Чорний обеліск - Ремарк Эрих Мария. Страница 90

Але ось повільно, непомітно, спочатку майже невловимо, ремарківський герой починає видозмінюватися. Це найлегше простежити на трансформації мотивів помсти і любові — найважливіших у творчості письменника. Юні солдати в «На Західному фронті без змін» побили свого мучителя унтера Гіммельштоса, товариші Готфріда Ленца помстилися його вбивці — це лише акти індивідуалістичного самоствердження, обумовлені суто особистими причинами. Але коли Равік вбиває Хааке, або Коллер — помічника коменданта табору Вебера, то тут ми маємо справу вже з переростанням особистого в громадське. І для Равіка Хааке — особистий ворог (він колись катував його в застінках гестапо), але, готуючись до вбивства нациста, герой розуміє, що «…це не був його власний малий рахунок, але щось значно більше. Це був початок». Те ж сталося і з Коллером: він, ризикуючи життям, стріляє в штурмфюрера, щоб врятувати сотні людей (есесівці перед приходом американців хотіли знищити ув’язнених).

А тема любові?

Якщо кохання до Патріції Хольман заповнює усе життя Роббі й символізує любов до людини взагалі, якщо смерть Пат — це не лише глибока трагедія, але й крах усіх надій героя, то почуття Равіка до Жоан вже не. втеча від дійсності. Навпаки, воно повертає герою впевненість у собі, смак і інтерес до життя.

Все це свідчить про те, що у ремарківського героя, разом із поглибленням життєвого досвіду самого письменника, поступово стираються риси індивідуалістичної обмеженості.

Але якісний стрибок відбувається лише в романі «Час жити і час помирати». Для кожного з попередніх позитивних героїв письменника було цілком досить внутрішнього розриву з буржуазною дійсністю, з війною, з фашизмом. Він умовно «вилучав» себе із свого продажного або злочинного оточення і задовольнявся цим, гадаючи, що ні за що більше не несе відповідальності. На початку роману приблизно так робить і солдат фашистського вермахту Гребер. Він закопує трупи, бере участь у розстрілах партизанів і відганяє геть тривожні, бентежні думки. Але перебування у відпустці, а отже, безпосереднє зіткнення з націстськими тиловими порядками воєнного часу пробуджує голос його громадянської совісті. Цьому ж сприяє і його любов до Елізабет: немислимість (в таких умовах) особистого щастя примушує подумати про щастя й нещастя інших. У душі Гре-бера зріє почуття відповідальності, відповідальності не тільки перед своєю совістю, але й перед народом, перед всім людством, тобто з’являються перші паростки громадської свідомості. Герой починає розуміти, що доки покірно носить мундир вермахту, він залишається спільником всіх його злочинів. І Гребер відкрито пориває з фашистською клікою: вбиває націста Штейнбреннера і визволяє заарештованих партизанів.

Продовженням, а до деякої міри й розвитком образу Гребера є головний герой «Чорного обеліска» Людвіг Бодмер.

Активне незадоволення дійсністю, вперте прагнення осягнути смисл і мету існування різко виділяють Людвіга з його оточення. У нього немає ні справжніх друзів, ні відданої коханої; він — самотній перед лицем самовдоволеного міщанства, для якого не існує ніяких «проклятих питань».

А Бодмер чіпляється за цими питаннями до всіх підряд. Від цвинтарного скульптора Баха він довідується, що «смисл життя» полягає у сні, їжі та статевому житті; з точки зору дружини Вацека Лізи— бути розумною людиною, значить «думати про себе більше, ніж про інших»; а книготорговець Бауер взагалі не бажає цікавитись «світовими проблемами»; з нього досить і того, що він «власник крамниці, чоловік та батько».

При цьому і Бах, і Ліза, і Бауер — люди цілком порядні: вони ненавидять війну, з тверезим скептицизмом заперечують нацистську демагогію; скульптор навіть потрапляє згодом у гітлерівський концтабір. До тої ж групи персонажів належить і Георг Кроль, найближчий приятель Бодмера. Георг — «справжній чоловік» у ремарківському розумінні слова; він міг би грати роль цілком позитивного (з точки зору письменника) героя в колишніх його книжках, але для автора «Чорного обеліска» внутрішньої порядності Георга вже не досить. Ремарк засуджує обивательський індивідуалізм, політичну індиферентність, пасивність Георга так само, як і йому подібних, — все те, що, зрештою, допомогло волькенштейнам нав’язати Німеччині фашизм і ввергнути її в нову світову війну.

