На брата брат - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 45

— Запрягай коня і через Горіле їдь до Жученкового байраку, на наш сінокіс. Там, у виярку, у вирві знайдеш Супруна. Я його затягнув туди. Він мертвецьки п'яний. Клади на воза й вези кудись… У ліс до Хільченка… Помер Хільченко? Тоді куди—інде. До Сави на пасіку… Хоч і небезпечно трохи, монастир біля самої Полтави. Ну… Супрун проспиться, скаже сам куди. Й не гайся. Та нікому не кажи… У ліс по дрова… Сіна наклади на воза, щоб Супруна прикрити. Не гайся. Мені треба бути при війську.

Й пішов до кобили, яка гризла новеньку вербову ушулу — Супрун вкопав її недавнечко.

XIII

У Полтаві військо Виговського святкувало перемогу. Вже було випито багато горілки (бо ж багато було пролито крові), але пили понуро, запекло, мовчки. Ніхто не похвалявся подвигами, не розповідав, скільки зніс голів, як кипів, як вивертався у вирі бою, ніхто не показував своїх ран, пощерблених шабель. Ніхто нікого не вбивав — вбивали тільки татари. Навіть козак, який приніс на ратищі голову Пушкаря, десь щез. Його відшукали, привели до гетьмана, але він белькотів, що Пушкареву голову приніс татарин, а він тільки йшов позаду, й по тому щез знову, та так, мовби його вмила вода — не змогли віднайти зовсім. Перед Матвієвим зором майнуло обличчя гетьмана, але й з нього він не зміг нічого вичитати: радий гетьман, опечалений, шкодує за чимось? Либонь, шкодувати він не міг, звершилася його перемога над особистим ворогом, лише тепер може заспокоїтися, а от щодо радості — вона приходить тільки з чистого плеса.

Отож козаки не звеселяли душ, а присипляли їх. Тоді, коли летіли в лаві, були розжохані покликом, наказом, вітром, швидкою їздою, а тепер не хотіли нести в будучину братню кров і братні смерті, боялися, аби не дізналися про те жінки, матері, діти, сусіди. «Був, їхав на коні позаду, нічого не бачив». Шинкарі мовчки носили кварти, козаки мовчки цмулили оковиту, мовчки підводилися і йшли або засинали за столами.

Одначе ті, хто за урядом мав звершити помсту, вершили її, не круто, а все ж вершили, було розстріляно кілька сотників і кілька десятків дейнек, більше сотні ув'язнено, над ними велося дізнання.

Матвій хвилювався, чиберяв, як поранений журавель на краю болота, по якому ходять стрільці: що там у Жуках? Турбувала доля Супруна, його дітей — обов'язок роду пропікав серце. Він сам ніколи не думав, що той обов'язок такий міцний, так щільно засів у ньому, мовби навіть не почував відвічальності ні перед ким, навіть перед Богом, а місця собі не знаходив, і серце ниділо, боліло.

Генеральний писар відпустив його аж перед вечором, і Матвій одразу ж окульбачив кобилу. Трюхикав на Жуки (навмисне не пускав Зірку чвалом, вдавав, що їде так собі, в дрібній справі або ж вигулює кобилу), а серце летіло попереду, а далеко позаду погахкувало й погромихкувало — збиралося на грозу. Важка, темна хмара придавила грудьми сивий обрій. Сипонув племінникам горішків та бубликів, спровадив їх у садок і до Мокрини:

— Що у вас? Де він?

Мокринине лице, як подзьобана капустина, зелене від страху та злиднів, марне й негарне, ще й очі наче в загнаного зайця.

— На печі. Кашляє. Простуда ввійшла йому в груди.

— Як на печі! — жахнувся Матвій. — Та він… Та ви… Клепки погубили.

— А що я зроблю? — Й було видно, що й сама не наполягала, аби Супрун ховався, вдовольнилася, що чоловік при хаті.

Матвій влетів у хату, просто в чоботях ступив на лаву, далі на лежанку. Супрун лежав на гарячій черені, зігнувшись калачиком, неначе маленький, побачивши брата, ледь підвів із зібганого кожушка голову. Матвій похлинався люттю:

— Ти чого тут?

— А де мені бути?

— Та ловлять, виловлюють вас… У Полтаві оно постріляли.

Супрунові очі зажевріли жовтим вогнем:

— Стріляйте! Всіх не перестріляєте. Прийде погибель і на ваші голови.

Матвій ледве йняв віри почутому:

— Та що ти таке кажеш! При чім тут я? Я тебе рятував…

З Супрунових очей бризнули іскри, обличчя накібчилося, навіть ріденький чубок на голові став дибки:

— Йди під три чорти. Увесь вік ти мене рятуєш… Увесь вік… Себе в мені. Себе! Я ненавиджу тебе, чуєш? Біжи, донось або бери шаблю…

Матвієві склякло в душі, щось оповзало там, крижаніло.

— Що ти говориш, брате? За що ти мене ненавидиш? І ти мене рятував… На Дніпровій лаві…

— Якби знав, не рятував би. Й плюю на тебе і на твого гетьмана! Все одно… До кінця… — Його очі жахтіли, обличчя перекривилося, тонкі сині губи потягло вбік. Він був страшний і жалюгідний водночас.

