Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас. Страница 25

— Я казала їй: “Люсіндо, залишайся, і я підвищу тобі платню. Хочеш — можеш взяти собі два вихідні вечори на тиждень”. Але в неї був такий вигляд! Я ніколи не бачила її такою затятою. Я спитала її: “Невже ти не любиш мене, Люсіндо?” А вона відповіла, що любить, але їй треба йти. Вона прибрала в будинку, витерла скрізь пил, поставила на стіл сніданок, а потім підійшла до дверей вітальні, стала там з двома клунками, по клунку біля кожної ноги, потиснула мені руку і… і сказала: “Прощайте, місіс Тіс”. І вийшла за двері. А сніданок її лишився на столі, і ми всі були надто пригнічені, щоб з’їсти його. Страва й досі там і, мабуть, зовсім охолола.

Тіс мало не вдарив її.

— Ну, я ж тобі покажу вдома! Отак виставляти себе на посміх людям!

— Але ж, татусю…

Містер Тіс зник у гарячих сутінках крамниці. За кілька секунд він з’явився знову, тримаючи в руці пістолет. Його дружина тим часом щезла.

Ріка несла між будинками свої чорні води. Вона шаруділа, рипіла, човгала ногами. Течія її була дуже спокійна, і в ній відчувалася велика впевненість — ні сміху, ні шаленства, лише непохитний; рішучий, невпинний плин. Тіс сів на край свого стільця з твердого дерева.

— Хай хоч один з них засміється, присягаюся богом, я їх повбиваю. Чоловіки чекали. Над спокійним плином ріки стояв сонний полудень.

— Схоже на те, що тобі самому доведеться сапати ріпу, Семе, — захихотів дідусь.

— А я й білого поцілю не гірше, — процідив, не дивлячись на нього, Тіс.

Старий одвернувся й замовк.

— Ану, стривай-но! — гукнув Семюел Тіс, стрибаючи з ґанку, й схопив за вуздечку коня, на якому їхав високий негр. — Злізай, Белтере. Що це ти собі надумав? — питав Тіс, озираючи його з ніг до голови.

— Річ у тім, містере Тіс…

— Ти, здається, гадаєш, що поїдеш… як це там співається у вашій пісні — “Дорогою вгору, в височінь”, правда?

— Так, сер, — сказав, вичікуючи, негр.

— А чи пам’ятаєш, що ти винен мені п’ятдесят доларів, Белтере?

— Так, сер.

— То ти хочеш дременути з моїми грішми в кишені? Присягаюся богом, не вийде!

— Ой, сер, за метушнею це зовсім вилетіло з голови.

— Вилетіло йому з голови, — насмішкувато промовив Тіс, зловтішне підморгуючи чоловікам на ґанку. — Знаєш, що тобі доведеться зробити?

— Ні, сер.

— Ти залишишся тут, поки відробиш оті п’ятдесят монет інакше моє ім’я не Семюел Тіс.

І він з самовпевненою посмішкою повернувся до чоловіків, що стояли в холодку.

Белтер поглянув на річку, яка затопила вулицю, ту саму річку, яка плинула й плинула між крамницями, темну ріку на колесах, конях і в закурених черевиках, темну ріку, з плину якої його вихопили.

Він затремтів.

— Відпустіть мене, містере Тіс. Я вишлю гроші звідти. Обіцяю вам!

— Слухай-но, Белтере. — Тіс схопив негра за підтяжки, що натягайся, наче струни арфи, і, бринькаючи ними, тицьнув кощавим пальцем у небо. — Чи ти маєш хоч яке-небудь уявлення, Белтере, що там угорі?

— Я знаю лише те, що мені розказували.

— Що йому розказували! Мати божа! Чи ви чули таке? Що йому розказували! — Він розгойдував негра, тримаючи його за підтяжки, і спроквола, недбало помахував пальцем перед чорним обличчям. — Белтере, ти полетиш угору і вгору, наче ракета на Четверте липня, [5] а потім ба-бах! І от ти розсипався попелом по всьому космічному простору. Оті придуркуваті вчені — вони ж нічого не знають, вони вас усіх повбивають!

— Мені байдуже.

— Радий почути це від тебе. Та чи ти уявляєш, що на тій планеті Марс? Там живуть потвори з очиськами з парасольку завбільшки. Ти ж бачив малюнки на обкладинках науково-фантастичних журналів, які ти купуєш у закусочній по десять центів за номер, правда? Ну, так-от! Ті потвори накинуться на тебе й проковтнуть разом з кістками.

— Мені байдуже, зовсім байдуже, байдуже, та й годі. Негр сумно дивився на процесію. Ріка плинула й плинула, а він, Белтер, залишався тут. Здавалося, він от-от знепритомніє. На темному чолі виступив піт.