Звичайно, і Бодмеру до деякої міри притаманні ті ж риси, незважаючи на йога загострене почуття відповідальності за долю світу… Це взагалі дуже складний І суперечливий образ.

Тут позначився ряд об’єктивних і суб’єктивних суперечностей. По-перше, Людвіг — це Ремарк в дні його юності (праця у фірмі надмогильних пам’ятників, гра на органі в церкві психіатричної лікарні,— все це факти з біографії автора), тому він не міг зробити свого героя повністю таким, яким, можливо, хотів би бачити його сьогодні. По-друге, Людвіг — до деякої міри рупор автора і в цій своїй ролі вже «переріс», так би мовити, самого себе. А все ж таки ці міркування не можуть пояснити одного, на перший погляд, дуже дивного явища.

Чому Бодмер — позитивний герой і авторський рупор — часом виглядає смішним і наївним? Чому Ремарк іноді укладає союз з іншими персонажами проти свого улюбленця і починає повчати його то устами Верніке, то Герди?

«Знаєте, що найдивовижніше? — каже Людвігові доктор Верніке. — Те, що ви, як на свої двадцять п’ять років, бачили вже багато смерті, горя і людського ідіотизму — і, незважаючи на це, нічого іншого не навчились, як ставити запитання, безглуздіші за які важко й придумати».

Георг каже, що на шляху Людвіга стоїть «…безліч перешкод, які він зве ідеалами».

Герда кепкує з нього: «Я боюсь, що ти навіть помочитись не можеш без певного світогляду».

І все це правда, свята правда! Бодмер дійсно абстрактний моралізатор, схильний ускладнювати найпростіші речі і підходити до питання зовсім не з того боку. Він абсолютно не здатний до будь-якої цілеспрямованої дії. Для всього цього є одне логічно припустиме пояснення: Ремарк в особі Бодмера висміює свої колишні ілюзій й помилки, з сумною усмішкою визнав банкрутство своїх індивідуалістичних претензій, безперспективність соціального нейтралізму. Але чи вичерпує таке пояснення всю складність питання? Чому ж тоді Людвіг гак болісно заздрить спокійній байдужості Георга і душевному примітивізму Герди? Може, автор не цілком впевнений у доцільності філософських пошуків свого героя, а його іронія — це гумор безсилля?

Ось Людвіг стоїть перед полицями крамниці Артура Бауера. Скільки книжок! І кожна пропонує своє тлумачення світу! «З правдою і смислом життя поводяться, ніби з рідиною для волосся: кожна фірма хвалить свою, як найцілющішу, але Георг Кроль, котрий перепробував кожну з них, все одно лисий, і це йому треба було знати з самого початку. Коли б якась фірма мала рідину, від якої справді росло б волосся, то вона була б єдиною, а всі інші давно б збанкрутували», — думав він.

Закономірно, логічно (як зазначалося уже на початку статті) Ремарк прийшов до роздумів над сенсом існування, до філософських розмірковувань про структуру буття. Але він сам — а не лише його герой — узяв під сумнів розумність цих шукань, можливість знайти відповідь. А разом з сумнівами охопило його почуття відчаю; письменник ще менше, ніж будь-коли, бачить шляхи реалізації своїх гуманістичних ідеалів. Вія зайшов у глибоку ідейну безвихідь.

Легше всього простежити це на прикладі сюжетної лінії Бодмер—Ізабела. Вона — «небесна любов» Людвіга, символ його запізнілої, розтоптаної війною юності. Ізабела володіє чудовим даром співуче-барвистого бачення світу і безмежним почуттям справедливості,

бо вона значно вище, ніж сам Людвіг, піднялась над етичними забобонами міщанства.

«Вона збентежила мене з самого початку — на її боці були всі переваги. Хоч я позбувся на війні багатьох міщанських забобонів, однак це додало мені не волі і не почуття власної вищості, а тільки цинізму й відчаю».

Однак свобода Ізабели — це химера, це лише горезвісна «внутрішня свобода» екзистенціалістів, яка не потребує ніяких змін, а тільки багатої уяви суб’єкта. Тому Бодмер не впевнений, чи вірно робить доктор Верніке, прагнучи вилікувати Ізабелу. І дійсно, видужавши, вона стає Женев’євою Терговен — пустою й нудною дочкою респектабельного бюргерського сімейства. Слідом за реакційним західнонімецьким філософом Карлом Ясперсом («Загальна психопатологія», 1948 р.) Ремарк вважає, нібито лише думка параноїка спроможна проникнути в таємниці ірраціонального буття: