Марсіанська хроніка - Бредбері Рей Дуглас. Страница 26

Мовчанка. Ріка плинула широко й безнастанно. Лише годину тому вона залила халупи на бавовняних плантаціях, вимила всі більш-менш цінні речі й несла тепер на собі стінні годинники й пральні дошки, відрізки шовку й пруття для завіс, несла до якогось далекого чорного моря.

Повінь минула. Було дві години. Далі пішла мала вода. Невдовзі річка висохла, місто затихло. Курява товстим шаром лягала на крамниці, на людей, що сиділи надворі, на високі нагріті сонцем дерева. Тиша.

Чоловіки на ґанку напружували слух.

Нічого не чуючи, вони линули думками на довколишні луги. День у день вранці над землею линула звичайна мішанина звуків. То тут, то там, вперто дотримуючись звичаїв, негри заводили пісень, з-під мімоз чувся дзвінкий сміх, негренята кидалися в чистий водяний сміх струмка, з мазанок, обплетених зеленим виноградом, долинали жарти й веселі вигуки.

А тепер здавалося, що великий вітер вимів геть-чисто всі звуки. Не лишилося нічого. Розчинені двері звисали на шкіряних завісах. Дитячі гойдалки ледь похитувалися в сонному повітрі. На річці, на кладках для прання білизни було порожньо й тихо. Павуки заходилися плести нове павутиння в покинутих хатах, крізь діряві дахи золотими сонячними конусами сіялася курява. То тут, то там жевріючий вогонь, забутий у поспіху останньої хвилини, враз набирався сили і кидався жерти сухі кістки якоїсь халупи, де валялися кинуті, вже нікому не потрібні речі. Тоді в сторожкій тиші чути було тріск полум’я.

Чоловіки сиділи на ґанку крамниці, поглядаючи один на одного.

— Навіть уявити не можу, чому вони посунули тепер. Саме тепер, коли їхні справи щодень кращі. Адже вони дістають усе більше прав, нарівні з білими. Чого їм ще треба? Ось уже зняли податок на виборців, нові й нові штати приймають закони, спрямовані проти судів Лінча. Чого ж їм іще? Заробляють вони майже стільки, як і білі, і все ж таки вони тікають.

Далеко, в кінці безлюдної вулиці, з’явився велосипедист.

— Хай мене грім уб’є, Тісе, коли це не твій Сіллі мчить сюди.

— Отже, ти совісний хлопець і вирішив повернутися? — промовив Тіс.

— Ні, сер. Я тільки привіз велосипед.

— Що, не можна було взяти в ракету?

— Ні, не в тім річ, сер.

— Мені байдуже, в чому там річ! Злізай, все одно тобі не вдасться його вкрасти! — Тіс штовхнув хлопця, і велосипед упав. — Іди в крамницю і берися до роботи.

— Прошу, сер? — Очі у хлопця злякано розширилися.

— Ти чув, що я сказав. Он треба розпакувати рушниці, і ящик цвяхів щойно прибув з Нетшеза…

— Містере Тіс, сер!

— Ти й досі стоїш? — люто вирячився на нього Тіс.

— Містере Тіс, ви не будете заперечувати, коли я візьму на сьогодні вихідний? — винувато промовив хлопець.

— І на завтра, й на післязавтра, і на всі дні, що будуть потім?

— Боюся, що так, сер.

— Що ж, боятися тобі треба, хлопче. Ходи-но сюди. — Він повів хлопця через ґанок і витяг з письмового столу якийсь папір. — Ти це пам’ятаєш?

— Що це, сер?

— Це трудова угода, підписана тобою. Ось твій хрестик, бачиш? Ну, чого мовчиш?

— Я не підписував, містере Тіс, — відказав, тремтячи, хлопець. — Хрестик може поставити кожен!

— Слухай-но, Сіллі. Ось що написано в контракті: “Я працюватиму на містера Семюела Тіса протягом двох років, починаючи з п’ятнадцятого липня дві тисячі першого року, і якщо матиму намір залишити роботу, то попереджу про це за чотири тижні й працюватиму, поки на моє місце підшукають іншого робітника”. Ось маєш, — Тіс ляснув долонею по паперу, очі в нього блищали. — Коли не хочеш по-доброму, передамо справу до суду.

— Я не можу залишитися, — заголосив хлопець, і по його щоках покотилися сльози. — Якщо я сьогодні не полечу, то вже не полечу ніколи.

— Я розумію твої почуття, Сіллі. Так, сер, розумію. Я тобі співчуваю, хлопче. Але тобі і тут буде зовсім непогано, хлопче, матимеш добрі харчі. А тепер берися за роботу і забудь усі оті дурниці. Га, Сіллі? Забудеш, правда ж?

Тіс посміхнувся й поплескав хлопця по плечу. Сіллі обернувся й глянув на старих, що сиділи на ґанку. За сльозами він ледве міг їх бачити.

— А може… може, хтось із цих джентельменів… Чоловіки підвели очі — спершу вони подивилися на хлопця, а потім на Тіса.

