Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 23

***
Так мовляли старі козаки, січові козарлюги,
Молоді ж підіймали гуртом плач невольницький другий;
«Ой чого нам було в козаки сі охочі ходити!
Чи не лучче б нам хліб святий в полі на волі робити?
Чи не лучче б нам волики, йдучи шляхом, поганяти,
Поганяючи, співами степ або гай звеселяти?
Сидимо, гинемо тут, ні будня, ні свята не знаєм,
І про Бога, про образ його пресвятий забуваєм.
Хоч би дав нам Господь уві сні святу церкву уздріти
І в диму тім кадильному свічку йому засвітити,
І забути, заснувши, сей смород страшенний, сю нужу,
В головах ковтяхи, у ногах повсякденну калюжу.
Ні, не сниться вам церква свята, образи з корогвами,
І на сонечку дим золотий та пахущий клубками,
І співаннє спасенне церковне з попівським читаннєм,
І причастє велике, сумне і страшне з упованнєм.
Сниться нам і вночі ланцюгів та кайдан брязкотаннє,
Мов пекельний той плач і страшенне зубів скреготаннє.
Сняться нам на залізних гаках безконечнії муки
Та погибельний крик і жаданнє з душею розлуки.
Завтра ти, наш гетьмане хоробрий, наш соколе, кажеш,
Від меча беззаконного тут перед нами поляжеш.
А ми будем щодня поодинцю над морем висіти,
А зірвемся з гака, пси нас будуть терзати да їсти.
О, тяжким ми гріхом, миле браттє, в чомусь провинили,
Чи не тим, що в кабак охотніш, ніж до церкви, ходили?
Чи не тим, що попу на молебень шагом скуповали,
А в шинку й таляра, мов шага, на медах пропивали?
Чи не тим, що неділі святої в походах не штили
І по п'ятницях бубни, цимбали по ринках водили?
Може, тим, що отця, матір, сестер, братів зневажали,
Проти церкви шапок через пинду дурну не здіймали
І святого хреста на себе мимоходом не клали?
Може, й тим, що сусід хліба-солі й худоби збавляли
Старих жен і сивеньких дідів в груди стрем'ям штовхали,
Немовляток-дітей серед гулиці кіньми топтали
І з піском чисту кров неповинну, мов з жарту, мішали?
Або й тим, либонь, браттє кохане, коли провинили,
Що дівчат молодих та вродливих до себе манили,
Заманивши, в ясир та в гареми орді продавали,
Їх дівоцькою кров'ю сліпих кобзарів наповали,
По базарах під кобзи, під бубни й баси танцювали,
Не горілку, ту кров неповинну лили-проливали,
В горілчаних калюжах, в грязі гопака вибивали,
Дорогі златоглави, саєти із жарту каляли.
За те Бог милосердний тепер нас в неволі карає,
Від гріхів нашу душу великих, тяжких очищає,
Тихий рай безпечальний за муки страшні відчиняє».
ДУМА ЧЕТВЕРТА
Обізветься на се ти­хим гла­сом Лев­ко: «Гей, па­но­ве!
Ви - ко­зацт­во хо­роб­ре й пал­ке, та, шко­да, без­го­ло­ве.
Вас по­пи та дя­ки напідпит­ку ма­ло­го нав­ча­ють,
А ве­ли­ко­го вчи­ти й на путь нас­тав­лять за­бу­ва­ють.
Мене Бог спо­до­бив без по­па й без дя­ка просвіти­тись
І зви­чаїв ко­зацьких без пляш­ки та чар­ки нав­чи­тись.
Непитущого ви за гетьма­на собі обібра­ли,
Через п'янство ж своє у не­во­лю по­ги­бельну впа­ли.
То я ва­ших гріхів на свій пай не бе­ру й не прий­маю:
Через ва­ше без­бож­ницт­во сла­ву ли­царську те­ряю.
Коли б ви горілок у чов­нах од ме­не не таїли,
По домівках те­пер би в добрі та в ша­нобі сиділи.
Не так гірко мені з мо­ло­ди­ми літа­ми про­ща­тись,
Як в Пет­ра Са­гай­даш­но­го пен­тю­хом з ва­ми наз­ва­тись.
Вже ніхто з вас не вер­неться в Січ і на слав­ну Вкраїну
І не ска­же: «За те Ко­чу­бей у не­волі за­ги­нув,
Що не ки­дав п'яниць із чай­ок у бе­зод­ню морськую:
Через зра­ду гультяй­ську вте­ряв ко­ро­гов зо­ло­тую.
І не ко­жен по страті в оби­тель Гос­под­ню по­ли­не:
Відопхне без­за­кон­ни­ка Бог, в преіспод­ню за­ки­не.
Дак не­хай він і в пеклі з'ясує, що в слові і ділі
Був я чес­тен, ста­те­чен, і пля­ми не маю на тілі.
Бо не знавсь із жіноцт­вом дур­ним; по­лю­бив­ши ж Ма­ру­сю,
Шанував її матір так, як би й рідненьку ма­ту­сю, -
Шанував так, як Січ: бо я ро­ду між ва­ми не маю…
Кантемира ж невіру за бра­та собі не вва­жаю
І не хо­чу з фур­ди­ги й кай­данів один сло­бо­ни­тись:
З ва­ми сла­вен я був, з ва­ми бу­ду і смер­тю діли­тись.
Шанував я Ма­ру­си­ну матір, па­но­ве, свя­тую,
То й не зво­див з ума, не ту­ма­нив доч­ку мо­ло­дую.
Я ні ра­зу, па­но­ве, й за ру­ченьки з нею не взяв­ся:
Мов зо­рею яс­ною на небі з землі лю­бо­вав­ся.
До кри­ниці, па­но­ве, хо­див я що­ран­ку світоч­ком
І втікав по­тай ми­ру виш­не­вим са­доч­ком.
Перечувши ж те­пер, що во­на вже ве­ли­ка ца­ри­ця,
Моє сер­це стра­шен­но бо­лить, а ду­ша ве­се­литься.
Бо те­чуть із ца­ри­ци­них рук ми­ло­сердія ріки,
І Гос­подь її ду­шу за се не ос­та­вить вовіки.
Я й на небі її не ба­жаю за ру­ченьки бра­ти,
І в ус­та бла­го­датні, зцілющі святі цілу­ва­ти.
Оддалік там на неї лю­бов­но я бу­ду ди­ви­тись
І ко­ханнєм її пе­ред Гос­по­дом жизні хва­ли­тись».