Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 31

Кінець кінцем вирішили “чужого” називати Григорієм, а свого, як і перше, - Грицьком. Потім нав'ючили коні і рушили далі.

Надвечір, перейшовши величезну мар, вийшли на новий кряж, на становик і йшли довго ним на північ. Йшли швидко, поспішали, щоб до смерку дійти до знайомого джерела і там стати табором. Від довгої і швидкої ходи по сопках всі потомились. Григорієві піт заливав очі, мучила спрага. І всіх так. Та ще по доброму обіді. Повипивали всю воду в боклажках, а спрага не меншала. А тут ще почала надокучати мошка: поїдом їсть. Наталка виявилась найхитрішою - нацупила свій шолом, застебнула вуха - і байдуже, тільки плеще себе по носі. Одежину на ній ніякий комар не прокусить. Та й звичні вони. Дід, той тільки відмахувався і йшов попереду. Тепер він уже йшов попереду, бо смеркалось, і треба було знати дорогу.

Григорія ніби хто кропивою жалив, - він шалено тер то в однім місці, то в другім і відчував, як набігали пухирі. Уже їх було рясно. Ніби віспа вкрила лице, муляло під пальцями. Проте він терпів героїчно. Коні важко дихали, натомлені, чмихали ніздрями, відбиваючись від мошки.

Сутінки спускалися швидко, ніби змагаючись із старим Сірком, щоб не дати йому завидна дійти до зручного місця для ночівлі, не дати йому до темряви пройти становик і спуститися в якийсь розпадок, де б тік, такий бажаний для змучених мандрівників, благословенний струмочок чи ключ.

До ближчого такого розпадку було яких кілометрів з десять. Сірко квапився, розвиваючи темп.

Але їм не судилося дістатися до такого благословенного комфорту.

На найбільшому розгоні Сіркова група нагло зупинилась. Сталась подія, що все перерішила по-своєму.

Назустріч, зайнявши стежку, таким же темпом рухалась інша група, теж далебі поспішаючи пройти становик заким не споночіло і дійти на ніч до мешканевого комфорту у вигляді розпадку з дзвінким струмочком кришталевої води, отої казкової цілющої вологи, такої чудодійної і привабливої для змучених людей і тварин.

І ось, на самісінькій середині становика, на найвищій його точці, вони зустрілися…

То була надзвичайна подія. Такі події в цім безмежнім зеленім океані, в цій лісовій безлюдній пустелі трапляються не часто. Але трапляються.

Попереду теж ішов дід з костуром і з берданою за плечима. А за ним черідка тяжко нав'ючених коней, кілька людей і кілька собак. На однім коні - молодиця з немовлям, сидячи по-жіночому упоперек сідла, на в'юках, і. тримаючи немовля на грудях.

Межи кіньми, обхвиськуючи то одного, то другого гілкою, - босонога ставна дівчина, з обличчям розмальованим висхлими патьоками поту так, що й не розбереш - чорнява вона чи білява.

Позаду - цибатий, чорновусий, ще молодий чолов'яга з почепленою навскоси грудей гвинтівкою…

Зустріч була для тих і для тих великою несподіванкою. На повному темпі обидві групи зупинилися…

Перші привіталися і залементували собаки. А потім люди.

– Тпр-р-ру! - зарепетував Гриць, одурівши від здивування і радості. Впізнав знайомих. “Морози!!, їй-бо, Морози!…” - А бий тебе коза хвостом, як каже наш тато! Куди це ти, кирпата, так спотикаєшся прудко? Агов!…

– А-а-а!… До тебе, до тебе ж!… Здоров - ха-ха-ха! - жених! А де це ти так розігнався?! Чи не свататись?… Вигуки. Сміх. Вибухи здивування і радості.

– М о р о з и!…

– С і р к и!…

Морози зустрілися з Сірками. Гора з горою не сходиться… А два роди - два древніх і славних роди навіть в такім океані, в таких безмежних нетрищах не змогли розминутися.

Григорій з величезним інтересом спостерігав сцену, таку несподівану і таку незвичайну. Морози зустрілися а Сірками! І де?!.

Та, далебі, в цих загадкових і фантастичних нетрищах можна сподіватися і таких речей, а то ще й несподіваніших.

– Це Морози, - пояснив хапливо, в двох словах Гриць помежи скалозубством до бистроокої, замурзаної і гостроязикої дівчини. - Живуть на Голих Горах, у дідька на запічку. Дід - батьків кум, а мій і Наталчин хрещений батько. А ото - зять, зять-приймак… А ото - Ганна Морозівна, заміжня вже… А ото - Марійка, ба яка гостра, як швайка… І вже ми з рік не бачились, як на весіллі у Ганни гуляли, та й досі…

– Агов, Марійко! Десь ти носом землю рила, що така замурзана?…

– Та на тебе ж глядячи!…

Діди, знявши шапки, урочисто чоломкались за тайожним, та й за козацьким звичаєм.

А їх випереджаючи, туди ж жінки, озвучуючи вечір дзвінкими поцілунками.

– От-такої!!. - це Гриць розпучливо. - Куди ти преш, Марійко, куди ти преш, цілуватись, кирпата?!. Я ж ось!…

– Тю-тю-у… Ото ти такий?… Ха-ха-ха!… З отакими-о губами?!. Іди, там он моя кобила, ха-ха-ха!…

Босонога, розмальована потом дівчина, що виявилась веселою русявкою та ще й Марійкою Морозівною, стрекотала, як сорока, закрутивши Наталкою. А очима - до хлопців. Надто витріщилась на того Григорія і зашепотіла щось до Наталки, аж-но та її бринькнула по губах.

– Та поцілуйся, поцілуйся вже з ним, Марійко! - вмовля молодиця з немовлям, що її дівчата взялися зсаджувати з коня. Молода й вродлива, вона була сама ще як дівчина, спритна до жартів, до молодечого скалозубства. - Пожалій вже його, а то його завидки беруть, глянь-но на нього…

– Хай він сказиться. Ще покусає. Ба як ірже! Огиряка…

– Та то він так. Хвабриться. А сам ще зелений і нічого не тямить, і цілуватись, мабуть, не вміє. Ажи?… Іди, дитино, я тебе навчу… - і зайшлася реготом зі спантеличеного Гриця. - А ось з цим, - повела бровою до Григорія, - з цим би і я поцілувалася… Це твій жених, Наталко, чи що? Ну й ну! Доп'яла, дівко… - і ворушить бровою до Григорія, сміється загонисте.

– Ганно, Ганнусю, - заяхидничав Гриць, - і чого це ти лізеш поперед Марійки? Що в тебе за очі завидющі, а руки загребущі? Не роби дівчаті збитків, а собі лиха та й нам страху…

-  То ото я така страшна?…

– Та ні. Тільки ж як ми поліземо до тебе цілуватися, то перше - Марійка піде та й втопиться, а друге…

– Ігі! Дурню!… Хто з тобою таким губатим ще цілуватись буде…

– От бачиш. Вже затужила… Брешеш, кирпата, саме до отакого губатого тебе й мордує…

Кпили. Реготали. Скалозубили. Підійшов і цибатий мовчазний зять до гурту.