинувши руки, немає… Тепер вітер недобрий, він змушує зіщулитися, стулити на грудях кофтинку, дарма що кілька днів тому він дув так само – той вітер зі Стрипи. Не було тоді місця гарнішого та безпечнішого, як цей мальовничий Рукомиш.

Минулого разу отець Михайло показував Галі (вона не випускала фотоапарата з рук) тріщини в церковній стіні. Вони утворилися, казав, коли неподалік прокладали нову трасу, коли вибухи гриміли нагорі… Не минуло й тижня, як серед білого дня скеля зрушила з місця. Це сталося – Галя зіставила дати – саме напередодні приїзду музейників, коли вони мали забрати фігуру святого Онуфрія на реставрацію, бо саме цій роботі заповідалося стати окрасою колекції Пінзеля в Луврі. Французи неодмінно хотіли бачити її в експозиції, яку планували показати в Парижі.

Навколо скаліченої споруди, біля кам’яного завалу зруйнованого бабинця, – людський мурашник. Сільська громада і приїжджі, судячи з вигляду та розмов – музейники. Сперечаються, але без особливого запалу, дехто й підкреслено спокійно, а тоді раптом у когось емоції вихлюпуються через край – і пішло-поїхало… Наче естафетну паличку одне одному передають.

«Не віддамо “Святого Онуфрія”!» – «І пошкодуєте згодом, – це вже хтось із зайд доволі різко. – От де він тепер, у яких умовах? То так ви бережете свою святиню?» – «Най вас це не обходить! Він у надійному сховку!» – спалахує жінка. Кров бухає їй в обличчя. Солідний дядько з місцевих стримує її жестом і провадить розмірено, впевнено: «Шановні, хто дає гарантії на те, що його повернуть? Хто конкретно?… Сказати вам, як буде?… Нам повернуть копію! Чого дурниці? Які дурниці? А… тоді вже буде пізно… Громада не віддасть. І край!..»

Зненацька дитячим, пискливим голосом у суперечку встряє маленька войовнича бабуся:

– «Святий Онуфрій» – то оберіг нашого села, ви це знаєте? Гоноруємося [5] ним. Сказали нє – то нє!

Шелест паперів, зосереджені погляди, канцелярська лексика. «Угода – прошу уваги! – ви ж самі хотіли, пункт п’ятий… особа, що відповідає… пункт дев’ятий… тепер щодо страхування…»

Плин розмови розточується на дрібні струмочки, і всі говорять одночасно.

«…І щоб ви не мали сумнівів, у судовому порядку, саме так…» – «Добре-добре… у юридичному полі…» – «Шановні! Маємо унікальну можливість реставрувати…» – «Дивіться, яка ситуація…» – «А як Пінзеля палили, то де ви були?… Отож-бо…» – «Та не ми ж палили!..» – «Ви не маєте рації…» – «Забрали на реставрацію – і не повернули, то звідки узятись тій довірі?… Кому варто вірити? Хто правду говорить?…» – «Не гнівайтеся на нас, ми вас шануємо…» – «Дайте документ, яким ви гарантуєте, що повернете його!..» – «Не треба документів!..» – «Дайте документ!..» – «Яке там юридичне поле…» – «Облиште сперечатися: не віддамо!»

Вигуки, бубоніння, шамрання, крики, шепіт, уривки галасливих фраз… Скелі над Рукомишем незворушні й байдужі. Коли б не безладний огром каміння, яке підперло напівзруйновану церкву, то здавалося б, що з цими горами й через століття нічого не станеться. Ніяких змін.

– Як гримнуло!.. як загуркотіло!.. – гуде голос солідного дядька. – Дивом затримався, ось тут мав бути, на цьому самому місці, вірите? То знак нам був – не віддавати…

Його перекриває високий голос любительки сенсацій, яка завжди все знає:

– Десять мільйонів долярів, чулисте? Як нє? Кажу вам, ото стільки він коштує, абисте знали. То хто нам його поверне, смішні ви люди…

Іван заслухався і загубив шефиню. Попрямував до бічного входу в церкву. Може, вона там? А назустріч – знайомець, димчастий вгодований кіт, бігає за сухими листочками, з вітерцем наввипередки. Бавиться, як і того разу. «Сармат!» – згадав Іван.

– Сармате, Сармате! – покликав.

Той навіть вухом не повів.

Каміння зі скелі розтрощило будівлю, похилило дах, затулило собою проломину, страшно й ступити всередину. Стіни бабинця, вхідної частини давньої споруди, зруйновано, кілька великих каменюк – глянув далі, за арку – зсунулися аж під вівтар. Кам’яна лавина зупинилася за сантиметр від тумби у правому куті. Тут, під розп’яттям, прикрашеним вишитим рушником, на синьому атласі, гаптованому золотом, кілька днів тому стояв «Святий Онуфрій» – руки в молитві, очі в небо, пасма бороди та смуги довгого волосся заплели схимника до п’ят. Іван на нього тоді як слід не роздивився, не второпав, від чого шефиню пробирало, чого вона в такому захваті поверталася з Рукомиша. А тепер «Онуфрій» зник зі свого кута. Кажуть, неушкоджений.

Під ногами хрускотіло, протяг холодив потилицю. Іван глянув угору і вийшов із понівеченої церкви. Ще походив між людьми, спинився послухати. Одна говірка бабуся в натовпі захоплено розповідала комусь із приїжджих, як щороку перед Великоднем білили скульптуру над церковною брамою. Скульптура тоді була геть інша, такий собі бовван. Хто ж знав, що під грубим шаром вапна ховається фігура святого Онуфрія…

В усі часи, за будь-якої влади, жіночі руки сповивали його вапном і врешті змінили до невпізнання, врятувавши скульптуру від вандалів та мисливців за антикваріатом. «Роби, що маєш робити, – і нехай буде, що буде» – просте життєве правило спрацювало й тут, аж поки науковці видобули «Святого Онуфрія» з його надійного сховку. Він вилупився на світ Божий, наче з яйця, – і мистецька спільнота не повірила очам: знайшли одну з найкращих робіт Пінзеля!

Ніякі аргументи не могли переконати рукомишан – люди ще міцніше згуртувалися, ствердившись у думці: «“Святий Онуфрій” залишиться в громаді: він село береже від негараздів».