Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина. Страница 6

– І що тут тримали? Каву? Дрова? Свічки? – допитувався відвідувач.

– Тютюн… Сто років – від кінця вісімнадцятого до кінця дев’ятнадцятого століття тут тримали тютюн. – Музейниця переводила погляд із чоловіка на жінку, розповідала їм обом. Більше нікого в музеї, крім цих двох, не було.

Ірина слухала одним вухом, нишком позираючи на чоловіка. Важко було визначити на око, скільки йому років. Геть сивий, коротке волосся їжачком. Обличчя, раз побачивши, вже не забудеш – через своєрідний, навіть унікальний малюнок глибоких зморшок на щоках. Від зовнішніх кутиків очей до підборіддя тяглися дві вигнуті борозни, два рівчаки, вони майже сходилися на підборідді, наче поздовжні заглибини на альті. Що ж, майстер Пінзель не порушив свого правила: він і сьогодні відрядив до неї посланця – тільки цього разу аж до самісіньких скульптур.

Вони вийшли з музею майже одночасно. Ірина стишила ходу, почекала, поки незнайомець порівняється з нею, а тоді без зайвих слів та обхідних маневрів, коротко пояснивши, хто вона така, запропонувала йому взяти участь у показі мод за мотивами творчості Іоана-Георга Пінзеля. Чоловік не здивувався, тільки лінія зморшок ворухнулася.

– Моделлю, – усміхнувся, – бути ще не доводилося.

Ірина залишила йому свою візитку. Він відповів, що забув свої вдома, вона записала його телефонний номер та ім’я в мобілку – Ян Кумпа.

Дивний видався вечір. Мабуть, вона загралася в ті подібності, бо дорогою до ресторанчика зустрівся їй ще й батяр, [7] схожий на Андрія, її чоловіка, вже знову колишнього. Вона миттю зреагувала на цю випадковість: відсахнувшись від зустрічного, затримала на ньому погляд – він це помітив, була впевнена, навіть озирнувся їй услід. Вона теж за деякий час не стрималася й зирнула через плече: чоловік і на відстані статурою та ходою скидався на Андрія.

Той шлюб був приречений на фіаско. Після того як вони так несподівано й блискавично зійшлися вдруге – на щиру втіху доньці і друзям, – Ірина недовго відчувала себе двадцятирічною. Відновлений зв’язок протримався недовго. Чого так сталося? Їхнє повторне об’єднання було наче той сяк-так загоєний перелом кісток. Якось воно стулилося і якось трималося купи, але нило й сіпало раз у раз, віщуючи новий напад болю. Невдало зрослося. Довелося вдруге зламати, ризикуючи залишитися на все життя калікою. Андрій на це зважився перший: утнув у своєму дусі – знайшов собі роботу в Лівії (сказав, що запропонували), там, мовляв, сухий закон, от я й житиму за законом. Наче річ була тільки в тому, що він почав випивати. «Кругом сама брехня, – сказав якось він їй. – І ми всі ділимо між собою відповідальність за цю брехню». «Живи своїм приватним життям, – сказала вона тоді, – іншого в нас не буде». Він тільки глянув на неї й нічого не відповів.

Тепер Андрій пильнував здоров’я жінок десь у Лівії. Шоколадні немовлята приходили в білий світ через білі руки львівського лікаря, який начебто без ніяких емоцій покинув своє відділення в пологовому будинку хоч здавалося: ніколи звідти не піде. Роками вкладав у цей заклад усю свою енергію, весь свій час, а тут зняв з полиці щербате керамічне горня, зібрав валізу – тільки його й бачили. Ніби на іншу планету перебрався. Говорить тепер арабською мовою, повертатися не збирається і справді, як каже Сонька, не п’є. Вона з батьком скайпом спілкується.

Вечір не приніс полегшення: серпнева спека лише відступила, але розпечений асфальт і далі випромінював тепло. Ірина відповіла на привітання двох незнайомих жінок, таке траплялося не раз: вони її знали, вона їх – ні. З кожною публікацією в журналах мод, із кожним її новим інтерв’ю такі випадки частішали. Усміхнулася їм, ніби знайомим. Глянула на годинник: до зустрічі було ще кілька хвилин. Переступила поріг кав’ярні – і наче у прохолодну воду зайшла. Кондиціонер, зручні крісла, приємний запах. Коли б не розмова, заради якої вона подруг покликала, все було б чудово.

