На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 28

— Сховай… Ось так… — і власною рукою попхнув їх Захарові за пазуху, й там враз затепліло, защипало приємно й трохи лячно. А боярин знову засунув руку в мішок, зачерпнув, скільки зміг захопити, червінців і впустив їх Голубенкові до кишені. Важкий золотий дощ покотився в чорну безодню козацької кишені.

— Ось так… Голубок… Голубенко? Значить, Голубок… Скажи гетьманові, що я на нього смиренно чекаю, нехай приїжджає. Я вже послав у полки листи.

…Глабцями, козирками, розвальнями полковники торували дорогу до Переяслава. Скликав їх туди не гетьман, а Хитрово. Мусив їхати й Виговський і призначати раду. Хоч достеменно не було відомо нічого: прочитає боярин царський указ на схвалення козацького вибору чи розпочне нові вибори. Увечері гетьман сказав у тісному старшинському колі:

— Москаль повертає вибори нанівець, супроти наших звичаїв, супроти наших давніх законів, спочатку призначить, кого сам захоче, а далі присилатиме свого — кацапа. Попустимо раз — попустимо навіки, і втратимо всі наші вольності, отож міркуйте і обирайте, кого самі схочете.

Те, що раду зібрано на нові вибори, розвиднилося всім аж уранці двадцять п'ятого січня: дзвонили дзвони, гриміли литаври, з соборної церкви винесли і поставили стійма в сніг корогви, й винесли та заслали килимом столика, боярин поклав на стіл привезені від царя булаву та бунчук. Зібрали люд на тому самому майдані, де відбувалася рада на злагоду Хмельницького з царем, майдан густо цвів червоними, синіми, зеленими козацькими шликами, сірими та чорними баранячими шапками, кобеняками. Люди хвилювались, гомін стояв на все місто. Хитрово чипів супроти Апостольської церкви, спиною до головного входу, за ним — кілька дяків, піддячих, писарів та канцеляристів. Усі в довгих та дорогих кожухах — шубах — малоросійські підданці мали чудуватися на царські багатство та статок, думати про те, що й вони незабаром ходитимуть у соболях, бобрах та чорних лисицях. Мороз пощипував боярина за червоний ніс, і він обережно торкав його пальцями — боявся відморозити, нервувався, хоч і не показував того — гетьмана не було. Скрипів під козацькими чобітьми сніг, з ротів валувала пара, зоддалік здавалося, що козаки запалили люльки. Та ось на протилежному кінці майдану стала помітна якась товчія, шемрання, людські голови загойдалися — козаки розступалися, когось пропускаючи. То йшов митрополит Діонісій і духовенство. Тільки вчора він вернувся з Лубен: їздив до Пушкаря, запрошував його на раду. «Нехай вся рада їде сюди до мене в Лубни», — відказав Пушкар.

Й знову напружена тиша, й знову хвилювання натовпу, розчахуваного навпіл; до столу, де лежали цареві клейноди, йшов чернець Петроній, гетьманів духівник, за ним двоє козаків, один з них ніс щось, зав'язане в хустку. Петроній, високий, наче стовп, з довгою клинцюватою бородою, взяв з рук козака вузол і поклав на засланий килимком столик поверх привезеної Хитрово з Москви булави, видихнув з рота клубок пари й прогудів:

— Панове рада! Загадав Виговський переказати вам, що він зрікається булави, вона йому більше ні до чого, в Москві його за гетьмана не вважають, пошанівку йому немає, й у війську від того бродіння, нехай боярин настановляє вам за гетьмана кого схоче, а Виговський утомився довгою працею, бачить на себе звідусіль лихі заходи, тож бажає решту свого віку присвятити Богові в монастирі.

На майдані запала відчайдушна тиша, рада втягла в себе чернецеві слова, але не могла одразу перетравити їх. Дивилася поперед себе, повитріщавши очі, так бойні козаки дивляться на ядро, яке впало в їхній круг, шипить і димить і ось — ось має вибухнути. Хитрово розтулив рота, хотів щось сказати, не сказав, забув його закрити, він розгубився не менше за інших. І враз майдан заревів, загудів, застогнав, з натовпу вискочив маленький рудобровий сотник і закричав просто в заінеєну бороду Хитрово:

— А бодай того ніхто не діждав, щоб Виговського з булави скинули, ані цареві, ані тобі, боярине, козаки нічого не заподіяли, щоб ви право наше козацьке у нас видирали; Виговський у походах голову смажив, наш люд з неволі лядської визволяючи, всі ми з ним умерти й жити готові, вся Україна йому присягнула, і нині ми всі йому присягаємо!

