На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 42

Приступати Полтаву можна тільки із західної сторони, зі сходу місто захищене Ворсклою та високою кручею, далі над Панянською горою зависла фортеця, ще далі — високий вал над Подолом; зі сходу також подвійний вал і частокіл, одначе — приступніший — на рівнині. Насипали копець і метали з нього в місто бомби та гранати, заплели коші, понасипали їх землею, поставили поміж кошами гармати, запалили жаровні. Розпечені ядра шугали в місто, але великої шкоди не вчинили, проломів у палісаді зробити не вдалося. Для цього потрібні осадці гармати й насипні копці не менші висотою, ніж вали в місті. На се гетьман часу не мав. Боявся, що ззаду вдарять москалі. З валу били гармати й били влучніше — відстані виміряні, пристрілені, ядра вибухали посеред лугу, зносячи вгору кім'яхи глевкої землі з травою та квітами, розметуючи по лузі жар і валячи гармашів та піхотинців. Хтось зойкав, хтось шкандибав, притиснувши до живота культю одірваної руки, валялося тіло з одірваною головою, після влучного пострілу заходилися реготом гармаші на валу, чорний пороховий дим клубочив до неба, здавалося, горіло півсвіту.

Над лугом стояло важке, стоголосе гудіння, неначе десь неподалік двигали колоддя. Зброя, яка мала стинати ворогів, стинала козаків. Кожен вибух — і меншало України. І ніхто того не клав до голови, не брав до серця. Знесися хто — небудь під хмари, подивися звідти, і вжахнися, й розкажи цим людям, що вони творять: брат побиває брата, син — вітця, вітець — сина, й вони зрозуміють, попадають в каятті та щирій молитві на коліна й випустять з рук шаблі, й погаснуть ґноти, й засвітяться їхні серця…

Не зрозуміють!

Не погаснуть!

Не засвітяться!

На довгі віки!

Запалали вітряки на горі, при самому в'їзді в Полтаву їх стояло з десяток, від них загорілася олійниця — шваркнула під саме небо, просякнуте олією дерево тріщало й гоготіло, і давкий, жирний олійний дим зносило в бік Хрестовоздвиженського монастиря. Там бемкали похоронні дзвони.

А пушкарівці на валу розпустили переможні корогви — дратували виговців, їх марно намагалися збити пострілами.

Півтора тижні приступали Полтаву, й половину чигиринських гармашів пушкарівці побили, половину гармат потрощили, ще й дві самі розірвалися від перегріву, від надміру пороху, завалили власними трупами рів під палісадом, а на вал так і не видряпалися. На валу галасували пушкарівці, шапки вгору кидали, з самопалів салюти пускали, й сам Пушкар хилитався на валу — високий, довготелесий, рукатий; найвлучніші стрільці цілили в нього з — поза порозбиваних кошів, ніхто не встрілив — надто велика відстань. Вночі, при світлі неповного, на ущербі місяця козаки полізли в рів за тілами своїх полчан, щоб забрати і поховати їх, але пушкарівці помітили те, сипонули з брами, й поверх тих, які вже лежали в рову, поклали ще немало тіл.

У гетьмана вуса обвисли, то було все вгору підкручував, а то забув про них, і вони теліпалися, наче дві розсмикані вервечки, й увечері наказав джурі налляти в срібну чарку горілки, хоч раніше наодинці ніколи не пив. До півночі не спав, кахикав, люльку палив, накинув на плечі тонку, саєтового сукна, обшиту жовтим шнуром кирею, вийшов — довго дивився, як переморгуються зорі, як тичеться в хмарах, неначе сліпе цуценя, місяць.

Вранці поїхав крутою, що звивалася поміж дубів та чагарниччя, дорогою до Хрестовоздвиженського монастиря, виліз на дзвіницю й звідти довго дивився на Полтаву. Дивився, міркував, посмоктував порожню люльку, видивлявся знову. Місто лежало перед ним, неначе іграшкове: брами Курилівська, Київська, Гадяцька, тісні вулички Розкату, церкви, криті черепицею та ґонтом хати, полкова канцелярія, Пушкарева хата з високим дахом, така ненависна, така проклята, палив її поглядом, а вона не горіла. Виговський озирався доокіл і знову думав. Прикладав до ока оглядову трубку, промацував поле.

