Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 33
– А чого ж? Тут води - можна Дніпрогес рухати, - і отак мучитись?! - Цеє кажучи, піймав на собі Наталчин погляд і це ще дужче його під'юдило.
– Облиш, сину, - сказав старий Мороз. - Перетерпимо якось… Бо тут води нема й близько. А до того ще й ніч. По тайзі не ходять. Це не в огороді і не в городі.
Та Григорій не піддавався.
– А все-таки спробувати можна… - Подивився на Сірка, що сидів, посміхаючись в вуса, і нічого не говорив, почепив гвинтівку на шию і ступнув у темряву.
– Ну, то підожди й мене! - крикнув Грицько. Моментально назбирав пляшок штук із п'ять, в тім числі три великих, літрових, Марійчиних, почепив карабін на плечі:
– Нерпа! За мною!… - І пірнув у темряву за Григорієм. Десь пошелестіли вниз по крутому схилі.
– Самашедший - сплеснула руками Марійка. - їй-богу, самашедший!…
Аж Наталка засміялась. Цибатий зять підтримав Марійку:
– Чудне… Я такого ще не видав. - І скептично скривився, наче йшла мова справді про ненормального. Старий Мороз знизав плечима в тім же дусі. А старий Сірко мовчки пихкав люлькою і посміхався в вуса. “Авжеж не видав!” І тільки юна та чорнява мати з немовлям, ніби виголошуючи його думки; прорекла переконано, з щирою надією, співчуттям, упертістю:
– Д і с т а н е!… О, то, видать… - і покрутила головою, та, не дібравши більш відповідного слова, закінчила несподівано: - Ідол, видать!… Тільки глянути на нього…
Але то без найменшої нотки осуду, а навпаки, включаючи туди все захоплення і надію на втишення пекельної спраги і злість на чоловіка…
– От теж… Макоцвітна… - буркнув цибатий зять Морозенко.
А хлопці - десь як у воду канули. Проглинула їх темрява, і ні слуху, ні духу. Ані шелесне ніде, ані гукне…
Чекали. Ходили ще раз до ямок, - чи не набігла? Немає… А хлопці пішли і мов запалися. Час минав тягуче і повільно. Година… Дві… Ні слуху, ні духу.
Збайдужілі, втомлені люди подумували, чи не вкладатися спати. Про вечерю не заїкнувся ніхто.
Наталка поклала під голови сідло і лягла під рясним дубом. Лежала так і дивилась приплющеними очима на вогонь. Біля неї ліг Заливай, поклав голову на лапи і теж дивився на вогонь - пряв очима, як круглими люстерками.
Марійка вмостилася на в'юках горічерева.
Було пізно, та сон не брав нікого. Діди і цибатий зять сиділи коло вогню, зрідка перекидуючись словом. Спрага і втома і їм теж відбила охоту до розмови. Та вже, далебі, і не спрага володіла думками кожного…
Молодиця тривожно позирала на всіх, але мовчала. Ачей вже перейшло за північ. Втому заступила тривога.
Старий Мороз сердито сплюнув. Мало що трапляється в таких нетрищах та такої глупої ночі!… “Подуріли, прости, Господи!… Ну й народ пішов!”
А старий Сірко сидів собі, без кінця попихкуючи люлькою, і дивився на вогонь байдуже. Лише глянув на Мороза та:
– Еге ж!…
– А що то за один? - не переміг-таки цікавості зять, спитав нарешті, ніби ненароком, лежачи на череві та позираючи з-під насуплених брів на полум'я: - Що то за чудак?… Видать, не тайожний.
– А не тайожний, - згодився Сірко, постукуючи люлькою об поліняку та натоптуючи її помалу знов.
– А хто він?… Чи не зять? А мабуть, що так!… Десь за вогненним колом тихенько, але злісно пхикнуло. То Наталка, розсердившись, либонь.
– Ні, - пихнув Сірко, - не зять…
– Видать, нетутешній? - байдуже допитувався цибатий.
– А. нетутешній… - так само байдуже згоджувався дід.
