Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 7
Марися. Та я ж так занудюсь без роботи, захворiю.
Мартин. Глупство? Наглядай, щоб другi робили, а сама надiнь менi зараз нове плаття, помий гарненько руки та й сиди, як панночцi слiд. Та руки, руки менi мий разiв три на день, не жалiй мила. Ну, на лицi вона й так гарненька; а треба б присипать ще борошенцем, - є таке борошенце, та не знаю, як його звуть i де воно продається…
Марися. Як собi хочете, а я, єй-богу, без роботи не буду сидiть.
Мартин. Не смiй менi, кажу! (Набiк.) Яку б їй роботу найти пристойну?.. А! (До Марисi.) Я тобi п'яльця достану, будеш вишивать у п'яльцях.
Марися. Та я ж не вмiю.
Мартин. Навчишся. Не святi горшки лiплять! А шмаття однеси назад.
Марися знизує плечима i виходить. Пiду справдi до Сидоровички, я бачив у неї п'яльця, вона вже стара, не бачить, то вiддасть для Марисi, для своєї хрещеницi, i покаже, як на них вишивать… Ох, поки-то все поставиш на дворянську ногу, то й чуб тобi свердлом стане! (Пiшов.)
Марися, а потiм Микола.
Марися (одна). Таке щось чудне у нас робиться, що хоч з хати тiкай!.. Чую я, що батько все про дворянство балакають, а нiяк не розберу, чого-то дворянцi стидно робить. Дивно… Перше батько казали, що всякий чоловiк на свiтi живе затим, щоб робить, i що тiлько той має право їсти, хто їжу заробляє; тепер же все навиворiт. Коли б Миколу побачить… Вчора був його батько у нас, чи говорив же вiн про наше весiлля? Микола, певно, знає, хоч би прийшов заспокоїв мене, а то чогось невесело на душi, наче що недобре серце вiщує!.. Хотiла вчора увечерi вийти до Миколи, лихий принiс письмоводителя, з ним порались до пiвночi… поки нагодували… Сьогодня ввечерi побачусь…
Микола (пiд вiкном). Марисю, можна зайти?
Марися. Микола! Заходь, заходь - я одна: нi батька, нi матерi нема.
Входе Микола.
Микола. Марисю, моя рибонько, що ж ми будемо робить?.. Твiй батько не хоче вiддать тебе за мене!..
Марися. Чом?!
Микола. А що я не дворянин! I тепер мiй батько розсердились, хочуть, щоб я сватав дочку Котовича.
Марися. Що ж ти зробиш?
Микола. Не знаю!.. Посватать, замiсть тебе, дочку Котовича, розбить свої надiї, а з ними й серце - все одно що живим лягти у домовину!.. Знов же, не послухать батька, то прийдеться з ним посвариться! А тим часом ти, покiрна волi свого батька, пiдеш за другого, тодi удвоє тяжча моя мука буде: я потеряю i батькову ласку, i тебе!.. О, чом я не дворянин?!
Марися. Ти мене любиш?
Микола. Умру без тебе!
Марися. I я люблю тебе так само i нi на кого не промiняю. Слухай же мене. Корися батьковi свойому, та тiлько сватать Юльку не спiши! Проси його, щоб пiдождав, поки її ти сам не розпiзнаєш, - вiн тебе любить i згодиться! А я чим часом роздивлюсь, прислухаюсь i розмiркую, що робить.
Микола (кидається до неї). Марисю! Ти мiй розум, моє серце, мої очi! Дай поцiлую тебе за пораду!
Марися. Тепер нам не до того! Iди додому краще, щоб нас тут не зуспiли, - тодi й замiри нашi розлетяться…
Микола. Iду, iду, Мариночко моя! А ввечерi ж ми зiйдемось знову?
Марися. Жди мене пiд яблунею у садку.
Микола. О, коли б мерщiй зайшло сьогодня сонце!
(Пiшов).
Марися, потiм Палажка.