По дорозі до табору налетів на козаків у чорних, вимазаних глеюкою споднях — бовталися підсаками в копанці, ловили карасів: гинуть люди, гетьман не може здобути Полтави, скурати ворога, а вони колотять чорну воду, кидають до шаньки червоненьких круглих карасиків та рябих, схожих на вужів, в'юнів, шмагонув одного нагайкою по голому тілу й полетів лугом, виполохуючи куличків та чайок. У наметі довго сидів сам, щось вимірковував. Розстелив на скрині мапу й малював на ній стріли, дуги, ламані лінії.

І скрізь ставив цифри. А тоді підвівся й наказав знову подати коня.

Мабуть, ніде у світі немає таких долин, як на Вкраїні. Широкі й просторі, сповнені якоїсь особливої тиші, лагідності, ніжності, м'якими хвилями перекочуються вони одна за одною, всі схожі одна на одну і всі різні. Зеленими барвистими килимами розкинулися левади, й сторожують ті килими білокорі осокори та берести, загубленими дівочими хусточками голубіють ставки та озерця, неначе горох у спориші, розкотилися по зеленотрав'ю вівці; схожі на старих чепурних бабусь, повклякали на мілководді чаплі, ниже в білому кипінні калини намисто зозуля, а по горі, на городах, вже синьо, рожево, червоно квітує мак, і візерчасте кавунове бадилля розповзлося по баштану, а на обрії тополі проткнули білі, подібні до пишних подушок хмари, й понад усім тим вітер гойдає напнуті жайворонові струни. Густо, до похлипу пахне материнка. Одразу за долиною байрак, також рутвяно — зелений, закучерявлений лозами, синя стрічка річечки губиться в очеретах та ситнягах, в густій, у пояс, траві підпадьомкає перепілка, а десь далі дере старі, закоржавілі онучі деркач. Привілля для птаства, для худоби, для людей. Байрак називався Соколячим, а долина — Полузор'ям.

Гетьман поставив татар у Соколячому байраці, а козаків у Полузор'ї. Й наказав обозникам запрягати воли та коні. З обозу вивантажили ядра та порох і увесь військовий припас, натомість повантажили куфи з литовською пінною, оковитою, простою горілкою, барила з вином, бочки з пивом. Обоз був величезний — кінний і воловий — ковані залізом вози під катрягами, високі чумацькі мажари, схожі на здоровенні труни скрині—вози, у яких возять хлібний припас, фуражні гарби — все це скрипіло, торохтіло, іржали коні, мукали, ремиґали воли, ляскали батогами погоничі, перегукувалася охорона — обоз повільно, довгою змією сунув старою битою дорогою по горі. Кушпеля здіймалася високо вгору, звідтак її зносило на Полузор'я.

На полтавські вали бігли козаки та дейнеки, дерлося старе й мале, витріщало очі, ахкало й охкало, пугутькало, свистіло, лящало, верещало тисячоголосо. Найдужче хвилювалися дейнеки: такого великого, такого багатого обозу вони не бачили зроду. Стільки возів, стільки паровиць волів, стільки коней. І коні все битюги, салотряси, й воли всіх мастей — соловії, муругі, гніді, сірі, попелясті, димки, мурі, полові; породи роменської, черкаської, волинської; й погойдувалося кілька ридванів, запряжених четвірнями — цугом, а один навіть шестериком баских коней.

Обоз вкушпелив у сільце Жуки й потягнув далі, на Рибці, а звідти до Жученкового байраку й застряг там, розтягнувшись від гори біля Жуків до байраку. Від Жуків до Полтави — не більше милі, обоз стояв, неначе святешний обід на столі, дратував, вабив, нервував оборонців Полтави. Й військо біля обозу нечисленне. Дейнеки кинулися до Пушкаря, який з даху фортеці спустився на вал, вимагали негайно вдарити на обоз. Вар'ювали, сікалися, погрожували. А він відмахувався довгими руками, косував на роз'ятрених дейнеків, і гірка, зла думка чаділа йому в голові — яке лихе його військо, ні порядку, ні послуху, ні поваги до старшини. Оправляються просто на валу, стріляють кепсько. Оно обозний осавул хлеще з фляги горілку просто біля гармати, інші гармаші поглядають заздрісно. Він і сам не знав, для чого приволікся на гору обоз, чого його голова застряла в Жученковому байраці — провалився місток, вломилося кілька возів — там глибокий вибалок, — і поймала непевність, недовіра, підозра.

— Там війська жменька! — гукали дейнеки.

— А в Полузор'ях? — відмагався Пушкар.

— Де те Полузор'я…

— Та он же воно.

— Нікого не видно. Веди, полковнику. Такий багатий обоз… Ми голі й обтіпані…