– А хто ж він?…
Дід подивився на цибатого співбесідника, не повертаючи голови, і так само на старого Мороза, - подивився насмішкувато, помовчав, а тоді серйозно так, безапеляційно:.
– Кревняк один… З центру…
– І партєльний, може? Тож, видать…
Сірко помовчав. Подовбав пальцем у люльці та:
– Ні… Бери вище! - подумав хвильку… І додав гордо і трохи заголосно, з притиском:
– Інженер, о!
– Овва!…
Зайшла павза. Цибатий відчепився, збитий з пантелику чутим не раз уже, але завжди незрозумілим до кінця, грізним словом. Те чуже і таємниче, як чаклунське замовлення, грізне своєю таємничістю слово всіх приголомшило.
А Сірко курив собі і навіть бровою не зморгнув. Не зморгнув навіть тоді, як спіймав на собі блиск здивованих і воднораз докірливо витріщених доччиних очей звідти, з-за світляного кола. А дівчина закусила репнуту губу і, зітхнувши шумно, одвернулась лицем до дуба, притислась зручно щокою до сідла. Спить. Не спить. Лежить нерухомо.
Заливай враз нашорошився, підняв голову… Шось зашаруділо в темряві. Ближче. Пес наструнчив вуха і загарчав. А потім спокійно поклав голову на місце. Інші пси, що були схопились на ноги, взяли з нього приклад, лише наставились на стежку…
З темряви виринув Григорій і підійшов до вогню з гроном боклажок. Боклажки були мокрі, - вода з них капала, блискаючи проти вогню. Чуб у Григорія був теж мокрий, а обличчя спокійне.
Коли б він бачив, як подивилась на нього з темряви пара блискучих очей, його дужу постать уздрівши. Старий Сірко позіхнув, ворухнув бровами:
– Купив, кажеш? Добре. - І спокійно та голосно:
– От бач. Твоя правда, Ганно!
Всі посхоплювались зачудовані. Так нібито запотіла з боклажок не звичайна вода, а ота казкова, цілюща, жива вода, що воскрешає мертвих.
Наталка підвелась із свого сідла: Григорій подав їй одну боклажку з водою. Другу подав Ганні… Дівчина припала спраглими устами до бадьорливої вологи, а очима - до Григорія, і хтозна, чим до чого дужче… Навіть забула на цей раз гордо пхикнути.
– А де ж Грицько?
– А я думав, що він тут уже. Та ми ж разом ішли і туди, і назад. А потім засперечались. Він каже: лівіш, а я - правіш. Він уперся, і я уперся, і вирішили, хай нас Бог розсудить, хто правий, хто як хоче, так хай і йде. І Нерпа ж із ним… Отакої!…
Григорій знову чіпляє на шию гвинтівку, що був уже зняв, і наміряється йти шукати.
Аж тут назустріч із темряви Нерпа. За нею - Грицько. В руках лише дві великі пляшки, а сам іде - регочеться. Почепив зброю на сук, сів на землю та аж за живіт береться.
– Та чого ти іржеш!?. А де ж пляшки? - це Марійка. Грицько махнув рукою в ліс:
– Піди позбираєш. Ха-ха-ха! Ну… Ну, знаєте, такого ідола ще, мабуть, і не бачили, як оцей наш Григорій… Пішли. Темно, як у пеклі. Сюди поткнешся - лобом у дерево, туди - ребрами в пень. А ногами ніяк не виплутаєшся. Ну, думаю, хай трішки пройде, а там прохолоне - та й назад. А він преться десь попереду, все вниз, як ведмідь, тільки гілля тріщить. Нерпа боїться іти вперед, треться біля ніг, а він ломить… Коли це чую - шарах! Брязь-брязь, брязь! - Полетів через колоду. А я дряпаюсь позаду - ноги потрапляють у розсипи, в щілини, - як гавкнеш несподівано вниз - аж кості тріщать, зуби клацають. Тупцюємось. А все вперед помалу. Я його не бачу, і він мене ні. Злість мене бере. Ну, думаю, ще трохи та й буде він проситися. Де там!