Архе - Дереш Любко. Страница 24
корчі відпускають мій живіт. Мені стало легше.
Курсант глипнув на мене, але, здається, не впізнав, тоді підняв погляд вище, і я побачив, як в одну мить його лице перекосив спазм жаху, жаху глибокого
настільки, що прочищає від усіх нечистот і шлакових завалів диким криком.
Курсант кричав так голосно, що я зрозумів: це кричить не людина, але те, що
мешкає в людському тілі. Той, другий. Рик його іншого.
Він кричав і ричав, але не міг відвести погляду від глибини. Я збагнув, що
Льолік повидів у глибині неба щось набагато більше - можливо, саму суть
глибини.
І тут він почав панічно хапатися за кущики трави, але якась сила тягнула
Льоліка у небо. Це виглядало так, ніби на нього перестала діяти сила тяжіння.
Льоліка перевернуло догори ногами, але пальцями він усе ще судомно видирав
траву, хапаючись щораз за інші кущики, рятуючись від падіння. Я бачив на
власні очі, як він розмахував ногами у повітрі і як копіювала Льолікові рухи
його тінь. А потім якийсь кущик чорниці не витримав і видерся із землі. І
Курсант полетів сторчма у небо, як у прірву. Я тільки
витріщився на те, як голе тіло на тлі блакиті неба в секунду перетворюється
на чорну пляму, а там і зовсім зникає з очей.
Я залишився сам.
Тільки що біля мене лежав мій товариш, аж тут він провалився в небо, залишивши по собі повисмикувану траву.
Так закінчив Льолік.
Терезка сідлає номада
1
Він витер заслинені губи.
- І ти можеш це пояснити? - спитала Терезка.
- Звичайно, але навіщо?
- Просто так, для мене.
- Курсант перестав вірити у силу тяжіння. Точніше, перестав їй довіряти. З
видцями таке буває.
Раптом кущі затріщали. Терезка здригнулася.
Крізь зарості в їхньому керунку продиралася якась жінка. За хвилину жінка
повністю вилізла з кущів і спинилася перевести подих.
- Добрий день! - голосно привітав ЇЇ Антон.
Жінка глянула на нього і кивнула головою. Тереза зміряла з'яву поглядом і
відчула, як у голові зсунулися плити. Стало тихо.
Свист у вухах. І лопотіння крил. Кажани чи ворони?
Жінка виглядала років десь так на п'ятдесят, сива, з розлізлою завивкою і
сірим, як старий циферблат, обличчям. У правій руці вона тримала плоскогубці
з сіро-блакитними ручками, у лівій - незапалену сиґарету (ПРИЛУКИ, відмітила
Терезка. БУДЬ ОСОБЛИВИМ).
Жінка з певним острахом окинула їх поглядом.
- У вас не будзє вагню? - врешті наважилася та. Антон, припалюючи дрібно
тремтячу цигарку, сказав:
- Не стійте. Сідайте он, покуріть з нами, розкажіть шось... Я Антон, а то -
Тереза.
108
109
- А мене Марією звати. Розказаць? - перепитала вона, розкурюючи сиґарету. -
Та шо вам розказаць, діти?
- А от шо на душі лежить, те й розкажіць.
Жінка знову недовірливо глипнула на Антона, але той вдумливо курив.
Перехопивши її погляд, він підбадьорив кивком голови.
- Ой, шо на душі лежиць... Дуже тяжко мені на душі, діти.
- А шо таке?
- Та маю такий клопіт дома... нєма спакою. Ой, нєма дома у меня спакою. Зі
свекрухою сваримся... маю сина, то він у них живе, і не знаю, як то тепер
будзє, з такою невісткою.
- А шо, невістка нездала?
- Та ні, невістка хароша така, на роботу ходиць, вище образованіє має. А мій
син простий такий, він плотнік. Знаєте, тута недалеко шосте училище? То він
його окончиу, і зараз работаєць.
- А шо, може, з чоловіком Ви не добре живете? Жінка махнула рукою з
плоскогубцями і подивилася
кудись убік, ніби не бажала чіпати цю тему. Зітхнувши, вона заговорила більш
упевнено.
- Ну, то дуже довго розказуваць. Але як уже почала... Я тобі так скажу, -
жінка зиркнула Терезі в очі й торкнулась її руки плоскогубцями. - Чоловік мій
п'є.
- Шо, сильно?
- Ну так не дуже, але деколи, як напиваєцця, то може й мене вдариць, може й
бацьку. Але то всьо не його вина, бо він п'є через свекруху. І отєц його тоже
п'є.
- А чого?
Жінка знову затяглася і струсила попіл.
- Я багато не курю, - сказала вона вже цілком по-свояцьки. - Тільки у маї
почала... Я сама з Бреста, з Бєларусі. Та, з 39-го... Ну, то й переїхала я до
Львова, стала тут работаць, познакомилася зі своїм мужем. І ми дуже сильно
любили адне одного, і нам усє сильно завидували. Ну, вже коли син народився, то нам видали нову квартіру, муж на «Електрон» пішоу, став ув очередь на
машину. Ну, і всьо у
нас дуже складувалося. А потім син пожениуся. А свьокр і свекровь такі були
щасливі. Але я то ПОЧУСТВОВАЛА! Я тільки зайшла до ніх у квартіру, а свекруха
так на мене глянула, шо я поняла: ми з нею прирожденні враги. Спочатку то
вона там бігала, випитувалась, як здоров'я, радилися з нею, чай пили, сєкрєтнічали, але я душою чуствовала, шо то всьо нещиро. І в нас у хаті з
чоловіком почалися проблеми. Муж пиць начау, у мене зриви почалися, тоже пиць
пробовала. Да так, шо й на Кульпарківську мене возили.
- А скажіть, - перебив її Антон. - Оті всі ваші невдачі, вони ж від свекрухи?
- Та, то тільки від неї, зміюки такої.
- А Ви як вважаєте, чи це не пов'язано з тим, шо можна окреслити таким
посполитим словом як вроки?
Жінка завмерла і міцніше стисла плоскогубці. Вона втупила погляд на Антона й
відкрила рота.
- Ну та, іменно! Тільки так! Вона як на мене глянула, я зразу поняла. От так
і поняла: «Ми враги». Ну та, тут і почались усі проблеми. Син мій, так він
ніколи не пиу, а потім пішов у такі запої, шо страшно згадуваць. І сват мій.
- А чоловік?
- Та він общє олігофрен! Він со мной на дурці лежав. Я в наркологіческому, а
він в отому, де псіхи. Та ше й сват мій по мусорникам лазиць. Я йому кажу:
«Тату, та не чіпайте то, не беріть до хати. Бог ведь знає, які люди то перед
тобою мали». Ну, так то ж разні енергії нехороші, інфекції... Ну так?
Терезка загіпнотизовано кивнула. Антон непомітно щипнув її за литку, але
Терезка не реагувала. Вона відчувала, як переживання жінки щосекунди стають
їй ближчими... і ближчими.
- А часто Ви тут гуляєте?
- Шовечора. Відколи куриць начала. Ше як з мая. Терезка порснула сміхом.
- А шо ти смієшся? - спитала жінка, докурюючи сиґарету. Терезка тільки щойно
зрозуміла, що вся увага жінки дивним чином зосередилася на ній. - Я дурна!
Мене на дурку забирали.
по
ні
- А з чим? З алкоголізмом? - спитала Терезка. Власний голос здався незмірно
далеким.
- Три рази з алкагалізмом, а сім раз із нервовим сривом. Я плакала... не
могла перестати плакати, рідних не узнавала. Спала дуже багато. Зривалася, втікала з хати, нікого не помнила.
Терезка відчула, як її накриває повільна хвиля таких причандалів, наче вона
самотужки втулила руру дуру.
Тереза повністю ототожнилась із жінкою. До її середини, до того
найчутливішого місця душі, яке називають серцем, на тонкій струні причепили
важкезний рояль.
Терезка недовірливо перепитала:
- Скільки, кажете, Ви мали нервових зривів? СІМ?!! ~ Да, я мала сім нервових
сривів!
Слова, мов блискавки, проскочили всередину, і вона відчула, як
(тр і с к а й)
тонка струна обірвалася, і ґранд-рояль зі свистом полетів униз. її ликнула
така легкість, що Терезка заверещала
(прори в а й с я)
(пррррори ва й с я, СУКО)
Лоскочуча легкість виявилася чистим пухнастим божевіллям, вздовж котрого вона
пролетіла на шаленій швидкості. Прийшло просте знання - не думання, а
пізнання:
Я ПЕРЕЖИЛА СІМ НЕРВОВИХ ЗРИВІВ, ОДИН ЗА ОДНИМ, ІЯ ЗАЛИШИЛАСЯ ПРИ ЗДОРОВОМУ
ГЛУЗДІ! Я ПЕРЕЖИЛА ЇХ І НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! Я НЕ ЗБОЖЕВОЛІЛА! О БОЖЕ, Я НЕ
БОЖЕВІЛЬНА! НЕ БОЖЕВІЛЬНА!!!
Радість і полегшення навалилися на неї незмірною ношею, перед очима потемніло