— А ще там холодно, немає повітря, ти падаєш, б’єшся, як риба, роззявляючи рота, помираєш, задихаєшся, задихаєшся й помираєш. Тобі це подобається?

— Мені багато чого не подобається. Прошу, сер, пустіть мене. Я запізнююсь.

— Я тебе пущу тоді, коли схочу. Ми з тобою любенько розмовлятимемо, аж поки я скажу, щоб ти йшов, ти це дуже добре знаєш. Тобі кортить подорожувати, правда? Ні, так-от, містере Дорогою-вгору-в-височінь, ти вертаєшся додому й відробляєш оті п’ятдесят монет, що завинив мені! Це забере в тебе два місяці.

— Але якщо я почну відробляти, то ракета полетить без мене, сер!

— Оце вже прикро, правда? — сказав Тіс, намагаючись прибрати засмученого вигляду.

— Я віддам вам коня, сер.

— Кінь не є законним платіжним засобом. Ти нікуди звідси не виїдеш, поки я не одержу своїх грошей, — заперечив Тіс. На душі в нього було тепло й приємно.

Невеликий натовп чорних зібрався поблизу й прислухався до розмови. Белтер стояв похнюпившись і весь тремтів. Наперед виступив старий негр.

— Пане!

Тіс кинув на нього швидкий погляд.

— Ну, що?

— Скільки заборгував вам цей чоловік?

— Не твоє собаче діло!

— Скільки, синку? — старий обернувся до Белтера.

— П’ятдесят доларів.

Старий простягнув чорні руки до людей, що оточували його.

— Вас тут двадцять п’ять чоловік. Хай кожен дасть два долари. Тільки швидко.

— Гей, ви! — вигукнув Тіс. З несподіванки він наче остовпів.

Усі простягли гроші. Старий збирав їх, кидав у свій капелюх, а потім подав його Белтерові.

— Синку, — сказав він, — ти не пропустиш ракети.

— Ні, сер, тепер напевно не пропущу! — посміхнувся в капелюх Белтер.

— Поверни їм назад ті гроші! — ревнув Тіс. Белтер поштиво вклонився, передаючи йому гроші, а коли Тіс не взяв, він поклав їх біля Тісових ніг, просто в пилюку.

— Ось ваші гроші, сер, — промовив він. — Щиро вам вдячний.

Посміхаючись, негри — старий і молодий — сіли на коней, і за хвилину їх уже не було видно.

— Сучий син, — прошепотів Тіс, втупивши сліпий погляд у сонце. — Сучий син.

— Підніми гроші, Семюелю, — сказав хтось із ґанку.

Подібні випадки траплялися скрізь. Босоногі білі хлоп’ята бігали вулицею, розносячи новини.

— Ті, в кого є гроші, допомагають тим, у кого немає! Отак вони всі звільнились од боргів! Ми бачили, як багатий дав одному бідному двісті доларів, щоб той сплатив комусь борг! А ще ми бачили, як вони давали один одному по десять, по п’ять, по шістнадцять доларів! Багато хто дає, скрізь усі дають!

Обличчя білих перекривились, очі позапухали, ніби в лице їм бив гарячий вітер і пісок.

Семюела Тіса охопила лють. Він зійшов на ґанок і пік очима натовп, що пропливав мимо нього. Він вимахував своїм пістолетом. А трохи згодом, коли йому стало нестерпно отак сидіти й дивитися, він почав кричати на кожного негра, що позирав на нього.

— Бах! Ось іще одна ракета в космосі! — горлав він так, щоб усім було чути. — Бах! Ой лишенько!

Кучеряві голови не поверталися, ніби й не чули, але білі очі на чорних обличчях дивилися сторожко й тривожно.

— Трах! Усі ракети падають! Негри кричать, помирають! Бах! Всесильний боже, який я радий, що стою тут, на нашій матінці твердій землі!

Коні цокотіли копитами, здіймаючи куряву. Торохтіли на розбитих ресорах фургони.

— Бах! — У гарячому повітрі голос звучав самотньо, його байдуже слухали курява й сонячне небо. — Трах! Негри в космосі! Присягаюся богом, метеор влучив у ракети, і вони розсипалися, наче порох! У космосі повно метеорів. Ви це знаєте? Авжеж! їх там як дробу! Вони збивають бляшанки ракет, ніби качок, ніби глиняні люльки! Старі бляшанки з-під сардин. Чорна тріска розлітається з бляшанок на всі боки, наче фейєрверк. Тут десять тисяч трупів, там десять тисяч. Далеко в просторі вони пливуть холодні як крига навколо Землі. О господи! Ви чуєте це? Гей, ви!