Мартин боруля - Карпенко-Карий Иван Карпович. Страница 9

Палажка. По­ки лю­де пос­хо­дяться, усе бу­де го­то­во.

Входе Омелько.

Мартин. А що?

Омелько. По­тяг­нувсь, луп­нув очи­ма, по­вер­нув­ся на дру­гий бiк i зно­ву зах­рiп.

Мартин. На­вi­дай­ся ж опiс­ля.

Омелько. Мо­же б, я там по­си­дiв, по­ки про­ки­неться?

Мартин. Опiс­ля, ка­жу то­бi. Чо­го ти там бу­деш стир­чать, ще й сам зас­неш.

Омелько. А по­тiм про­зi­ваю - бу­де­те ла­ять.

Мартин. Не па­тя­кай! Пок­лич пан­ноч­ку. Де во­на?

Омелько. По­ро­ся пат­ра­ють.

Мартин. О-о-о!.. Не­хай одяг­неться i сю­ди йде.

Омелько пi­шов,

(До Па­лаж­ки.) Я ж то­бi ка­зав, я ж'те­бе про­хав, щоб ти їй не да­ва­ла нi­якої ро­бо­ти, ру­ки чис­то по­ре­па­ються, - а ти по­ро­ся, її зас­та­ви­ла пат­рать!

Палажка. Та цить уже, не гри­май! Який же чорт бу­де обiд ва­рить, ко­ли ро­бiт­ни­цi не тям­лять нi­чо­го.

Мартин. Па­ла­зю, Па­ла­зю, не кри­чи, душ­ко, а то по­чує. Ну, iди, душ­ко, са­ма обiд го­тов, а во­на не­хай ще по­бу­де з же­ни­хом.

Палажка. Ати ж з ним ба­ла­кав?

Мартин. Та ми вже зов­сiм скiн­чи­ли з ним: п'ятсот руб­лiв при­да­но­го, ве­сiл­ля на наш кошт, два го­ди дос­тав­лять у го­род топ­ли­во i де­якi пред­ме­ти на про­до­вольствiє i ха­ту пос­та­вить у го­ро­дi - мiс­це у нього є.

Входе Ма­ри­ся. Ну, то iди ж, Па­ла­зю, щоб справ­дi там ро­бiт­ни­цi не наш­ко­ди­ли чо­го в обi­дi, а то за­мiсть по­ро­ся­ти по­да­дуть об­го­рi­лий оцу­пок.

Палажка пiш­ла. Ну, моя ди­ти­но, я вже скiн­чив з твоїм же­ни­хом. Сьогод­ня за­ру­чи­ни, а на трой­цю й ве­сiл­ля.

Марися. Не лю­би­те ви ме­не… ви­пи­хаєте з до­му…

Мартин. Я те­бе не люб­лю! Гос­по­ди! Ду­шу свою го­тов то­бi вiд­дать!.. Для ко­го ж я по­би­ва­юсь, як не для вас? Пос­лу­хай ме­не, до­ню моя: кра­ще бi­лий хлiб, нiж чор­ний, кра­ще пан, нiж хам! I батько­ве око, як прий­деться уми­рать, зак­риється спо­кiй­но, бо ду­ша моя зна­ти­ме, що мої уну­ки - дво­ря­не, не хло­пи, що не вся­кий на них крик­не: бид­ло! те­ля! Ох, доч­ко, ти не знаєш, як тяж­ко хло­пом буть, усiх бо­яться, усiх лi­чить ви­щи­ми вiд се­бе! I дай бог, щоб ти не зна­ла; а я всього поп­ро­бу­вав i знаю. Не хмур­ся ж, не хмур­ся… Же­них вий­де, а ти сядь за п'яльцi, будь з ним при­яз­на. Сядь, до­ню, за п'яльця­ми якось прис­той­нi­ше си­дiть… так, нi­би за ро­бо­тою. (Са­до­вить її.) Отак. Я ж за­раз вер­ну­ся, а ти по­водься з же­ни­хом як слiд доч­цi Мар­ти­на Бо­ру­лi, урод­зо­но­го шлях­ти­ча! (Пi­шов.)

Марися, по­тiм Омелько, про­хо­де у кiм­на­ту, де спить На­цiєвський.

Марися (одна). Ох та­ту, та­ту! Як­би ви зна­ли, як ме­нi тяж­ко слу­хать ва­шi ре­чi! На­че тро­ну­лись, бо­ро­ни бо­же. Що ме­нi ро­бить? Щоб не сер­дить батька, я тим ча­сом по­кiрст­вую, а чо­го на­го­во­рю же­ни­хо­вi, то не­хай тiлько слу­ха! Ко­ли ж i пiс­ля то­го не од­че­питься, то пi­ду вже на од­чай: не­хай хоч б'ють, хоч рi­жуть - од­на­ко­во!

Входе Омелько.

Омелько (не­се обо­ма ру­ка­ми мис­ку, а в мис­цi гле­чик). Вже одяг­ся! Ну, же­них!.. Яка у нього чер­во­на жи­лет­ка, аж очi в се­бе вби­рає!.. Од­чи­нiть ме­нi две­рi, а то во­ду розх­лю­паю…

Марися од­чи­ня.

Хоч би нас по­час­ту­ва­ли доб­ре на за­ру­чи­нах, до­ма не стра­ш­но й ви­пить… (Вий­шов.)

Марися (одна). Ви­ходь, ви­ходь ско­рiй… Мо­же, сам од­цу­раєшся, ко­ли по­чуєш, як я те­бе по­ва­жаю.

