Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 16

– Грицьку!!!

Жахливий крик молодості, що її вхопила зубами смерть:

– Грицьку!!!

Він шпарко схоплюється на ноги. А Боже мій! Мерщій!… Кидається чимдуж, точачись, плутаючись у бур'яні, поспішає, поспішає. Знову крик. Близько…

Напружуючи рештки сил, він виламується на галявину. Ось!…

Величезний чорний ведмідь, ставши на задні ноги, намагається схопити пащею людину, що, забившись у розколину межи камінням, люто відбивалась прикладом рушниці.

Ось він! Це він, волохатий, безжалісний і грізний бог нетрів. Ага!

Пожираючи потвору гарячковими очима і нічого не бачачії, як маніяк, пішов на неї всторч, гнаний п'яною жагою помсти. Ага!!! А рука намацувала ніж…

Ведмідь хапнув повітря, кинув жертву і, ревнувши, повернувся на нового ворога всією тушею, посунувся на нього білою плямою “нашийника”…

Людина в розколині тихо, по-дитячому, скрикнула… Ніж з диявольською сплою пірнув у білу пляму, в самісіньку горлянку і повернувся там упоперек.

Мандрівникові очі, тріумфуючи, бачили лише, як чвиркнула на всі боки кров, заливаючи біле, і ще бачили (коротка блискавична мить), як тая людина вистрибнула з розколини, струнка, в чуднім одягу звіролова, простоволоса, і кинулась до нього… Це останнє, що його погляд встиг побачити. Мить - і сили враз залишили його, в очах потемніло, і він повалився на землю під волохатою, чорною масою, як ніч накрила його…

Тільки десь у підсвідомості ще якусь мить бриніло здалеку-здалеку:

І замовкло. Як іскра, заллята водою.

Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим - то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа - демона невідомого, несходимого “Далеко”. Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, - з долин, з улоговин, з міжгір'їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками - чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги…

Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням.

Зацокали підкови…

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані.

– Батьку! - це дзвінкий, молодий голос. - Ну, як?…

– Добре… - це бас. - А підтягніть-по попругу, злізьте котрий…

Двоє метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сідла… Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур'ян.

– Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

– Вже? Ну, з Богом, дітки.

– А ми не збились?

– Бог з тобою…

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами… і щезли.

Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутію сова. Тайга лише починала жити.

Місяць поблід і квапився вгору.

Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з'явився звук чи тонюсінький промінь, - він десь почався з нічого і наростав, наростав…

І теє “Гей”, як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.

І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де сонечко тріпотить промінням, чи два соколи - два товариші летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, в тім Холоднім Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її підхопив і… Ха-ха!… їх було четверо… Як воно і його зачепило?… Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.

А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба в тім голосі… Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір.

А дівочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:

Йому смішно. Він - Грицько ж таки, а тепера Григорій - крадькома розплющує одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось здивовано…

Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша і та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця.

– Тату, тату! - це дівчина радісно. - Уже!… Дивиться вже!… Боже мій! Живий!

– От і добре, - це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома: - Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? - Як у тумані підійшов. Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі. - Довго вихмеляєшся!…

А дівчина нишком киває комусь рукою:

– Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки… Він, мабуть, не при умі, - диви, як лупає.

– Наталко, - це батько, - а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В голові Григорієві наморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо - глянув, вліво - глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев'яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступав, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…