Про Андрія вона з дівчатами не говорила. Вони не надто й розпитували, а вона не давала приводу цікавитися. Коли він від’їхав, вона з гарячковим піднесенням узялася вдосконалювати свою майстерню-ательє і, зробивши кілька випадкових кроків, раптом заспокоїлася й зосередилася на основних напрямках. Люди потребували капелюшків, шапок, кепі та інших жіночих і чоловічих головних уборів. Безліч потенційних клієнтів у холодні місяці ходили вулицями простоволосі, бо вважали, що їм шапки не пасують. Ірина поставила собі за мету переконати скептиків у протилежному. Вона вигадувала фасони, трансформуючи основу давнього народного строю в сучасні варіанти, черпала натхнення в минувшині, зміцнювала свої ідеї можливостями новітніх технологій. Дівчата-майстрині втілювали її задуми, а покупці не обминали маленької крамнички «Крапка над і», яка містилася в бічному крилі Ірининої майстерні й мала окремий вхід і вигадливо оформлену вітрину. Не тільки головні убори продавали там, а й авторські торби – «шалено привабливі», як висловилась одна захоплена клієнтка. Ті полотняні торби на двох ручках прикрашали аплікаціями, вишивками, принтами, використовували різноманітну техніку. І ціни на них були цілком прийнятні. Часто траплялося й таке: хтось приходив по недорогу торбу, а йшов додому ще й із шапкою, яку давно шукав; вона наче навмисно саме для нього була зшита, і її ціна вже нічого не важила.

Так чи так, але Ірина і далі влаштовувала покази своїх нових авторських колекцій – з подиву гідною затятістю, двічі на рік. Задля цього доводилося додержувати суворої дисципліни, дивуючи оточення своєю організованістю. Вона жила за своїм власним календарем: нова колекція на осінь-зиму, нова – на весну-літо. Рік у рік. Якоїсь бізнесової користі й фінансового зиску з тих показів майстерня не мала. Надто останніми роками, коли малий бізнес потерпав від загальної скрути. Але Ірина повторювала улюблену фразу тітки Уляни: «Все так не буде», – і разом зі своїми закрійницями та майстринями знов і знов бралася до чергової колекції, а заробляли вони на торбах, шапках і капелюшках.

Вона й сама носила те, що виготовляли в її майстерні, була мов наочна реклама своєї фірми. На неї скрізь усі роздивлялися, вивертаючи голови. Останньою її фішкою – вона запевняла, що це потреба часу, – стали дві сумки. Водночас. Носила їх парами, їй було так зручно. Одна на плечі, на широкому довгому ремінці, друга – на короткій ручці завширшки з долоню. Або одна – на папери й документи, друга – на косметику та всякий дріб’язок, на мелену каву в паперовій торбинці і на сушену м’яту в бавовняному мішечку стягнутому тасьмою. Був іще такий варіант: обидві сумки – майже однакові, одна менша, друга більша, пласкі і зручні саме в парі, та ще й в одній руці. Одна – з айпадом, друга – з тим, що жінки зазвичай носять із собою.

У тому, щоб розкласти свої речі в дві сумки, був певний сенс, не кожному зрозумілий. Ірина цю потребу в своєрідному комфорті обертала на повсякденну моду, вигадуючи безліч варіантів і комбінацій. Тут головне було не збитися на банальність – не сумка та продукти в целофановому пакеті (такі поєднання для жінок були надто буденними), а саме дві різні жіночі сумки. В одній з них можна було ховати хліб, помідори й кефір, але про це ніхто б не здогадався. Ірина любила і чоловічі сумки, особливо лаконічні несесери без жодної прикраси, з безліччю кишеньок. У чоловічому гардеробі є сила-силенна зручних, практичних і гарних речей. «Не варто відмовляти собі в тому, щоб мати їх», – пояснювала вона свою схильність запозичувати чуже.

У новій кав’ярні, куди вона покликала дівчат, іще ніхто з них не був. Вони взагалі зустрічалися тепер нечасто. Бажання та потреба залишилися, а можливості зникли. Соромно сказати, ганьба визнати: це колись були «фіалки щосереди» і зустрічі щотижня. А тепер їхня четвірка геть вибилася з ритму – то одна не може, то в другої не виходить, то третя десь їде, а четверта пропонує іншу дату.