На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 40

— Достоїть царської величності грамоту слухати з усією, яка належить, честю, стоячи, а не сидячи…

Гетьман обвів поглядом старшину. В його грудях щось круто поверталося, було соромно перед полковниками, соромився себе самого, хотілось плакати від власного безголів'я, безсилля, від усього цього безглуздя. Згадав польську сторону, сеймики й сейм, де кожен може говорити вільно, що думає, має право голосу, король мусить дослухатися до сейму, а сейм не потурає королеві, стояли в мислі козацькі звичаї, де гетьман запитує на раді порад у старшини (щоправда, Хмельницький останнім часом забрав у свої руки всю владу, нікому не потурав, ні до кого не дослухався), а на великій козацькій раді виконує волю всіх козаків, і все в ньому повставало проти оцього «нижайший раб» і «холоп ничтожний», як підписувалися всі московити й чого тепер вимагали від нього.

— Все у вас по — високому, — мовив. — Усі літери великі, тільки неправильно написані.

Але підвівся. Груша вловив настрій гетьмана й далі читав лист на дві октави нижче. Цар закликав у листі Пушкаря змиритися, не бунтуватися, покоритися гетьманові. Виговський узяв листа в Груші, ще раз пробіг очима:

— Хіба таким листом погамуєш Пушкаря! — мовив. — Та й чого це цар пише до нас, а не до винуватця? Дали йому попуску. Під'юдили… Полигача його, посланця Іскру, в почоті тримають. Тепер його тільки втихомириш, стявши дурну голову.

— Такий лист і Пушкареві послано. Й Барабашеві на Запороти, — поважно сказав Скуратов. — А мені велено бути при тобі, — додав швиденько, немовби гетьман вже цієї хвилі збирався відіслати його пріч.

— Пушкаря можна було вгамувати давно, — сердито сказав Виговський. — Так не хотіли. Якби не чекав наказу величності, ще б зимою його вкоськав. Я не добивався булави… І нічого не добивався й не добиваюся. Хитрово обіцявся уговтати Пушкаря, а замість того поїхав, під'юдив та ще й соболями обвішав. І до Барабаша написав. Тепер вони вкупі. — Гетьман вперся поглядом стольнику просто в груди: — Ми склали присягу цареві, бо він обіцяв жодних наших давнин не рушити, дати права більші, ніж мали за короля, обіцявся поважати звичаї наші. Чому ж пише не до гетьмана, а до полковника, та ще й без відома гетьмана, без відома ради старшинської: у вас такі звичаї, щоб поважати лише себе. А інших — Біг дасть… У Колонтаєві похапали наших козаків, жили з них тягнуть. Цар не знає, що з них жили тягнуть? Знає. Я готовий у тому заприсягнутися. І Пушкар посилається на царські листи, государ обіцяє козаків та дейнеків талярами обсипати. Де він їх візьме, тих талярів? Ні в нас їх немає, ні в нього. Нащо ж брехню пускати поміж люди! Щоб тільки підбурити!

Скуратов опустив голову. Треба давати відсіч, і страшно. Страшно з обох боків, дати — й розгніваний гетьман може торохнути келехом по голові, не дати — можуть донести цареві.

— Це вже останній раз… Почекаємо, що вчинить Пушкар. І я біля тебе залишуся…

— Підглядати! — загримів гетьман. Гнів туманив йому голову, він вже наледве стримувався, рубав повітря правицею, неначе шаблею. — Підглядати в мене нічого, все на видноті. Ось тут я, там — Пушкар. Або він мене, або я його. Не я розпочав — він. Дістану його вогнем і мечем. Куди б не втік… Хоч би і в цареві міста. Піду й туди… А хто стане на путі — й тому голову відітну. Не булаву захищаю — своє життя. А булава… Покину її й піду до волохів або до молдаван — мені скрізь будуть раді. К чортовій матері піду!..

У цю мить вірив, що справді може покинути булаву. Й почував себе дужим, сміливим — справжнім гетьманом. Сила, певність вселяють віру в інших. Старшина, полковники дивилися на нього з повагою. Гетьманів гнів нагадав їм Хмеля. Так само жахтіли в гніві гетьманові очі, так само рубав правицею повітря… Й не тільки голою правицею. Згадалося: вже після Батога, коли на Україну знову рушив король з військом і Богдан скликав під свій бунчук козаків для відсічі, надійшла звістка з Молдавії, що Тимофій Хмельниченко обкладений в Сучаві молдаванами, волохами, трансільванцями та поляками, ще й сам небезпечно поранений, гетьман вирішив вести полки в Молдавію, але прийшли полковники й мовили: «Не треба нам чужу землю обороняти, не підемо туди…» Гетьман оскаженів, вихопив шаблю, посипалися з полиць дорогі кухлі та кубки, впав перерізаний навпіл шаблею рушник, полковники сипонули хто куди, вхопився за порубану руку черкаський полковник Єсько, задзвеніла чиясь шабля, вибита з руки Хмелем, зойкнув молоденький джура біля кахляної груби… А наступного дня Хміль напував полковників медом і вклонявся їм: «Діти, пийте й мені не давайте». Але стояв на своєму, — в тому й сила його була, — і повів козаків на Молдавію, та зустрів по дорозі чорну домовину з тілом Тимофія, заплакав над нею і повернув під Жванець на поляків, й тут повторилося те, що вже сталося під Зборовом: Хмельницький потиснув ляхів, обклав їх так, що їм не було ніякого викруту, але знову його зрадив підкуплений королем хан, дав можливість полякам відступити. Нова війна скінчилася нічим, це була остання безнадія втомленого Хмельницького, після чого він поїхав у Переяслав, де на нього чекав московський посол Бутурлін… Виговський помалу вичахав.

