Смерть в океані - Тендюк Леонід Михайлович. Страница 12

Розділ десятий

ТОЙ, КОМУ НЕ ТАЛАНИТЬ

Крислатий гайок. У просвітах між пальмами, немов плавник акули, біліє вузький окраєць коралового узбережжя. Далі — голубе, переливисте свічадо лагуни.

Госпіталь, в який мене помістили, поруч. Він схожий на звичайний європейський котедж або, скоріше всього, на старий, допотопний барак: присадкувата, на подив, капітальна споруда для цих спекотних широт.

У його лівому крилі, в просторій боковій палаті ми з Степаном Очеретним ось уже майже місяць і живемо.

Степан — погана сестра-жалібниця і ще гірша нянька.

— Це тобі кокосове молоко, копра. Їж на здоров'я! — говорив він, ставлячи на підлогу наповнені питвом та стравою горіхові черпаки.

І зникав на цілий день. Гасав по острову, роздивляючись місцеву екзотику, ловив з тубільцями рибу, збирав викинуті прибоєм черепашки-каурі. Я йому не докоряв: не буде ж він сидіти сиднем, забавляючи мене, не такого вже й безнадійно хворого!

Та мені й самому кортіло побути наодинці. Звівшись із циновки, на якій лежав, я розглядав у вікно бездонне небо і, ніби заштрихований темно-зеленим, порослий гущавиною далекий протилежний берег лагуни.

Суходіл нагадував милі серцю далі: степову оболонь, закосичений вербами ставок, левади, від чого ставало світліше на душі.

На плесі, що широчіло навпроти лікарні, ніби у казковому дзеркалі, відбивалися близькі й далекі острівці. Здавалося, вони проростають із глибин. Так, напевне, й було. Тому що і атол, і коралові рифи, які його оточують, — то, пояснили мені океанологи, завжди надводна частина якого-небудь затонулого вулкану.

Отож лагуна була близько, за тими он високими деревами.

Мінливі барви видовженого, неначе втиснутого в овал, чистоводдя вабили зір. Уранці, коли жеврів схід і перші промені, пробившись з-за хмар, падали на воду, вона спалахувала золотим вогнем. Удень на ній не можна було зупинити погляду — так сліпила, покрита іскристою лускою ледь помітних бриж.

Щонайменша хмарина, пропливаючи над атолом, передавала лагуні свої барви: попелясті, сизі, подібні до кольору крил морського голуба, або лілові, матово-білі, як пелюстки вічнозеленої гарденії.

Сьогодні Степан прокинувся як ніколи рано. Роздобув для мене банани, копру, печене таро, в келихи — половинки ядра кокосового горіха — налив воду і майнув невідь-куди.

Кілька днів тому він проговорився, що домовивсь із одним тубільцем вийти на його човні за лагуну на зовнішні рифи ловити рибу.

Уже звечоріло, а Степана не було.

Я занепокоївся. Чи не трапилось лиха? Де ж бо можна так довго гуляти!

Лежати мені набридло, і я з підлоги переліз на підвіконня.

Сонце хилилося до обрію. Ген між сусідніми острівцями, в проході, що вів з океану у внутрішню водойму атола, раптом замерехтіли човни. Крихітні пелюстки вітрил дедалі більшали. Видно було — човни поспішають до берега, навпроти госпіталю, де, скільки ми й тут, тубільці ще жодного разу не причалювали.

«Чого вони так прудко мчать?» — подумав я, нарахувавши з десяток катамаранів.

В одному з них, тому що плив першим, горілиць лежала людина.

Майнув страшний здогад: Степан! Але тієї ж миті на задньому місткому човні я побачив патлату голову Очеретного. Він щосили налягав на весла.

За кілька хвилин великий човен вже черконув носом об кораловий скіс берега. Ті, хто підплив слідом за ним, гуртом винесли незнайомця на пісок.

Степан підтримував тубільця за плечі; всі подалися до госпіталю.

Я розгледів того, кого несли рибалки. Це була літня худа людина. По лікоть розчавлена рука в'яло звисала, з рани на грудях сочилася кров.

Тубілець, мабуть, перебував у шоковому стані. І те оціпеніння таки притлумило біль. Нещасний не стогнав, лише раз у раз намагався навіщось помацати ушкоджену руку та боязко озирався довкруг.

Його віднесли в сусідню з моєю, операційну палату, в якій недавно побував і я.

Спливло небагато часу, і звідти долинув неймовірний стогін і крик. Тубільцю, мабуть, без належної анестезії відсікали руку.

— Степане! — покликав я.

Але ніхто не обізвався.

— Очеретний! Де ти?

Невдовзі Степан з'явився сам.

Очі запалі, тіло в синцях й подряпинах.

— Що трапилося?

— Краще не питай! — хитнув він головою, стривожений чи, може, наляканий тим, що сталося.

— А все-таки?

— Все-таки… — затнувся приблуда. — Тубілець залишився без руки. Я його випадково врятував від смерті.

— Від смерті?

— Так.

Степан узяв із долівки кокосовий черпак, жадібно випив воду.

— Ми з Теувіні, моїм знайомим рибалкою, запливли на зовнішні рифи, за якими підводні карнизи відразу переходять у безодню, — віддихнувши, мовив він. — На мілководді, де ми зупинилися, під час відпливу, натикаючись на загату, яку тубільці споруджують із коралових брил, добре ловиться золота макрель.

Решта човнів подалася ближче до океану й зависла над урвищем, де трапляються косяки великої риби.

Серед надводних скель, неподалік від нас заякорив човен лише Менеуа. Його ще звуть: Той, Кому Не Таланить. І, як бачиш, сердезі таки не пощастило.

— Часом не моя «хрещена мати» — акула — тому причина? — поцікавивсь я.

— Ні, Васько, — відказав Степан. — Слухай, що було далі. Так ось. Ти бував на Самоа, знаєш, напевне, як ведеться риболовля. Тутешні остров'яни також використовують сіті — закидушки й остроги, а ще в ковбанях та вузьких проходах між рифами ставлять загати.

Спочатку ми з Теувіні ловили разом: коли траплявся косяк, кидали на нього сіть. Вціляли острогою. Кілька разів Теувіні пірнав до підводних загат. І щоразу в руці звивалася гриваста, з синюватим полиском макрель.

Потім на великому катамарані до нас підплив молодий тубілець. Він почав щось говорити. Жестикулюючи, Теувіні мені пояснив, щоб я залишився, а він з прибульцем кудись попливе.

— Тебе залишили в океані, а самі подалися до берега? — здивувавсь я.

— Ні, до берега вони й не збирались — попливли туди, де кінчалася надводна торочка бар'єрного рифу. З океану, мабуть, очікували косяк. І справді незабаром я побачив, як тубільці почали кидати на воду сіті.

Теувіні ловив із юнаком, який узяв його на свій човен. Я залишився сам.

Рибалка з сусіднього човна — Той, Кому Не Таланить — теж нікуди не поплив. Він то жбурляв острогу, то пірнав, повертаючись на поверхню з рибиною в руці.

Глибини в тих місцях, де ми стояли, незначні — в людський зріст, можливо, трохи більше.

Очеретний, схвильований, ходив по палаті, раз по раз підтверджуючи свою оповідь жестами.

— Присядь, заспокойся, — порадив я, збираючись дослухати його загадкову історію.

В океані, де людина залишається віч-на-віч із стихією, яких тільки див не буває!

Ну, по-перше, «ласку» акули я відчув на собі… На Маврікії — острові в Індійському океані — мені розповідали, як одного разу кити перекинули човен рибалки. Врятувався неборак випадково і теж майже неймовірно: напівпритомного його приніс до берега дельфін.

Зустрічі з морськими зміями, хижою рибою муреною, іншими мешканцями глибин. Та хіба все те дивовижжя можна перелічити!

Остров'яни — люди кмітливі й відважні. Океан для них і супротивник, і брат. Ніхто так добре не пірнає, як вони, особливо ловці перлин та шукачі морських губок. І те, що розповідав Очеретний про старого тубільця — Менеуа, його підводні мандрівки, мене не здивувало.

Але…

— Не перебивай — слухай! — таки присів на циновку Степан. — Заякорившись над відмерлою кораловою брилою, я вирішив перепочити. Запасливий і обачний Теувіні взяв у човен кокосових горіхів. Зелені, покриті ворсистою кожурою, — із прохолодним, солодкуватим кокосовим молоком. У спілих кокосах був поживний м'якуш — копра.

Ото я й заходився лущити горіх, добираючись до його серцевини.

Голова старого Менеуа то з'являлася, то знову на кілька хвилин зникала під водою.

Дві-три хвилини, хоч це й неабияк багато, для полінезійських нирців, як ти знаєш, ніщо. Тож я, спочатку наляканий і здивований тривалим перебуванням Менеуа під водою, далі не звертав на нього уваги. Нехай собі пірнає, дитя води!