На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 26

Матвій уклонився низько — низько, а гетьман усміхнувся загадковою усмішкою. Він любив робити добро, умів його робити, тоді ставав кращим у власних очах… Матвій і сподівався й не сподівався на таку гетьманську ласку. Сподівався, бо відав про прихильність гетьмана до його скромної персони, не сподівався — малу мав освіту, малу грамоту, повести самостійно посольську справу, написати листа реляційного або посольського — те понад нього. І все ж — реєстровий писар війська Запорозького!..

Одначе лиха вість має силу більшу, доброю ми тішимося мить, в наступну вже звикаємо до неї, а то й прагнемо ще чогось, лиху ж з власного овиду не звіяти ніякими думками. Смак доброї страви перебиває одна дрібочка солі, одна гостра перчина, одна грудочка землі.

Весь вечір і всю ніч горіла лампада у Матвієвій кімнаті у вдови Клименчихи, де знімав мешкання для себе та для Сидора. Дістав з — під лави бутельку з тернівкою, але не пив. Думки — круки над бойовищем, яке тільки розпочинається. Ще немає вбитих, ще гарцюють, іржуть коні, але чорні вісники смерті вже бачать, де мертві, а де живі, й не має Матвій радості від того, яка лава потне. Лягав на лежанку — натоплену до гарячого — й підводився знову. Велика й страшна довіра гетьмана… Величезна його милість. А ще страшніше, коли зложить голову Супрун, а він, його рідний брат, не запобіжить лихові, хоч може запобігти. Супрун, звичайно, там, у Полтаві… Перший полізе на вал…

Заплющував очі й бачив кібцювату постать брата з келепом у руках… Збита на потилицю шапка, закушений вус — такий він у бою. Дзизкала, крутилася довкола лампадки муха — де вона взялася в цю пору, — плутала думки. Десь з дна душі піднімався страх за самого себе, він затоптував його…

Виморений, вимучений безсонням і боротьбою з самим собою, удосвіта розбудив Сидора. Невідь — чому, схопив того за петельки:

— Сидоре, ти все зробиш для мене?

Сидір одпихався обома руками, витріщав здивовані очі:

— Що маю зробити? — А сам подумав, чи не вбити когось хоче Матвій.

— Ти торгуєшся… Боїшся…

— Не торгуюся. Зроблю все, що в Божій волі. Якщо треба торохнути кого з — за рогу… На смерть чи так?

— Цур, дурня…

Матвій відпустив Сидорову сорочку.

— Вірю тобі, Сидоре, як самому собі, — сказав уже трохи іншим голосом, — й знаю, не боїшся ти нічого, — полестив. Та й справді відав: у Сидоровому серці страху немає. А що є — не сказати. Немає покори, немає милосердя. А є… жорстокість. Вона почала проявлятися з роками. Якось, коли Сидір був уже підпарубчаком, до їхнього двору забіг сусідський пес і почав хлебтати з черепка біля хліва, Сидір підкрався й хряпнув його кілком по голові.

— Нащо ти? — запитав Матвій.

— А так, — і сміявся очима.

Мав він і таку забавку: довгою тичиною вивертав у клуні під стрілками гороб'ячі гнізда, й голопуцькі горобенята джвякали на тік, де їх підбирав лобатий, з блудливими очима кіт, траплялося, черкав і ластів'яче гніздо.

Матвій дивував: з чого ота його жорстокість? Наче ж учив іншого… Довгий час вірив: Сидір — вірний йому. Нещодавно ж почав сумніватися. Але іншого рішення не мав. Ще відав: Сидора просити не можна, йому потрібно віддавати веління. Отож сказав суворим голосом:

— Сідлай коня й копоти в Полтаву… Знайди Супруна і скажи йому… Скажи, щоб втікав у Жуки. Йдуть на пушкарівців серби, з ними — Богун з полком. Погине ні за понюх табаки. — Й знову скрутив сорочку на Сидорових грудях: — Ти ж дивися — більше нікому — нікому!.. Тільки Супрунові.

Сидір вивільнив сорочку:

— Що я, дурний…

Сидір осідлав коня, виїхав за ворота й пропав у білій сніговій каламуті. Пропав надовго. Матвію попустило в грудях: зробив усе, що міг. Він не думав, хоробрий він чи боягузливий, гожу справу зробив чи злу: вчинив у злагоді з совістю, а це більше за всі веління і закони світу. Кинути на поталу брата… Ні, він не такий… Не Хома безрідний… Не Марко проклятий…

Через вісім днів майже з такої самої каламуті, у яку пірнув Сидір, виринув паволоцькии козак Вус, і, перш ніж піти до гетьмана, розказав усім у дворі, що вчора, обідньої пори, біля Жукового Байраку Барабаш з запорожцями підсочили сербів і погромили їх страшенно. Декотрі серби й зброю вихопити не встигли, попадали з коней, потяті з — за кущів мушкетним вогнем, інших посікли шаблями, решта втекла в ліс. Тоді й паволочці з Богуном також стратили військовий запал та фантазію і повернули назад.

Матвія хитнула та звістка, неначе підрубане дерево; пославшись на біль у голові, пішов додому, але минув двір, де квартирував, почовгав за місто. Першої миті його скував страх… Що він наробив! Згубив кілька сот вірних гетьману воїнів. Врятував одного (невірного) й згубив кілька сот. Але той один… «Все у волі Божій», — шепотів холодними вустами. «Я цього не хотів». Він хотів лишень застерегти Супруна. А той попередив Пушкаря. Злочин на Супрунові… Злочин? Супрун служить Пушкареві. Але ж він наражає на смертельну небезпеку його, Матвія. А може, й не наражає? Може, він і не сказав, звідкіля вість. І все одно… Як Матвій подивиться у очі Виговському? Подивиться… Людина таке створіння, що перетруїть у собі все… Отруту зміїну… І виправдає саму себе перед всіма судами світу. Навіть перед судом небесним… Ні, не виправдає… Каяття душило Матвія. Намагався не думати про тих людей — про побитих, переконував себе, що пушкарівці дізналися про затяжців якимось іншим способом, але переконати не міг, — душа розривалася на дві шматини. В тому болю стриміло рожеве стебельце — брат живий, все обійшлося. Відтак — знову печія — треба б не вмішуватися, вищими силами все вирішилося б без нього (не вирішилося б!), й терпка винувата радість і страх, аби ніхто не довідався про його таємницю. Либонь, розумів, що мучився б не менше, а більше, якби не повідомив Супруна.

Обидві розчахнуті половинки душі боліли, не міг стулити їх, жорстокість світу і власна безвихідь катували його.

Блукав понад Дніпром, тяжко переживав свою провину перед гетьманом. Дніпро сього року двічі замерзав і двічі зламував кригу, нині лід тримався тільки по старицях та затоках, а також біля берегів, а далі брижилася просинь води, і йшла шуга, в деяких місцях на закрутах ріки та на зламах громадилися гори крижаного кришива. Річкову течію долала качина зграя, вона була зовсім близько від Матвія, качки косували на нього намистинами очей, але навіть іскра мисливської хіті не ворухнулася в Матвієвих грудях, він бачив тих качок і не бачив, його самого заливала крижана повінь, і думки пливли, неначе білі крижини. Отако він віддячив гетьманові за все його добро, вчинив супроти нього й супроти самого себе… Тобто супроти себе не зовсім, він рятував брата, але порушив обов'язок і, мабуть, заплямував козацьку честь. Річкою, поміж крижинами, попід протилежним берегом правував човник — маленький, чорний, спритно в'юнив поміж крижин, — мабуть, велика потреба погнала того човняра, велика нагальність, скрута, а може, й велике лихо. Над людським життям панує лихо й рідко коли добро та щастя. Качки зненацька знялися й полетіли й небавом розтанули в сірому небі, й Матвієві самому раптом захотілося знятися й полетіти за ними й ніколи не вернутися на цей суворий берег, берег людської муки.

…Виповівши Супрунові все, що велів йому переказати Матвій, Сидір одразу вдарився на Полтаву. Супрунові сказав, що там у нього ще є справи. В Полтаві не затримався, майнув у Жуки; Мокрині також сказав обмильне, буцім приїздив до Полтави уладнати деякі Матвієві негаразди й оце заїхав у Жуки перепочити сам та вивчасувати коня. Прилаштувався у хаті так, аби бачити Качуренків двір і не проґавити, коли з нього вийде Груня. Він таки вицах — лив її, й саме тоді, як ішла на вечорниці. Вхопив шапку, кожуха й подався з хати.

Груня поскрипувала жовтими чобітками по снігу, лузала гарбузове насіння, й він біг по тому сліду, неначе хорт по сліду лисички. На вигінці наздогнав.

Груня не приховала здивування, не зуміла сховати й радості, її обличчя освітилося, а в очах застрибали веселі зайчики.