— А ти, стольнику, нишпор, а ти наглядай. Може, щось і вгледиш… Якщо не повилазить… — сказав утомлено.

Скуратов принишк, мовчав, проклинав власну нерозважливість — не втримав на припоні язика — зірвалося оте капосне слово. Хотів надати більшої ваги своїй особі, хотів прилякати гетьмана, через те й сказав правду…

Гетьман відвернувся, показуючи, що аудієнція скінчилася.

Уночі до гетьманського намету увійшов Богун, — вартівничий хотів його не впустити, але він відсторонив його.

— Це я, гетьмане, — означив себе ще у вилозі. — Либонь, ще не спиш? Я ось не можу спати. — Сів у ногах Виговського на похідному ліжку. — Муляють мені… думки всілякі. Скажи мені: для чого посилав Лісницького до Москви? Чи правда, що просив реєстру шістдесят тисяч, просив комісарів московських, просив воєводів у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Чернігів, Полтаву і Миргород?

У наметі було темно, ледь сіріла пляма з південного боку — там стояв місяць, пропікав цупке полотно. В темряві говорити легше: більше довіри. Гетьманів голос аж хрипів з щирості:

— А ти б хотів, щоб москалі в потилицю вдарили? Вони нас дурять, і ми їх одуримо. Лісницький… Слова — горобці. Спурхнули — й у сусідньому лісі. Ми не підписували на те пунктів і не підпишемо. У нас своє небо і своє сонце.

— Дивися, гетьмане, не одури себе… І нас з собою.

— Не одурю. Не можна перетягувати струну. Іноді її треба трохи одпустити.

А сам думав: хоробний воїн Богун, тільки бачить на п'ять кроків поперед себе, не далі. Він не розповів йому, чому ще із зими сидить у Межиріччі на Волині Павло Тетеря. Всім сказано, що Тетеря посланий залагоджувати граничне непорозуміння з Польщею, розстежити козацькі скарги на поляків. Насправді ж Тетеря поїхав зложити нове перемир'я і вже зложив його. Українцям — зась за Случ, полякам — за Горинь. Поміж ними нічия земля. За Горинню стояли великі польські гарнізони. Страхали. Одначе Тетеря залагоджував не тільки ці справи, а й конферував з Беневським значно далі. Донедавна Виговський ще й сам не знав, на що заноситься. До нього кілька разів приїздив Беневський, йому на вухо туркотів Немирич, він вислуховував їхні постулати, а сам шукав заступи ззаду і стежки на можливий майбутній перелаз. Лише на можливий. Вже не сподівався загородитися міцним тином зо всіх сторін. Одначе не хотів прибирати його з жодної сторони.

Вельми тішив гетьмана один лист — львівського каштеляна до короля. В тому листі писано: «Як все наше лихо почалося від козаків, думаю, що й наша доля і супокій тільки від них може початися. Видать вони добре, що ані наша свобода не може обійтися без їх свободи, ані їхня без нашої. Як же ми з ними злучимося, наступить знову для вітчизни час блиску і сили, яко найвище добро. Нехай з ними буде такая унія, як литовська, нехай один нарід не має над другим ніяких прерогатив, бо тільки через законно унормовані відносини держаться царства, а через вивищення одного народу над другим скоро постає розпряження. Як се водиться споконвіку, тільки щира обопільна любов і забуття давніх провин служать найважнійшими і незаперечними умовами доброго пожиття і тривалої згоди. Також рівність тут потрібна, що підносить правдиву свободу, — хоч часто й під покровом свободи гнітять других і змушують до потакування злого стану. Отже, згоду з козаками треба заключити з добрими намірами, з щирим довір'ям і вірно, і найостаннішими карами карати всіляких насильників миру». Багато разів перечитував Виговський того листа, обмірковував кожну його фразу. Тетері, Немиричу наказав пильно розвідати, чи багато людей у Польщі мислять так, як автор цього листа — трактату, чи багатьох навчила розуму Хмельниччина, чи захотіли б король і сейм злучити Річ Посполиту з Україною не вузлом підданства (absoluta subiectione), але унією, якою була злучена з Литвою, себто самі обирати власних урядників, виправляти послів на сейми — творити, власне, в собі замкнуте тіло. Він ще нічого не намислив, просто шукав ще одного хідника на випадок відступу, хотів убезпечити себе від несподіванок. Щось роїлося, вироювалося в його голові, він також пильно доглядався до європейської мапи: де хитро, а іноді віроломно грали між собою важку, часом криваву партію в шахи французи, шведи, датчани, пруссаки, поляки, австрійці, угорці. На тій дошці, супроти всіх правил, білі фігури перебігали до чорних і навпаки. Здавалося, якомусь королеві загрожує неминучий мат, але король із сусідньої шахівниці посилав йому на поміч своїх офіцерів, і все мінялося. Ставив на ті шахівниці й російського короля — царя, але тільки в чорному вбранні. В душі остаточно розплювався з ним у Переяславі, царева нещирість і підступність роз'ятрили його. Виговський умів любити, але ще дужче вмів ненавидіти. Й ненавидів царя люто, яко власного ворога, зневажав його й поклав собі, що швидше помре, аніж залишиться під московською кормигою.