Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 18
Сонце залляло стіл і ткало золоті прошви на білій скатертині. На столі сиділо ведмежа і кумедно хапало себе передніми лапами за писок - ловило бджолу, що хоробро вилась навколо, намагалась на той писок сісти. Малий ласун, що вічно тикав свого носа у солодке, бо бабуня його мизила, мав тепер з того клопіт. Він сердився, бив у повітря лапою, а то так оперіщив себе по носі, що аж запирскав. А бджола дзижчала, вилась між сонячним промінням і не відступала, мов зачарована.
Дзижчання теє, як звук срібної струни, проснувало осяяну сонцем тишу і наче бриніло в серці Григорієві. Він лежав, спершись на лікоть, і дивився просто себе. Чи довго він спав? Здається, вічність. Але тепер усе те страхіття, що пережив, як дивовижне маячіння, відійшло кудись у небуття. Почуття легкості володіло ним. Так, ніби нічого не було, і водночас сталося щось таке, чого він не міг збагнути. Так, як колись у дитинстві, і не так ніби… Ні тривог, ні турбот на душі, такий безмежний сонячний спокій.
Чудно йому. Глянув на себе - він у білій мережаній сорочці. Глянув просто себе - рясно на покутті купчаться святі, прибрані королівськими рушниками, та ще такими, які в його бабусі були, там, у Трипіллі. Там, звідки його вигнано. Там… на тій рідній, але, мабуть, навіки втраченій землі. Вщипнуло за серце, але й минулося враз.
Справжні королівські рушники на покутті! Різьблений мисник. Піч помальовано квітами, межи квітами - два голубії цілуються. Чи два соколи… Два соколи!
Стривай! Кого ж це він вирятував, яку дочку? Де? Коли? І як він взагалі сюди потрапив? Озирнувся: в хаті було порожньо. Біля печі стоять рогачі й кочерги, пахне свіжопеченим хлібом. Все, як дома, тільки долівка не така - мощена з дощок і так вимита та вишкрябана, що аж мигтить. Та ще… Що це? Просто над ним, на білій стіні, висять дві рушниці. Одна - либонь, англійський вінчестер, а друга - японський карабін. Під ними - набійниці, туго напхані патронами. А на третім цвяху висить ніж у піхвах. Його ніж! Дивно, його ніж в такому товаристві! Але раніш там висіла рушниця, бо стіна подряпана в тім місці, де малось бути “мушці”. Це він знав, бо він мисливець змалку. Аж тепер він звернув увагу, що межи вікнами по стінах поприбивані оленячі роги, а на них висять шапки та рушники.
Раптом у сінях зашаруділа хода. Григорій натягнув ковдру і прикинувся, що спить.
В хату щось увійшло. Підійшло до нього і нависло над ним. Чути, як дихає. Розплющив очі: над ним, витягнувшись, як вуж, і випнувши груди, перехилилась дівчина чіпляла на стіну ще одну рушницю. І так витяглась, аж матерія тріщала на грудях. Йому запаморочилось у голові, і він заплющив очі, але не витерпів і знову розплющив, - дівчина глянула згори вниз.
– О, я тебе розбудила…
Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже, але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:
– Ну, як, козаче? Григорій посміхнувся:
– Гарна…
Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр, їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите.
– Гарна, кажу, моя пригода. - мовив журливо, кліпаючи очима. - Так як же, чорнява, тебе звуть?
Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів, наче націлялась з рушниці:
– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?
– Який це “такий-о”?
Засміялась:
– Та такий… чудний… Звідки ти?
– Е, це так далеко, що ти й не мрієш.
– Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.
– Дурна, - бовкнув Григорій.
– Чого ж ти лаєшся?
– Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?
Дівчина зніяковіла:
– Ти б послухав, що ти молов тут п'ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…
– То що ж я молов?
– Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!… І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, - тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: - “Наталочко, любая…”
Григорій насупився.
– Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.
Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:
– Ой, чи так воно?…
– Так…
Дівчина знизала плечима:
– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?
А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.
– Гаразд…
– Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…
Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По павзі, суплячись, стурбовано:
– Слухай… Наталко…
– Так, мене звуть Наталка, - посміхнулась дівчина.
– А по батькові?
– Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.
– Добре. Може, скажеш і прізвище?
– В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, “хохлацьке”.
– А все ж таки?
– Сірківна, - вимовила дівчина з гордістю. - Мій батько - Сірко, і дід - теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?
– Ну?
– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… - роздумала враз. І додала строго: - Ти вже їсти хочеш, ажи?
– Слухай, Наталко… (Завагався). Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…