Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 38

— Я чув, що ти знайомий з артисткою цирку! Цирк, оце я розумію! Ось де багатство вражень! В тебе справді є така знайома?

— Ні, Отто. То Едуард просто хвалився. Я тільки знаю дівчину, яка три роки тому продавала в цирку квитки.

— Квитки… Все-таки в неї повинно щось залишитись від цирку! Запах хижих звірів, манежу. Чи не міг би ти колись познайомити мене з нею?

Герда справді має шанси ввійти в літературу! Я дивлюсь на Бамбуса. Це цибатий, блідий чоловік у пенсне. Підборіддя в нього стесане, обличчя маленьке, зуби дрібні.

— Вона працювала в мандрівному цирку, — кажу я.

— Шкода! — Бамбус розчаровано відходить. — Треба щось робити, — бурмоче він. — Я знаю, що саме в такій дівчині було б те, чого бракує мені!

— Отто! — гукаю я. — А не можна знайти когось не з цирку? Якусь гарненьку повію?

Він хитає головою.

— Це не так просто, Людвігу. Про кохання я знаю все. Я маю на увазі духовне кохання. Його мені більше не треба. Мені потрібна тепер пристрасть, груба, дика пристрасть. Пурпурове, шалене забуття! Любовна лихоманка!

Бамбус мало не скрегоче зубами. Він учителює в маленькому селі неподалік від міста, а там, звичайно, того, що йому хочеться, немає. В селі кожен бажає одружитися і гадає, що й Отто повинен одружитися з чесною дівчиною, яка вміла б добре готувати їжу і мала чималий посаг. Але Отто цього не хоче. Він вважає, що, як поет, мусить спочатку вдосталь натішитись життям.

— Найгірше те, що я не можу зазнати разом і небесного й земного кохання, — похмуро пояснює він. — Кохання виходить у мене якесь спокійне, повне відданості, самопожертви і доброти. Причому, статевий потяг теж спокійний, такий собі домашній. Розумієш — щовечора в суботу, щоб у неділю можна було виспатись. А мені потрібний тільки статевий потяг, потрібне щось таке, у що б можна було вп'ястися зубами! Шкода, я чув, що в тебе є акробатка.

Я зацікавлено дивлюсь на Бамбуса. Небесне та земне кохання! У нього теж! Здається, ця хвороба поширеніша, ніж я думав.

Отто п’є лимонад, не зводячи з мене своїх безбарвних очей. Очевидно, він сподівався, що я відразу відмовлюсь од Герди, щоб дати його мистецтву статеву міць.

— Коли ми, нарешті, підемо в публічний дім? — жалібно питає він. — Ти ж мені обіцяв.

— Скоро. Однак це не пурпуровий гріховний вир, Отто.

— У мене залишилось ще тільки два тижні канікул. Потім треба знову повертатися в село, і всьому кінець.

— До того часу ми це влаштуємо. Гунгерман теж хоче піти. Йому потрібне натхнення для драми «Казанова». Чи не сходити нам разом?

— Боронь боже! Щоб мене там хтось побачив! При моїй професії!

— Саме тому й треба йти гуртом! Так усе буде скидатися на невинну екскурсію. В Нижніх кімнатах там є своєрідна пивниця. Туди заходить хто хоче.

— Звичайно, підемо, — каже Гунгерман у мене за спиною. — Всі разом. Це буде експедиція з дослідницькою метою. Чисто наукова. Едуард теж хоче піти.

Я повертаюсь до Едуарда, щоб линути соусу сарказму на зарозумілого кухаря сонетів, але в цьому вже немає потреби. В Едуарда раптом з'являється такий вираз, ніби він уздрів перед собою змію. До нього підходить стрункий чоловік і плеще його по плечу,

— Едуарде, друже! — приязно каже він. — Як справи? Радієш, що ще живий?

Едуард витріщає на нього очі.

— У такий час? — видушує він із себе.

Він зблід. Його плечі раптом опали, жирні щоки, губи, пасма волосся і навіть живіт обвисли. В одну мить він обернувся на товсту плакучу вербу.

Чоловіка, який спричинився до всього цього, звати Валентін Вуш. Після мене й Георга він — третя чума в Едуардовому житті, і не лише чума, а чума, холера й тиф разом узяті.

— У тебе чудовий вигляд, синку, — сердечно зауважує Валентін Буш.

Едуард глухо сміється.

— Вигляд нічого не каже. Людину з'їдають податки, злодії…

Він бреше. Податки в часи інфляції—ніщо: їх платять один раз, після закінчення року, тобто все одно що зовсім нічого не платять. На той час вони вже давно втрачають вартість. А єдиний злодій, якого Едуард знає,—це він сам.

