»Володар Всесвіту» - Дашкиев Николай Александрович. Страница 34

Джек ухопився за це повідомлення. Він одразу ж запропонував викликати сюди Харвуда, схопити його і яким Чен, прошу вас… — владна інтонація змінилася у Петерсона прохальною. — Скажіть, де Блеквел?

Старий китаєць подивився на Щеглова. Той зробив ледве помітний жест.

— Інженер Блеквел через кілька хвилин буде тут, — сказав Чен і вийшов з лабораторії.

Харвуд одвернувся, заплющив очі. Як хижак, що потрапив до пастки, після першого нападу шаленої люті він знітився, причаївся, вишукуючи шанс на порятунок, його мозок працював у ці хвилини шалено.

Насамперед, треба за всяку ціну виграти час Незабаром прилетить Джонсон, а тоді справа може обернутися по-іншому. Отже, слід відмовчуватися, зволікати по краплинці розкривати оті таємниці, яких зажадають від нього.

Він чекав на вимоги, на запитання, але їх не було Щеглов не поспішав: до смерку ще далеко, а раніше нічого зробити не вдасться. Петерсон, схвильований наступною зустріччю з другом, якого вже не сподівався бачити живим, збуджено бігав по лабораторії з пістолетом у руці, — лисий, кремезний, схожий на кого завгодно тільки не на інженера.

Аж ось почулися кроки в коридорі. Петерсон кинувся туди й закричав:

— Гаррі!.. Друже!.. Як же тебе… Він затнувся.

У кімнату, підтримуваний Ченом, хиткою ходою увійшов дуже високий і такий худий чоловік, що його здавалось, можна було б зав'язати вузликом. Обличчя мало блідий, аж зеленкуватий колір. Голова тіпалася. Великі чорні очі були сповнені скорботи й болю.

В першу мить Блеквел, певно, не зрозумів, що тут діється. Зв'язаний бос… Джек і незнайомий з пістолетами в руках… А потім зойкнув і тицьнув на Харвуда гострим як веретено, пальцем:

— Він… він… катував мене! — А — катував??

Петерсон, «всесвітній миротворець», який поставив собі за мету перевиховати наймерзенніших злочинців, забувши всі свої пацифічні настанови, стрибнув на Харвуда, ухопив його за класичний ніс, прищемив і крутив, повторюючи:

— Катував?!. Катував?!

— Досить! — Щеглов одштовхнув Петерсона. — Він дістане те, що заслужив, але трохи пізніше.

Джек підвівся, похитуючись, важко одсапуючи.

— Ну, містер Харвуд, тепер відповідайте: куди ви сховали «випромінювач влади»? — Щеглов сів на стілець і закурив цигарку. — Потім: де міститься потайний хід з Грінхауза?

— Не скажу!.. Нічого не скажу! — істерично вигукнув Харвуд.

— Не так голосно. Я вас попередив.

Блеквел підбіг до Щеглова, ухопив його за рукав:

— Я скажу. У другому корпусі. Мене туди водили одного разу. Там є замасковані двері. Унизу великий зал. «Випромінювач» змонтовано у танкові.

— Ви туди не пролізете! — аж засичав Харвуд. — Ні, ні, не пролізете!.. Містер Петерсон, я можу повернути вам фотокопії рукопису Вагнера. Касети лежать у мене на столі, в спальні.

— Гаразд, ми їх заберемо, — кивнув головою Щеглов. — Прошу, повідомте, як туди потрапити. І ще: коли прибуде Джонсон?

— Зараз, зараз! Ви загинете всі!

— Ну, це ще побачимо. Чен, прошу вас: попередьте містера Джонсона, що дослідження «випромінювача» переноситься на завтра. З'ясуйте також, що містер Харвуд ласкаво дозволяє не турбувати його до ранку. А тепер… Тепер…

Щеглов позирнув на Петерсона, затримав погляд на Блеквелові. Малий, дуже малий загін навіть для того, щоб держати оборону, не кажучи вже про спробу захопити весь Грінхауз. Та й що може зробити Гаррі, коли він ледве тримається на ногах?.. А зараз слід негайно почати шукання «випромінювача» та потайного виходу.

Він зважив на руці чималу в'язку ключів, одібраних у Харвуда, позирнув на пласкувату скриньку з ультразвуковими свищиками, з допомогою яких відчиняються найгрубіші двері.

Ясно, що з Харвуда не вирвеш зізнань, або коли й добудеш, то брехливі. Доведеться шукати самотужки. Але біля полоненого треба когось лишити, — мало які несподіванки можуть трапитися отут, де розступаються стіни, одкриваючи потайні ходи.

