Тигролови - Багряный Иван Павлович. Страница 70
Старий оглянув, похитав головою…
– Ну, нічого… Може, пройде… От біда… Ну, та на війні не без убитих… Може, й заживе…
Після оглядин старий Сірко підійшов до вже майже нерухомої кішки і розпустив петлю на шиї. Радісно бурчав:
- Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!… Потім знайшов свою коляду і просунув кішці межи зв'язаними ногами. А тоді взявся майструвати клітку.
Поки старий майстрував клітку, зв'язуючії її з товстих брусків, невелику, тісну, але дебелу, - хлопці з Наталкою позбирали лижви, розпалили ватру, почали готовити їсти. Тільки тепер вони почули, які вони голодні.
– Хлопці! - гукнув Сірко, поглядаючії навколо. - Та це ж пак Собор! Диви!
Дійсно. Скелі, до яких собаки приперли кішку, були старому добре взнаки. Звались вони в мисливців Собором, бо нагадували зруйновану церкву. Стояли окремо, як будівля, поруйновані, вивітрені морозами, вітрами й часом. Поміж скелями були печери. Це стародавня резиденція великих хижаків.
– А катніть он туди, - махнув дід сокирою. Григорій і Грицько стали на лижви і пішли в доказаному напрямку.
Скоро вони натрапили на місце, де були виполохані обидві кішки, - здивувались, підійшовши зовсім з іншого боку на те місце, де вранці відбувався початок баталії. А через хвилину - знайшли забиту кішку. Здоровенна самиця, грізний екземпляр старого уссурійського тигра, лежала на розкопирсаному снігу, задубівши. Сніг кругом був забризканий кров'ю. А на розкритих губах її замерзла кривава піна. Смертельно поранена першим же пострілом у груди, вона була потім продірявлена ще чотири рази. Останній раз, очевидно, в голову.
Хлопці подивувались з такого страхіття. (Власне, дивувався Григорій, Грицько вже звик, бачив). Потім зв'язали їй передні ноги, ще й примотали мотузку за голову.
Тоді запряглися і так поцупили вдвох.
– Шкіра ж пропаде! Це ж яка шкіра! - сказав Григорій.
– Дурниця! - це Грицько, скептично. - Ця шкіра коштує рівно в п'ятдесят раз дешевше, ніж ота маленька соболина. Поганяй!
І поцупили. Кішка пливла по чириму досить легко.
– Овва! А то чому ж так дешево? А я думав…
– А хтозна-чого. Ми її з убитого тигра і не знімаємо ніколи, а здаємо так, гамузом, з тушею і з тельбухами. База приймає цілком і платить за вбиту, за найбільшу, всього лише тисячу карбованців. Биту кішку продають так цілком десь у Китай, з кишками і з печінками.
Ось так і притягли мертву до живої. Зорієнтувались, виходило, що вони десь крутились (та ще й як крутили) - і до того місця прийшли. Бач, піймали живу майже там, де почали ганяти.
Клітка була вже готова. Вміло зв'язана з грубих, дебелих глиць, вона була довга, метрів на три, але низька і тісна. Верх у ній був відкритий.
Тимчасом зв'язана кішка помалу очунювала. Старий поглядав на неї і поспішав. Ось клітка готова зовсім.
– Ану, беріть, дітки!
Гуртом взялись за коляку, просунену межи ногами, підаяли кішку і поклали її в клітку згори. Старий наклав заготовлені, глибоко позасікані на кінцях дрючки, позабивав кілки, попробував, - добре. А тоді висмикнув коляку з-межи ніг. Слава Богу!
– А тепер снідати, обідати, полуднувати й вечеряти… Смеркало. Назад рушати пізно. Тут і ночували… Коло скель було затишно. Розгребли сніг, розклали ще одно велике вогнище, - було тепло, спалося міцніше, ліпше, аніж на печі.
Звечора, наївшись і напившись, ще довгенько лежали кого вогню, гомоніли про се про те. На старого Сірка трохи напала балакучка, як часто після доброї вдачі, він був у доброму гуморі. Згадував, розповідав, а то й філософствував.
– Бач, - це старий роздумливо, капирсаючи паличкою жаринки. - Як на світі все розумно зроблено. Га! Оці ось кішка, приміром, - вона виплоджує тільки по одному, та й то не кожен рік, бо якби вона плодилась так, як миші чи пацюки, то тигри б увесь світ давно поїли. І от уже ведеться - що більший звір, то менше плодить, що менший звір, то більше плодить. Чого так багато мишей плодиться? Та того, що їх усяке їсть - і тхір, і колонок, і куниця, і горностай, і сова, і лисиця - всі живляться ними. Отже, щоб мишачий рід не перевівся, треба, щоб вони швидко і багато плодилися. А вже ведмідь або й оця кішка - їх жоден звір не з'їсть. Навпаки. Їм самим треба багато харчу, того вони так помалу й плодяться.
О, старий дідуган стільки надивився за життя, стільки думав над усім і розумів навіть, чим що дише, що міг би консультувати багатьох вчених і професорів з цих питань. Бувши в доброму гуморі, старий розгомонівся і довго ще розважав молодь оповіданнями про свої пригоди.
– І скажи, одне одного держиться, як воша кожуха. Хочеш знайти колонка, - шукай мишу, хочеш знайти вовка, шукай козу, хочеш кішку цю знайти, шукай вепрів; бач, це пастух, а то козолуп, а той мишопруд - всі спеціалісти, інженери…
Іноді коло ватри вибухав дружній регіт, особливо, як дід оповідав про людей, про зустрічі с громадянами, про спостереження над ними і робив несподівані висновки.
Уранці вони рушили до покинутої ще вчора домівки, до намету. На чотири пари лижв, мистецьки зв'язаних і налаштованих так, як сани, поставили клітку з живою кішкою. Мертву ж поцупили так, самоходом.
Так і допхались до намету в обідню пору.
Але тут сталась дрібниця. Тільки така, що катастрофічне виросла в велику подію і нагло поклала кінець мисливській епопеї. Поклала всьому край. Сталось все це швидко, непередбачене і безповоротно. Так, як це буває при наглій пожежі, при землетрусі, при всіх стихійних зламах, що кладуть край там, де його найменше сподіваються і бажають.
Намет стояв цілий-цілісінький і чекав господарів. А коли підійшли - здивувалися. Намет цілий і порожній. але хтось був. Хтось ночував. Унизу, на льоду, либонь, стояли коні - натрушено сіна і кінський послід. Коло намету походжено. В наметі ночовано. Випито весь спирт з бляшанки, ще й узято одну баклажку.
– А де ж соболь?! - кинулась Наталка.
– Та там же ж я чіпляв…
– Нема!… І однієї сокири нема, що тут лишали.
Старий насупився.
– Хтось нетутешній, - буркнув крізь зуби. - Іч, іроди! Двоє, видать, були. Не тайгові, - тайгові не порушать закону.
Пішли всі на лід, розглядаючи сліди - куди рушили і коли рушили. Недавно рушили і вниз по Дуабіхе до Іману.