— Ти хочеш сказати, хлопче, що білий повинен зайняти твоє місце? — холодно запитав Тіс.

Старий Квотермейн зняв з колін свої червоні руки. Він задумливо глянув на обрій і сказав:

— Тісе, а що, коли я?..

— Що?

— Коли я заступлю Сіллі?

Ґанок мовчав. Тіс сіпнувся всім тілом.

— Діду! — сказав він застережливо.

— Пусти хлопця. Я все робитиму за нього.

— Справді? Ви не жартуєте? — закричав Сіллі й кинувся до діда з слізьми на щоках, ще не вірячи своєму щастю.

— Авжеж.

— Діду, — сказав Тіс, — не лізьте в чужі справи.

— Хай він летить разом з усіма, Тісе.

Тіс підійшов і схопив хлопця за руку.

— Він мій. Я його замкну до вечора в комірчині.

— Не треба, містере Тіс!

Хлопець почав схлипувати. Очі його були заплющені. В кінці вулиці запирхав автомобіль: їхав старенький “фордик”, везучи останню групу негрів.

— Ось моя сім’я, містере Тіс. О, будь ласка, благаю вас, ради бога, будь ласка!

— Тісе, — обізвався, підводячись, іще один на ґанку, — пусти його. За ним підвівся інший:

— Я кажу те саме.

— Пусти його! — мовив ще один.

— Пусти його! — загомоніли всі.

Тіс помацав у кишені пістолет. Він глянув в обличчя чоловікам, вийняв з кишені руки й сказав:

— Он воно як?

— Саме так, — промовив хтось.

Тіс випустив руку хлопця.

— Гаразд. Вимітайся звідси, — сказав він і рвучко вказав рукою назад. — Сподіваюся, ти не збираєшся кинути свій мотлох у моїй крамниці.

— Ні, сер!

— То повикидай його й спали. Сіллі похитав головою.

— Я все візьму з собою.

— Тобі не дозволять його брати в оту кляту ракету.

— Я все візьму з собою, — м’яко, але наполегливо повторив хлопець.

Він прожогом кинувся до своєї комірчини. Чути було, як він прибирає там. За хвилину хлопець з’явився з оберемком дзиґ і мармурових кульок, старих закурених зміїв і залізяччя, зібраного протягом років. Саме в цю мить під’їхав старенький “фордик”, Сіллі заліз усередину, й дверцята зачинилися.

Тіс, гірко посміхаючись, стояв на ґанку.

— Що ти збираєшся там робити?

— Почну нове життя, — відповів Сіллі. — Відкрию власну крамницю.

— От гаспид! То ти вивчив моє ремесло, щоб утекти від мене й самому почати діло?

— Ні, сер. Я й гадки не мав, що так станеться, сер.

Але воно сталось. Я ж не винен, що вивчив ваше ремесло, містере Тіс.

— Ви, гадаю, дали ракетам назви?

Негри позирнули на свій єдиний годинник, що був на щитку автомобіля.

— Дали, сер.

— Мабуть, “Ілля”, “Колісниця”, “Велике колесо”, “Мале колесо”, “Віра”, “Надія”, “Милосердя”, га?

— Кораблі повинні мати свої назви, містере Тіс.

— Я не здивуюсь, якщо у вас є “Бог-син” і “Святий дух”. Скажи-но, хлопче, а ви не назвали часом ракету “Церквою Першого Хрестителя”?

— Нам час їхати, містере Тіс.

Тіс зареготав.

— Одну з них ви, мабуть, назвали “Гойдайся низько”, а ще одну — “Солодка колісниця”, чи не так?

Машина рушила.

— Прощайте, містере Тіс.

— А “Гойдай їхні кістки” у вас є?

— Прощайте, містере!

— І “За Йорданом” теж є? Ха! Що ж, жени ракету, хлопче, веди її вгору, давай вибухай разом з нею! Мені байдуже, можеш бути певен!

За машиною знялася хмара куряви. Хлопець підвівся, притулив до рота руки і востаннє гукнув:

— Містере Тіс, містере Тіс, що ви тепер робитимете ночами? Що ви робитимете ночами, містере Тіс?

Запала тиша. Машина вже була далеко, десь у кінці вулиці. Ще мить, і вона зникла.

— Що він у біса хотів сказати? — міркував Тіс. — Що я робитиму ночами?

Він стежив, як спадає курява, і раптом йому сяйнула догадка. Він пригадав ночі, коли до його будинку під’їздили в машинах чоловіки. У них гостро випиналися коліна, а ще гостріше — рушниці. Очі в цих людей були скляні. Сурмив сигнал, і він ляскав дверима, виходячи з рушницею в руці, сміючись сам до себе, а серце в нього калатало, наче в десятирічного хлопчака. Вони мчали по нічній літній дорозі, конопляна мотузка звивалася на підлозі машини, і в кожного під піджаком випинався пояс з патронами. Скільки ночей на рік, скільки ночей, напоєних вітром, що вдирався в машину, здуваючи волосся на їхні осклілі очі! З ревом вони вибирали дерево, добре міцне дерево, і стукали в двері халупи.