— Ідіть, Чен. А ви, Блеквел…

Ще раз позирнув Щеглов на довготелесого американця. Чи можна звіритися на нього?.. І вирішив: можна. Хоча б тому, що жодна людина не забуде знущань і не побажає їх повторення.

— А ви, Блеквел, лишаєтесь на варті.

Він простяг Гаррі відібраний у Харвуда пістолет:

— Стріляйте без жалю. Але тільки у крайньому разі.

Оце й була помилка. Велика помилка інженера [Цеглова, яка згодом спричинилась до цілого ряду неприємних подій.

…Минуло хіба що п'ять хвилин з того часу, коли Щеглов і Петерсон подалися на розшуки «випромінювача», як здалеку, наростаючи, почувся гуркіт мотора.

Харвуд стрепенувся. Гаррі Блеквел насторожився. Вони обидва дивилися у вікно, — один нетерпляче й зловтішно, а другий — з острахом.

Гуркіт посилювався. І ось, нарешті, повз вікно промайнула тінь: великий вертоліт, сповільнюючи ходу, спускався на майданчик за господарськими спорудами, — метрів за двісті від цього корпусу.

Відтепер вся увага Блеквела мимохіть зосередилась на тому кутку Грінхауза. Він не хотів цього. Він одвертався, примушуючи себе думати про що завгодно, та тільки не про те, що ось-ось до лабораторії вдеруться охоронці. Але його погляд почав усе частіше зустрічатися з поглядом Харвуда, — торжествуючим, хижим, — і у Гаррі ставало млосно на серці.

Кволий і слабовольний, з розхитаною, зламаною психікою, Блеквел поруч з іншими не боявся б нічого. Та зараз, віч-на-віч з переможеним, але все одно страшним ворогом, він злякався.

Харвуд це помітив, йому здалося, що вихід знайдено.

Зростаючи в країні, де кожен прагне видерти шматок з рота слабішого, Харвуд свого часу захоплювався гіпнозом, йому здавалося, що, здобувши загадкову владу над мозком людей, можна розбагатіти, стати мільйонером. Його надії не справдились, але він простудіював усю літературу з цього питання, чимало тренувався і досяг певних успіхів у гіпнозі. Найбільш сприйнятливі до гіпнотизування виснажені, слабі люди. Блеквел саме такий.

Минуло десять, двадцять, тридцять хвилин… Ніхто не з'являвся. Блеквел почав заспокоюватися. Видно було, що на нього напосідає дрімота. Він міг заснути, зрештою. Але це було зовсім не те, що потрібне Харвуду: розв'язатися чи викинути кляп з рота — не вдасться. А треба поспішати — дорога кожна секунда.

Він вирішив удатися до хитрощів.

Блеквел саме протирав очі, коли це раптом почув харчання позад себе: мотаючи головою, багровочервоний з натуги, Харвуд задихався.

Жалісливий зроду, Блеквел не міг бачити мук іншої людини, хоч би й ворога. Він підбіг до Харвуда, повернув того на бік, але харчання посилилось.

— Попереджаю: не закричіть, бо стрілятиму! — Гаррі витяг кляп з рота Харвуда і націлив на нього пістолет.

— Дякую… — прошепотів той. — Ви врятували мене від задухи. У мене в носі поліпи… Як хочеться спати… Хочеться спати… Хочеться спати…

Голос Харвуда щораз міцнішав, набував твердості, владності:

— Приємна теплінь припливає до голови… Слабішають м'язи… Згинаються ноги!.. Хочеться спати… Спати…

І Гаррі відчув: так, справді, мускули відмовляються служити, все тіло охоплює солодка розслабленість і безвілля.

«Та що ж це зі мною?! Я на посту!» Він струснувся, підскочив до Харвуда, крикнув:

— Мовчіть! Стрілятиму!

Дивлячись йому просто в очі, Харвуд замовк на кілька секунд, а потім сказав неголосно, твердо:

— Закрийте очі!.. Так… Спіть!

Оце було останнє, що пам'ятав Гаррі Блеквел у своєму житті.

Покірний волі Харвуда, байдужий до усього, крім наказу гіпнотизера, він як сомнамбула підійшов до нього й розв'язав дріт на його руках і ногах.

— Ляжте!.. Спіть!

Харвуд схопився з місця, розправив закам'янілі м'язи, підбіг до відкритої шахти ліфта, яким щойно спустилися Щеглов та Петерсон:

— Встаньте!.. Йдіть сюди!.. Прямо!

З заплющеними очима Гаррі наблизився до отвору, зробив ще крок і впав униз, на гранчасте залізяччя.