— В тобі принаймні є що їсти, — посміхаючись, безжально заявляє Валентін. — Черви у Фландрії теж буди такої думки, коли виповзали з землі, щоб узятись за тебе.

Едуард намагається відбутись якнайдешевше.

— Що тобі дати, Валентіне? — питає він. — Пива? Пиво в спеку найкраще.

— Мені не жарко. Але ти кажеш правду — треба взяти найкраще, щоб відсвяткувати те, що ти ще живий. Дай пляшку йоганісберзького.

— Його розпродано.

— Ні, не розпродано. Я питав доглядача пивного льоху. Ти ще маєш його понад сто пляшок. Яке щастя, що це моє улюблене вино!

Я сміюсь.

— Чого ти регочеш? — розлючено кричить Едуард. — Тобі якраз нічого сміятися. П'явко! Всі ви п'явки! Висмоктуєте з мене кров! Ти, отой твій бонвіван, що торгує надгробками, і ти, Валентіне! П'єте з мене кров! Трійця паразитів!

Валентін моргає мені, але залишається серйозним.

— Оце така твоя подяка, Едуарде! Так ти дотримуєш свого слова! Якби я знав це тоді…

Він закочує рукав і оглядає довгий рваний шрам. 1917 року Валентін урятував Едуардові життя. Едуарда, який тоді був унтер-офіцером на кухні, раптом чомусь замінили і послали на фронт. Першого ж дня, потрапивши в дозор, цей слон дістав кулю в ногу, а потім і другу, втративши багато крові. Валентін знайшов його і приволік назад в окоп. При цьому йому самому влучило осколком у руку. Але він урятував Едуардові життя. Сповнений подяки, Едуард дар слово, що Валентін усе життя зможе їсти й пити у «Валгалі». Ми з Ґеоргом буди свідками.

1917 року все це здавалось зовсім невинним, Верденбрюк був далеко, війна поруч, і хто тоді взагалі знав, чи Валентін та Едуард повернуться ще колись у «Валгалу». Однак вони повернулись: Валентін — після того як його ще раз поранило, а Едуард — жирний та круглий, відгодований на кухні, куди він знову потрапив з окопів. Спочатку Едуард справді відчував вдячність і, коли приходив Валентін, пригощав його інколи навіть поганеньким німецьким шампанським. Однак роки йшли. Валентін почав торгувати у Верденбрюці. Раніше він жив у якомусь іншому місті, а тепер перебрався із своєю крамничкою ближче до «Валгали» і пунктуально з’являвся на сніданок, на обід і на вечерю до Едуарда, який уже гірко каявся, що дав таку легковажну обіцянку. Валентін любив добре попоїсти, особливо тепер, коли в нього не було жодних турбот. Їжі Едуардові ще б, може, й не було жалко, але Валентін любив також випити, і поступово в нього розвинувся смак до вин. Раніше він задовольнявся пивом, а тепер став пити тільки витримані вина і, звичайно, завдавав цим Едуардові далеко більшого горя, ніж ми своїми жалюгідними абонементами.

— Ну гаразд, — сумно каже Едуард, дивлячись на Валентінів шрам. — Але їсти й пити — це значить пити за їжею, а не коли завгодно. Такого я не обіцяв.

— Глянь на цього жалюгідного крамаря! — каже Валентін, штовхаючи мене в бік. — У сімнадцятому році він так не думав. Тоді це звучало так: «Валентіне, любий Валентіне, урятуй мене, я віддам тобі все, що маю!»

— Це неправда! Я так не казав! — фальцетом кричить Едуард.

— Звідки тобі це відомо? Ти ж тоді, коли я волік тебе до окопів, був напівбожевільний від страху і стікав кров’ю?

— Я не міг такого сказати! Не міг! Навіть якби мене спіткала раптова смерть! Не таку маю вдачу!

— Справді,— кажу я, — такий скупердяга швидше здох би.

— Я це й маю на увазі,— заявляє Едуард, полегшено зітхаючи, — навіть мої слова здались йому допомогою. У нього аж волосся змокріло від поту, так налякав його Валентін. Він уже бачив, як суд забирає в нього «Валгалу». — Ну добре, хай уже цього разу буде так, — швидко каже він, щоб запобігти новій вимозі. — Кельнере, півпляшки мозельського!

— Йоганісберзького, цілу пляшку, — поправляє Валентін і, обернувшись до мене, питає:—Вип'єш зі мною чарку?

— Ще б пак! — відповідаю я.

— Стривайте! — гукає Едуард. — Цього в угоді вже аж ніяк не було! Вона стосувалась тільки Валентіна! Людвіг і так дорого мені обходиться, цей кровопивця з триклятими абонементами!