Неначе сновида, Матвій ступив на лаву, з лави на долівку. Неначе сновида, вийшов з хати. Сірий світ гойдався перед ним: сіро цвів мак у городі, сірий крокіс вився по драбині, сірий півень сидів на ворині й стріпував сірими крильми. Сіра блискавиця спалахувала по краю важкої сірої хмари. Сірі коні під'їжджали до двору. Вони отямили його. Дві паровиці коней, а на возах якісь люди. На першому — четверо, на другому — двоє. Всі козаки… А хто той, ще один?

У цю мить Матвієві розвиднілося: той один — зі зв'язаними руками, ув'язнений. «Дейнека». Й підводи недаремно під'їхали під Супрунів двір.

— Це тут? — запитав козак у барсучій шапці, з більмом на оці.

Матвій невідпорно дивився на дейнеку. Очевидно, його схопили й примусили показувати хати інших вар'ятів.

— Що вам треба, козаки? — на подив собі, Матвій запитав рівним, спокійним голосом. — Я писар його мосці пана гетьмана Виговського. Що ви тут шукаєте?

Козаки спантеличено переглядалися. Дейнека микуляв очима, він боявся тих, що його ув'язнили, й боявся Матвія, адже від нього могло впасти ще одне лихо.

— Що ж ти мекаєш, — визвірився на дейнеку козак з більмом, уперіщив невдаху віжками й нокнув на коні. Підводи рушили. Матвій ледве дочекався, доки вони від'їдуть у кінець вулички, кинувся у двір. На ґанку сиділа напівмертва Мокрина. Торохнули двері, з хати вибіг Супрун. Либонь, він бачив усе у вікно й розумів, що за ним можуть вернутися.

— Приходька забрали, — процідив крізь прокурені зуби. — Мокрино, кинь сухарів у торбу… І що там є ще. — Вернувся в сіни, згріб з полиці папушу тютюну — останню, вкинув у кропив'яний мішок. Туди ж полетіли два пістолі, колійський ніж, Мокрина винесла шматок сала та дві паляниці, руки їй тремтіли, і вона не могла влучити в мішок. Супрун вихопив хліб та сало й засунув до мішка. На Матвія він не дивився, чи то й далі гнівився, чи то йому було соромно, бо ж щойно хизувався безстрашністю, а тепер сполошився не на жарт. В сіни зайшли курчата, цяпкали, лізли під ноги, розгрібаючи їх чобітьми, Супрун, ні з ким не прощаючись, рушив до дверей. Матвій зупинив його, дістав з кишені маленького тхорика з грішми, тицьнув братові. Супрун тхорика взяв, ощирив в усмішці зуби:

— Віддам. Когось пограбую чи заріжу й віддам.

Мокрина голосила.

— На кого ж ти мене покидаєш з дрібними дітьми, добра б тобі не було. Казала я… У людей чоловіки як чоловіки… Ти ж дивися, бережи себе.

Плакало Матвієве серце і прощало все.

З садочка через низенький напівтрухлий тинок виглядали діти. Супрун щось гукнув до них, махнув рукою і скочив через перелаз у город. Гойднулися напіврозквітлі соняхи, шелеснув у кінці городу верболіз… І щось гойднулося в Матвієвій голові. Він раптом з холодним жахом подумав, що для нього з Супруновою втечею нічого не скінчилося, навпаки, воно буде продовжуватися, можливо, йому не буде кінця. Ні, кінець має наступити… Але про те було думати ще страшніше… В ту мить у небі гримнуло, ніби там стрельнула велетенська гармата, й гримнуло ще раз, діти з садка полопотіли до хати. Небо насурмонило сиві брови, й день пригас, зсинів, настала глибока — преглибока тиша: не шелесне жоден листочок, не зрине жоден звук, поховалося птаство, пес забився в буду, кури повтікали в хлівець і принишкли; сліпучо — жовта блискавиця, звивши під хмарою петлю, шугонула до землі. Й далі блискало раз по раз, полетіла з стріхи солома, вітер ніс по небу, неначе чорну ганчірку, ворону, шелеснули соняшники, залопотіло на деревах листя, а морок все густішав і густішав, важка чорна хмара притискала землю. Настала повна темінь. Матвій вагався: не хотілося лишатися тут й неохота було намокнути. До Полтави милі півтори… Пролетіти летом? «Може, встигну». Але впала на лопух під тином перша важка крапля — аж брямкнуло, застукотіло по стежці. Матвій завів до хліва коня. До хати вже біг під дощем. Небесні ночви розкололися, вода ринула потоками. В хаті — темінь, ревіли, кричали діти, сполошилася гуска на гнізді під лавою, покинула гніздо, шипіла біля печі. А надворі гахкало, гриміло й охкало, й старенька хата здригалася, зі стелі сипалася глина. Мокрина хотіла роздмухати під комином жар і не могла, Матвій видобув кресало, висік вогню, поліз на покуть, запалив лампаду. Коли спалахувала блискавиця, то освітлювала хату до останнього закапелка, а згасала, то, здавалося, всі вони провалюються на дно безоднього озера. Справжня горобина ніч. Мокрина, стара та діти повклякали навпроти ікон на коліна, біля них вклякнув і Матвій; найменшеньке дитинча скричалося, молитися не вміло, Матвій посадовив його собі на коліна, прикрив полою кунтуша, правою рукою клав хрести. Цокотіли зубами старшенькі діти, тислися до нього, вже сиділи не рядком, а в кружечок, притискаючись маленькими тільцями до дядька, і в ту мить він зрозумів, що в одвіті перед Богом і долею й за цих дітей і не покине їх довіку, й подумав, як там удома власні діти, чи й там гроза, чи немає, дав би Бог, обійшла стороною, про Федору подумав холодно, байдуже.