Входе На­цiєвський, одяг­не­ний у сюр­тук з ку­ци­ми по­ла­ми. Ру­ка­ва з бу­фа­ми, ко­ло пле­чей уж­чi, а бi­ля ру­ки шир­шi. Шта­ни ши­ро­кi, тру­бою, ко­ло чо­бо­та зов­сiм узенькi. Жи­лет­ка чер­во­на, дво­борт­на, без ма­ниш­ки, з мiд­ни­ми пуг­ви­ця­ми, шия пов'яза­на чор­ним шов­ко­вим плат­ком.

Нацiєвський. З доб­рим ут­ром, Ма­ри­на Мар­ти­нов­на, як спа­лось-спо­чи­ва­лось?

Марися. Ляг­ли лег­ко, вста­ли ще лег­че; а ви як? Здається, i ляг­ли важ­ко, i вста­ли тяж­ко…

Нацiєвський (на­бiк). Зра­зу збри­ла! (До Ма­ри­сi.) О, яка ви гост­рая i стро­гая!.. (Бе­ре гi­та­ру i поб­ренькує.) Нам з при­вич­ки. Iн­чий раз, як вер­неш­ся од Шу­лем­ки, так ще тя­ж­че ля­жеш, од­на­че дi­ла за нас нiх­то не ро­бе!.. А ви ви­ши­ваєте?

Марися. Нi, я не вмiю, так си­дю, батько зве­лi­ли вас пiд­жи­дать за п'яльця­ми, щоб ви по­ду­ма­ли, що я ба­риш­ня…

Нацiєвський. А хi­ба ви не ба­риш­ня?

Марися. Не знаю, як вам здається… Я прос­та дiв­чи­на, му­жич­ка, нi­чо­го не вмiю; я умiю жать у по­лi, гро­ма­дить, ма­зать, ко­рiв доїть, сви­ней го­ду­вать… По­ди­вiться, якi у ме­не ру­ки…

Нацiєвський. I разп­рек­рас­но! А як вий­де­те за ме­не за­мiж - iбо ми вже з па­пiнькою ва­шим сiє дi­ло по­кон­чи­ли, не знаю, як ви, - то­дi не бу­де­те жать, най­деться дру­га ро­бо­та, болєє бла­го­род­ная… i ру­ки по­бi­лi­ють… А по ве­чо­рам я бу­ду вам грать на ги­та­рi. Бу­де ве­се­ло, у ме­не зна­ко­мих до­во­лi…

Марися. Я за вас не хо­чу за­мiж, то тат­ко ме­не си­лу­ють, а я вас не люб­лю…

Нацiєвський. Як поб­ра­чим­ся, то­дi по­лю­би­те!.. Лю­бов - ета зло­дiй­ка при­хо­дить зря, сьогод­ня нєт єйо, а завт­ра вот она! Та ви ще ме­не не знаєте! (Б'є акорд на гi­та­рi i спi­ва.)

У нас мно­гiя ба­риш­нi од ме­ня та­ють, i ви роз­таїте.

Марися. А я чо­го бу­ду та­ять, я не снiг.

Нацiєвський. Ну, роз­то­пи­тесь…

Марися. Бо­ро­ни бо­же! Хi­ба я сма­лець?..

Нацiєвський. Ха-ха-ха! Ост­ро­ум­но! Од­но сло­во, по­лю­би­те ме­не - ру­ча­юсь.

Марися. О нi! Ви ме­нi про­тив­нi…

Нацiєвський. Ето да­же обiд­но, iбо я всег­да пра­вi­лая же­н­щи­нам… По­че­му же у вас та­кая злость про­тiв ме­ня?

Марися. Я вас не люб­лю i пря­мо вам ка­жу, а ви та­ки лi­зе­те у вi­чi, от че­рез це ви ме­нi про­тив­нi.

Нацiєвський. Та нєт! Ето ви шут­куєте!.. Ето ви го­во­рi­те по той прос­той при­чи­нi, что ма­ло знаєте ме­ня; а ког­да вий­де­те за­муж, прис­мот­рi­тесь i ап­ро­буєте - как пи­шет­ся в жур­на­лах, - тог­да дру­гоє ска­же­те!.. А те­пер зак­лю­чим наш раз­го­вор по­цi­луєм, как же­них i не­вес­та. (Спi­ває.) Жаж­ду я од­но­го по­цi­луя!.. Поз­вольте!

Марися. Цього нi­ко­ли не бу­де! Ме­нi лег­ше ви­пить оли­ви з му­ха­ми, нiж вас по­цi­лу­вать! Ду­ша моя до вас не ле­жить, i очi мої не стрi­нуться з ва­ши­ми; а ко­ли ви й пiс­ля цього все-та­ки хо­че­те, щоб ме­не при­си­лу­ва­ли за вас за­мiж, то знай­те: я люб­лю дав­но дру­го­го, чуєте? Люб­лю дру­го­го, йо­му сло­во по­да­ла, i не роз­лу­чить нас нiх­то - хi­ба мо­ги­ла, а за вас я то­дi вий­ду за­мiж, як у спа­сiв­ку со­ло­вей­ко зас­пi­ває! От вам уся моя прав­да. I нi­чо­го нам ба­ла­кать, роз­мiр­куй­те гар­ненько i бiльше до нас не приїздiть; а те­пер - про­щай­те! (Хут­ко ви­хо­де.)