Маруся Богуславка - Кулиш Пантелеймон Александрович. Страница 4

ДУМА ШОСТА
Не вер­нувсь Лев­ко з чов­на­ми
На ли­ман із мо­ря,
А вже лю­де доз­на­ва­ли
На Вкраїні го­ря.
Вже кру­гом па­ла­ють се­ла,
Гонять скот, ота­ри…
Людський плач і го­лосіннє -
Під самії хма­ри.
Кинувсь піп з дя­ком у церк­ву,
Слізно Бо­га про­сять,
А піддячі не співа­ють,
Голосно го­ло­сять.
Зачинивсь Гос­подь на небі
З усіма свя­ти­ми:
Мабуть, лю­де прогніви­ли
Вчинками ли­хи­ми.
Налетіла з Кри­му бу­ря
На се­ло щас­ли­ве:
Гумна па­лять, ха­ти граб­лять,
Ясирять, що жи­ве.
І по-на­шо­му го­во­рять,
Хвалячи Ал­ла­ха,
Що ясир сей їм да­рує
Лицар-сіромаха. [17]
«Не схотів, - мов­ля­ють, - з панст­вом
Вийти на Цо­цо­ру,
А мет­нув­ся на ку­пецт­во
Проти до­го­во­ру.
І Ал­лах, за­щит­ник прав­ди,
Покарав невірних:
Оддав їх нові оса­ди
В ру­ки пра­вовірних.
І Ал­лах, го­ни­тель зра­ди,
Подав з не­ба го­лос:
Попалив ог­нем оса­ди
Ще й на ни­вах ко­лос.
І Ал­лах, помс­ти­тель крив­ди,
Простер з не­ба ру­ку,
І пійшли гур­том єхи­ди
У ясир­ну му­ку.
Через лю­тих лю­до­морів
І бла­гих ка­рає:
На Цо­норі, мов на морі,
Хляби од­вер­зає.
Позирнувши в ті бе­зодні,
Сліпнуть ваші очі,
Обіймає і хо­роб­рих
Пополох жіно­чий.
І Зу­луш, ко­му в ли­царстві
Рівного не­має,
Головою на­ше царст­во,
Порту [18] прос­лав­ляє…» [19]
ДУМА СЬОМА
І
І чує се не­мов крізь сон ста­ренька,
І тру­сяться у неї ру­ки й но­ги.
Тремтить, як лист, Ма­ру­ся мо­ло­денька,
Поблідли що­ки й гу­би у не­бо­ги.
«Аллах! Ве­лик єси в твоїй щед­роті, -
Промовив бо­ро­да­тий та­та­рю­га, -
Тепер хо­ди­ти­му я ввесь у злоті:
Се па­ди­ша­ху Рок­со­ла­на дру­га, [20]
Гаремне бо­жест­во, відра­да у тур­боті».
II
Спасибі, коб­зарі, вам за співаннє
Про див­ну кра­со­ту, якої звіку,
Мовляли, ба­чи­ти і без ко­ханнє
Не сни­лось-бо й вві сні ще чо­ловіку!
Я сер­цем віщим чув, що тільки в нашій
Співочій се­ред сліз гірких пус­тині
Так на­ро­диться, чо­го ще очі
Людські не ба­чи­ли на Ук­раїні.
І сер­це при­ве­ло ме­не д' оселі очей.
III
Попаде! З ра­дощів тобі приз­на­юсь»
Що я - твій брат Івась. Ме­не вхо­пи­ли
Січовики в ясир, і я зби­ра­юсь
Давно по­ба­чить сей ку­то­чок ми­лий,
Сю ста­росвітську низько­рос­лу ха­ту,
Де ти ме­не, ма­ленько­го, учи­ла,
Як слу­хать ма­тері, ко­ри­тись та­ту,
Де ма­ти няньчи­ла ме­не, пес­ти­ла,
І спат­ки на ру­ках од­но­си­ла в кімна­ту». -
IV
«Івасю! Бра­ти­ку!.. Про що ж ля­каєш
Словами нас ти хи­жи­ми й зви­чаєм?
Хіба ж не ба­чиш ли­ха і не знаєш,
Що й так уже душі в собі не маєш?
О! Як же се Гос­подь із рук по­ганських
Тебе ос­ло­бо­нив? А ненька з го­ря…» -
«Поганських, навісна? Ні, з хрис­ти­янських!
Бо не ор­да бу­ла то із-над мо­ря
Набігла, а свої у баш­ли­ках та­тарських». -
V
«Як? Що?.. Ка­жи-бо! Я мов зо сну чую»,-
«Кажу тобі, по­па­де; пов­би­ра­лось
Татарами ко­зацт­во. Гна­та Шую
Я й знав: бо вже не раз мені трап­ля­лось
Сидіти в нього на коні і в по­ле
З ним із се­ла летіть по-за­по­розьки,
«Гала! Га­ла!» - кри­чать, а я, на го­ре
Нещасній ма­тері, прибіг і «коськи»
Прошусь. Він і про­дав ме­не в ясир за мо­ре». -
VI
«Як! Що ти ка­жеш? Він? Та він же в ченці
Збирався цілий вік!» -
«Воно й не шко­дить,
Як биті та­лярі бряж­чать в ки­шеньці:
Такий-то й мо­нас­тир скоріш зна­хо­дить». -
«Так ти оце з не­волі вже втікаєш»? -
«Ні, там-то й во­ля: там моя домівка.» -
«О, що ти ка­жеш! На­що нас ля­каєш?
Хіба ж бо з тур­чи­ном, з ор­дою нак­ла­даєш?!» -
VII
«Не нак­ла­даю, ні! Бо я між ни­ми
Немов на світ уд­ру­ге на­ро­див­ся
І дум­ка­ми про бо­жест­во свя­ти­ми,
І прав­дою без хи­би просвітив­ся.
Аллах один; не­ма у нього ро­ду.
Всесилен він, не тре­бує підмо­ги;
Цурається мер­зен­но­го на­ро­ду,
Що об­би­ває у царів по­ро­ги
І вно­сить прах зем­ний в не­беснії чер­то­ги». -
вернуться