— Правда, правда! — гули козаки.

Полковник Григорій Гуляницький — ставний, підтягнутий, чорновусий, чорнобровий, чорнобородий, гарний, як чорт, що перекинувся в чоловіка, — підняв над головою пернач:

— Ми, боярине, сповнятимемо царські веління, а обрання гетьмана з наших рук не віддамо, за те рани і смерть у битвах приймали й приймаємо, щоб заслужити славу і честь у нашому народі.

Почали гукати й інші козаки та старшини — невідомо, чи були намовлені звечора гетьманом та його підпомічниками, чи з власних розуму та спонуки, й тиснули на боярина, вимахували кулаками, й Хитрово злякався, затрусив бородою:

— Хіба ж я що?… Коли бажаєте, щоб був Виговський гетьманом, нехай буде з вашої волі і по ваших звичаях.

А що козаки напирали й далі, закричав:

— Привіз я грамоту царську на підкріплення і утвердження… Ось вона, — й вихопив з — за пазухи скручену в трубочку грамоту.

— Чого ж досі крутійствував! Ану дай… — потягнув до себе грамоту Зарудний. Пробіг по ній очима, вголос прочитав: «…Його царська величність при стародавніх вольностях вас залишити зболить і без будь — якого применшення завжди тримати буде, в тому єсте на нашу царської Величності милість будьте надійні».

У грамоті тільки раз, і то на початку, згадувався Виговський, що йому по смерті Хмельницького всі справи вручені, далі ж грамота була крутійська, її можна було притулити до будь — якого «новообраного» гетьмана. Але Зарудний того не тлумачив, а густим басюрою прорік:

— Утверджено пана Виговського царською грамотою.

— А що я й кажу! — потягнув до себе грамоту Хитрово. — Нехай тільки гетьман заприсягнеться, що не єднатиметься з ворогами царськими, а на поляків, якщо не оберуть царську величність на престол польський, як сейм обіцяв, битиме, і на турків битиме, а тоді нехай їде перед ясні очі його царської величності до стольного граду Москви.

Покляклими від холоду руками боярин вручив Виговському, котрого майже силоміць привели старшини, клейноди. Увечері Виговський жартував до старшини:

— Тепер я вже тричі гетьман… Але на четвертий раз не згоджуся нізащо.

Увечері ж Хитрово виказував Виговському при старшині все те, що мав сказати на раді, але не одважився при розварйованому натовпі.

— Великий государ для вашої користі зволив учинити своїх воєвод і ратних людей по значних містах України: Чернігові, Ніжині, Переяславі, і де годиться, так само, як у Києві, щоб вас боронити. Воєводи робитимуть у містах осади й судитимуть та розправу чинитимуть над осадними людьми, а козакам чинитимуть управу полковники, війти й бурмістри по ваших правах. Податки із оренд збиратимуть і даватимуть Запорозькому війську і на ратних людей… — І плутано та витіювато повів мову про те, яка то гетьману і старшині буде з усього того велика користь. — Воєводи оборонять міста і весь люд український, і ви знатимете, що хати ваші цілі, їх воєводи бережуть, і гроші поділені на всіх порівну, й порядку скрізь дотримано.

Він боявся, що старшина заперечуватиме, адже в статтях Хмельницького жодним чином не йшлося, щоб по українських містах стояли московські залоги, та ще й податки з українців правили, але старшина, одігрівшись з морозу й розімлівши від грітого з перцем угорського вина, мовчки слухала ті боярські слова, всім вони були не до вподоби, але ніхто не одважився заперечити. Отож, мовби уклали домову, але без підписів і печаток. Старшина не заперечувала ще й через те, що посполитим байдуже, кому платити податки — воєводам чи своїм державцям, либонь, краще таки воєводам, так буде один податок, одна міра, ніхто понад неї чиншу не правитиме. Якщо вони зараз звонплять проти цього, завтра про те знатиме все місто і всі інші міста та села, а те — супроти них, не на їхню користь. Одначе Виговський не хотів приймати тих накидів з німою покорою, хмуро крутив вуса, а далі сказав: