Архе - Дереш Любко. Страница 26
характерний звук.
Терезка переступила поріг кімнати, зкожним кроком відчуваючи, як
сповільнюється її сприйняття - немов перед розфокусованим поглядом пролітає
гальмуюче метро.
Біле світло дежав'ю спалахнуло люмінісцентним молоком.
«Але це ж очевидно! Я сто разів тут була!» - подумала Терезка, і ця думка
останньою втонула у леткій тиші сили.
Кімната була такою СВІТЛОЮ, такою ЧИСТОЮ, такою СВІЖОЮ в порівнянні з
попереднім залом садогомо-ґрафіті, що Терезка відразу ж подумала: -«Тут живе
магія».
117
Сильний порив вітру спинив її, змусивши повільно-повільно підняти руку для
захисту очей. Вона виразно чула тріпотіння целофану, і вона
побачила, що знаходиться серед Відчуття, заповненого шиплячими вібруючими
лініями, вона придивляється і зі здивуванням бачить себе серед простору, затягнутого сяючими шнурками, на яких сушиться білизна. Білі простирадла, величезні клапті сяючої тканини, важкої від вологи, з білизни скрапує вода, вітер змушує їх тріпотіти, хлопає і плескає ними, як прапорами, і це наче
зграя біло-срібних птахів, біло-срібних ворон тріпоче довкола неї, голова йде
обертом, скрізь вітер полоще полотнища, Терезка губиться і
ой, я, здається, задрімала, - подумала Терезка, і видіння білосніжних, мокрих
прапорів-підодіяльників тане, залишається тільки запах свіжості, такий
притаманний цьому моменту. З підводною повільністю Терезка поправила волосся
і в передчутті ЧОГОСЬ облизала вуста. Глянула скоса на стіну. На плечі мокрим
кожухом навалилося розуміння очевидного й самозрозумілого факту.
Біля неї, на стіні цієї безлюдної келії сили, була написана остаточна Істина
Світу, і цей напис був як НОСТАЛЬГІЯ
Живіт занімів. Матку викручувало важільцями. Чула, як по ногах стікає теплий
менструм.
Вона хоче глянути за вікно, за вікно, хочу подивитися за вікно, але щось
всередині не радило, не рекомендувало, чорт забирай Я ЗАБОРОНЯЮ тобі дивитися
ти чуєш? Я ЗАБОРОНЯЮ, та Терезка все менше й менше дослухалася до нього.
Балансуючи на вістрі паніки, вона втупилась у білий прямокутник світла.
Вслухалася у свист вітру і пластикове шелестіння.
На підвіконні сиділа велика ворона. Вона роздувалася, химерно ворушила
крильми і намагалася злетіти. При цьому чувся звук, наче шарудить целофан.
Терезка відчувала, що якась сила утримує птаху на місці.
118
Терезка відвернула погляд до напису, але очі боялися. Вони збігли вниз і
пробували не дивитися ні на лякаючу ворону, ні на письмена. Щоб паніка не
захопила її, Терезка волею підіймала погляд міліметр за міліметром, виколюючи
зором гострі тріщини стіни, тектонічні розлами штукатурки, все вище і вище до
літер.
На стіні писало
(пластикове шелестіння крил)
Истина ошеломляющая;
она настолько невероятна,
что мы каждую секунду предаем ее
ради жизни во лжи
Терезка кліпнула.
Пластикове шелестіння пакета.
Вона пробіглася фразою ще раз, але не змогла проникнути всередину змісту.
Раптом затихло все,
(шелестіння)
і Терезка знайшла відповідник фрази у світі ідей. Відчула, як усесвіт звуків
заповнився всепоглинаючим шелестом целофану на вітрі. Оглушливим шелестом
целофану, який линув з воронячого пір'я.
Вона прочитала вислів іще раз.
Вітер подув сильніше і вирвав ворону з полону. Очі поміняли фокус, і Терезка
збагнула, що "ворона" - то простий кульок на сміття. На підвіконні кімнати
хтось притиснув цеглиною чорний целофан, що голосно тріпотів на вітрі.
Пластикове шелестіння крил.
ПЛАСТИКОВЕ ШЕЛЕСТІННЯ ПАКЕТА
Зіниці її розчахнулися, неначе пара чорнильних краплин у крижаній воді.
Тріскотливе заламування поліетиленових фактур на вітрі.
Вигинання довжелезних, повільних ланцюгів макромолекул полімера.
ПЛАСТИКОВЕ Ш ЕЛЕС ТІН Н Я •
119
ПАКЕТА
її очі розтулилися, і до них дуже спокійно, кінематографічно-спокійно влилося
оглушливе, осліплюючо-оглушливеро з го р т а н н я спір а л і
і
и
и
? коли Терезка з'являється на вапнякові, я вдаю, буцім дивлюся за грозовий
горизонт; намагаюся надати своєму обличчю вигляду висічености з каменю -
такий собі Кен-Орлині-Яйця. Поруч, обіпершися на лопати, стоять маестро та
Менделєєв. Маестро курить «ПРИМУ рабочую». Дмитро Іванович глибокодумно мне
пальцями грудку землі і жує вуса.
- Прийшла, - відзначає маестро і натягує плетеного ґольфа на носа. При
черговому пориві вітру він намагається сховатися ще й за піднятий комір
шкірянки (фасон: чорний раднарком). Менделєєв морщиться.
Терезка озирається. За спиною - темне ніщо горизонту. Попереду - рубці могил
і перспектива дерев'яних тичок у безконечність. На кожному патику, встромленому в землю, похитується по дохлій вороні.
Як на мене, це - круто.
Найбільше мені тут подобається земля: попіл торішнього моху пересипаний
бірюзовими мушельками степових слимачків. Крізь попіл прорізається молоденька
травичка. Вона така яскраво-зелена, що кортить пустити сльозу. Так мило.
Довкола нас вапняк, і це тішить. Хвала Аллаху, чорноземи теж іноді виходять з
моди.
- Бери лопату і давай копай! Малолетка, блін, - кидає маестро із прихистку
натягнутого на вуха ґольфа. Я не витримую і починаю реготати. Менделєєв
гмикає і дивиться за обрій.
- Тобі ше вчитися і вчитися, а ти чим занімаєсся? Розпиваєш лікьоро-водочні
іздєлія у підозрілих компаніях! - маестро уважно дивиться Терезі на спину, примружує очі й рече:
- І взагалі, дитино... Знаєш, піди до лікаря, провірся: у тебе нирки хворі. В
мене це, знаєш, від бабки... Даа-а-а... вона така женщіна була: раз гляне на
людину і зразу скаже, де в кого яка болячка. Да-аа-а, це в мене від неї, стопудово.
Терезка здивовано глипає спершу собі на пупа і щойно потім - на серйозне
обличчя маестро.
- Шо, чесно? - питає вона. - А знаєш, може бути... так-так, мені навіть на
медогляді казали. Так шо ти правий.
Я вже ледь не пускаю по ногах зі сміху. Сам до себе маестро мовить:
- Будда прав, Будда лев, а посрєдінє Будда тіґр... Ми тут, карочє, товариство
йобнутих буддистів, - пояснює він і, кумедно кривлячись, поправляє пальцем
окуляри. Я стежу за маестровою пантомімою - той виставляє ногу вперед у позі
відчайдушного радянського стиляги і шморгає носом:
- Хочеш - приєднуйся. Терезка хмурить чоло.
- А можна?
В судомах сміху я валюся на мох. До вух долинає гомеричний регіт Менделєєва.
- Це шо? Все так і є? - дивується та малеча, видно, потроху розуміючи, що до
чого.
На хвилю ми не на жарт замислюємось.
- Саме так все і є, - підтверджує нарешті Менделєєв. - Але все так не буде.
Тут не витримує і починає реготати маестро
? Терезка сидить із маестром на свіжій могилці, курить не в тягу -«Приму
робочу», посекундно спльовуючи з язика дрібки тютюну, і запитує в нас
дивовижними запитаннями.
- То чим ви тут займаєтеся? Це що, чистилисько?
120
121
- Більше. Сказав би - сад. А ми - садівники.
- Які ше садівники?
- Ну, ми таяк би і гробарі, але, з другої сторони, тіпа і деміурги. Це
Дерешеве визначення, - він киває на мене. - Художнікі від'ємного.
- О, це завдяки Єшкілєву, - шаріюся, вдаючи скромного, я.
Терезка заливається усмішкою, наче пригадала раптом якусь презабавну
інвалізію (чи то пак, проклубацію). А я здивовано починаю розуміти, що просто
причарований її присутністю. Від Терезки линуть м'які хвилі абрикосового
млоску, які наказують мені стати перед нею на коліна і з рук нагодувати це
дитя митою малиною. Шкода, але тут немає малини - я помив би її і нагодував.
Правду кажуть: учителям не можна закохуватися в учнів, а писакам - у