Марися (одна). Так от яке зуспiло мене горе! Дворянина батьковi в зятi схотiлось. О боже мiй! Та де ж на всiм широкiм свiтi знайдеться дворянин, щоб так мене любив, як любить мiй Микола? I я? Кого так щиро полюблю, щоб промiнять його, забуть? О, нiкого, нiкого! Краще смерть, нiж замiж за другого!..
Входе Палажка.
Мати! Вони, певне, не знають нiчого… Мамо!
Палажка. Чого, дитино моя?
Марися. Що в нас робиться? Чом батько вiд Миколи старостiв не прийняли? Я ж вам давно казала, що люблю його, що вiн буде мене сватать, i ви самi тому радiли…
Палажка. Ох, дитино моя! Не пристало тобi тепер iти за Миколу. Батько каже, що ми в дворяне вийшли - панами стали, а Микола не дворянин i через те нерiвня тобi.
Марися. Нерiвня?.. Боже мiй! А хто ж нам рiвня? Хiба хочете, щоб я дiвкою посивiла?
Палажка. Не журись, дочко, не посивiєш - жених є… гарний… i чин має.
Марися. Є?! Хто?
Палажка. Отой судейський, що приїздив до нас з Стьопою на маслянiй… Ти йому уподобалась… Пам'ятаєш? Що грав на гитарi i спiвав… Чин великий на ньому… ростиратор, либонь…
Марися. Мамо, голубко моя! Я вже давно люблю Миколу, а того судейського тiлько раз бачила, не знаю його - i знать не хочу.
Палажка. Ох, не завдавай же i менi жалю! У мене у самої серце болить за Миколою, я сама його люблю… та що ж нам робить, що нам робить, коли тепер не приходиться тебе за простого вiддать, бо ми в дворяне вийшли.
Марися. Мамо! Жили ж ми перше без дворянства, i всi були щасливi!.. Нащо ж дворянство нам здалося, коли воно горе приносе? Коли через нього ви хочете мене нещасною зробить, занапастить мiй вiк молодий!.. Мамо! Я ж ваша кров, - не губiть мене, вiддайте замiж за Миколу. Я не хочу буть дворянкою! Краще жить на свiтi щасливим мужиком, нiж нещасним паном, - це всяке знає!..
Палажка. Правда твоя! Ох, правда, моя добра ти, моя розумна дитино!.. Ти побалакала зо мною - i в мене наче полуда з очей упала. Сама бачу, що дворянство нам бiду робе. А почну батьковi казать, щоб не видумував нiчого, щоб жив по-старовинi, - то закричить, затопа ногами, почне читать менi якiсь бумаги про дворянство, затуркає мене, чагиркає, зiб'є з пантелику, i я думаю: може, ми й справдi вже дворяне, - i починаю по-панськи привчаться, i самiй тодi хочеться тебе за благородного вiддать замiж!.. Тепер не знаю, шд й казатi, що i робить, вимучилась зовсiм i одурiла. От вже другий день ходжу до Сидоровички, вчуся дворянським звичаям, щоб прийнять жениха, бо вiн сьогодня i приїде.
Марися. Сьогодня?! Мамо! Уговорiть же татка, щоб не губили мене!
Палажка. Ох, не можу, дочко, не можу, тiлько посваримось, дитино моя, а товку не буде! Ще й поб'ємось на старiсть, бо вже два рази мало-мало не бились…
За коном голос Мартина: "Сюди, сюди, помалу тiлько!"
Батько iде!.. Ходiм звiдцiля. (Пiшла.)
Марися. Що менi робить?.. Ще батьковi упаду в ноги…
(Пiшла.)
Мартин, а за ним хлопець вносить п'яльця; потiм Марися.
Мартин. Отут, хлопче, постав та й iди собi.
Хлопець ставить п'яльця на мiсто i виходить.
П'яльця! I нехитра штука, а зараз красу господi придали. Якось аж веселiше горниця дивиться. Нехай Марися вчиться. Сидоровичка обiщала показать, спасибi їй. От i благородна кума в пригодi стала! Кумiв завше треба вибирать значних i благородних! А як, бог дасть, Марися вийде замiж, то первого онука он як охрестю: кумом вiзьму, полковника Лясковського, а за куму - генеральшу Яловську.