Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 20

ІІ
Його не хо­че ба­чи­ти Ма­ру­ся
І лікарів до се­бе не пус­кає.
Над нею мо­лит­ви святі ма­ту­ся
Немовби вже над мерт­вою чи­тає.
Священик сербський пра­вить од­ход­ную.
Вона ле­жить, як цвіт лелії пиш­ний,
Косою ско­ше­ний. Пе­чаль німую
Світ ув очах ви­яв­лює ог­нис­тий
Та ви­раз на лиці по­ну­ро-уро­чис­тий.
ІІІ
Велить Ос­ман пок­ли­кать Кан­те­ми­ра
І, за­чи­нив­шись, ра­диться з ним дов­го.
На дру­гий день га­ле­рою Заїра
Пливе з Ску­тар [67] до Ро­гу Зо­ло­то­го. [68]
До мар­мурів при­ча­лює бар­вис­тих…
Іде пе­ред­двірком… її стрічає
Новий ба­ша у ша­тах поз­ло­тис­тих
І на її пи­таннє об'являє,
Що вже Абаз-ба­ша десь інде про­бу­вав.
IV
Донесено про нього па­ди­ша­ху,
Що він очам ца­ри­ци­ним не­лю­бий,
І за­раз фірма­ном йо­го, тіма­ху,
Відставлено від осяй­ної служ­би:
«Як з не­ба й грім гри­мить, і сон­це сяє,
Так гнів і ми­лость в оці у ца­риці.
До неї вся все­лен­на притікає,
Мов ка­ра­ван в пус­тині до кри­ниці».
Щасливить пог­ля­дом і пог­ля­дом ка­рає».
V
Перед ца­ри­ци­ним блис­ку­чим ліжком
Навколішки Заїра при­па­дає,
Недужній щось на ву­хо шеп­че ниш­ком…
Рум'янець на лиці в ца­риці грає.
Обнявши лікар­ку, в ус­та цілує,
Зове ма­ту­сю, пла­че і сміється:
«Він жив, - ре­че, - і віще сер­це чує,
Що жизнь йо­го, як нит­ка, не пор­веться…
О ма­мо, зіронько! Як лю­бо сер­це б'ється!» -
VI
«Так, жив, і я не з тим яви­лась,
Щоб тільки вас про се оповісти­ти,
Ні, в нас те­пер страш­на тру­са зро­би­лась…
Ви му­си­те ве­ли­ке щось вчи­ни­ти,
Велике і страш­не, ко­ли з не­волі
Своїх братів вам лю­бо ря­ту­ва­ти,
Коли вам лю­бо, щоб у чистім полі
Вони мог­ли, мов со­ко­ли, гу­ля­ти,
По мо­рю Чор­но­му чай­ка­ми знов літа­ти». -
VII
«Заїре! - про­рек­ла тогді Ма­ру­ся. -
Нема нічо­го так мені страш­но­го,
Щоб я са­ма і до­ро­га ма­ту­ся…
Кажи, Заїро, прос­то… Я го­то­ва
Скікнути за­раз на Мос­ток Мерт­вецький,
І на га­ку залізно­му висіти,
І му­чи­тись, як Бай­да Виш­не­вецький,
І пси го­лодні тілом на­кор­ми­ти,
І в морі по­то­пать, і на огні горіти!»
VIII
Заїра по по­кою по­зир­ну­ла,
Послухала з ми­ну­ту під две­ри­ма,
Від сер­ця су­мо­ви­то­го зітхну­ла,
І сте­лю, й стіни об­ве­ла очи­ма.
«Чи піп у вас сьогодні був?» - спи­та­ла.
«Був». -
«Слухайте ж: при нім ні сло­ва!
Щоб і кри­лом, і вітром не тор­ка­ла
Сієї речі пе­ред ним роз­мо­ва:
Попівський-бо язик всім злам зем­ним ос­но­ва»,-
ІХ
«Заїро! Не клеп­ли на Бо­га прав­ди! -
Марусина про се оз­ва­лась ма­ти. -
Стидись та­ке ка­за­ти, щоб нам зра­ди
Найперш усього у по­па шу­ка­ти». -
«О, не гнівись на мне, паньма­ту­сю!
Я не своє про­мо­ви­ла вам сло­во:
Мій муж звелів ос­те­рег­ти Ма­ру­сю,
Царицю на­шу від по­па ли­хо­го:
Бо він, - ре­че, - про­дасть і Гос­по­да са­мо­го.
Х
Попи, - ре­че, - зап­ро­да­ли Про­ро­ка,
Того, що возсіяв із На­за­ре­та
Ще пер­ше, ніж яс­ну звізду Вос­то­ка
Аллах явив на­ро­ду Ма­го­ме­та.
І навіть ко­за­ки не довіря­ють
Ні язи­ку попівсько­му, ні оку:
Ніколи ж бо по­па не до­пус­ка­ють
В коші до се­бе, мов джу­му жорс­то­ку,
І мо­лит­ви, - ре­че, - самі собі чи­та­ють». -
XI
«Заїро, годі вже про чо­ловіка.
Кажи про діло. Не йо­му се зна­ти:
Бо він - невіра, ро­зу­мом каліка». -
«Каліка сей вас бу­де ря­ту­ва­ти,
І ро­зу­му в ря­тун­ку стільки явить,
Що воз­ве­ли­чить ваш на­род нікчем­ний
І се­ред вас ім'я своє прос­ла­вить
Не тим, чим мот­лох сла­виться кор­чем­ний,
Безощадний палій, кро­во­то­чи­тель тем­ний». -
ХІІ
«Не ро­зуміємо те­бе, Заїро». -
«Мій муж із Ко­чу­беєм рідне браттє.
Ваш Ко­чу­бей Лев­ко - брат Кан­те­ми­ра.
Одно у них об­личчє і зав­зяттє,
Одна на світ їх ма­ти по­ро­ди­ла».
Маруся ди­виться на матір…
«Доню, -
Промовила ста­ренька, - се Заїра
Говорить щи­ру прав­ду. Ми з то­бою
Не зна­ли, що Левків отець та був невіра.
вернуться

67

- Скутар - передмістя Стамбула, розташоване на малоазійському березі Босфору.

вернуться

68

- Золотий Ріг - бухта біля виходу з Босфорської протоки у Мармурове море.