17

- Що та­та­ре по-на­шо­му насміха­лись із на­шо­го лю­ду, про се пи­сав ще в XVI столітті зна­ко­ми­тий ко­лоніза­тор Фас­то­ва, во­юв­ник і політик, біскуп київський Юзеф Ве­ре­щинський.

вернуться

18

- Порта - вживана в європейській літературі і дипломатичних документах назва уряду Османської імперії, а часом і самої імперії.

вернуться

19

- Прес­лав­ний ко­рон­ний гетьман Жов­ковський зветься в ту­рецьких літо­пи­сях Зу­луш. Голову йо­го, стя­ту на Цо­цорі, повіше­но в Стам­булі під ти­ми ворітьми, що по ним ту­рецьке царст­во проз­ва­ло се­бе Ви­со­кою Пор­тою, Блис­ку­чою Пор­тою і Щас­ли­ви­ми Ворітьми.

вернуться

20

- Йдеться про дружину турецького султана Османа II (1605-1622) Милікію, яку П. Куліш вважав Марусею Богуславкою. Більш-менш вірогідних історичних даних про Марусю Богуславку нема. Роксоланою називалась Настя Лісовська (1505-1561) - українка з Рогатина (тепер Івано-Франківської області), дружина турецького султана Сулеймана II. У 1520 р. потрапила у татарський полон і була продана у султанський гарем. Відігравала значну роль у політиці Османської імперії. З її ім'ям пов'язано спорудження ряду архітектурних пам'яток у Стамбулі і його околицях. У тексті однієї із попередніх редакцій поеми Куліш зробив такий коментар: «Хто не знає чи забув про Роксолану, попівну-бранку з Червоноруського Рогатина, що зробилась можновладною імператрицею в султана Солимана І, нехай читає про неї в ХХХ-й главі моєї «Истории воссоединения Руси».