Точка Обману - Браун Дэн. Страница 4

Опинившись у склепінчастому вестибюлі, Рейчел почула довкола себе слабке відлуння приглушених розмов, що наче просочувалися з офісів, розташованих на горішніх поверхах. Велетенський напис, викладений мозаїчними кахлями, проголошував мету управління:

Стіни були увішані величезними фотографіями: запуски ракет, спуск підводних човнів, монтаж устаткування для спостереження та перехоплення — неабиякі досягнення, якими можна було вихвалятися лише в цих стінах.

Увійшовши, Рейчел звично відчула, як проблеми зовнішнього світу зблякли і залишилися далеко позаду. Бо вона увійшла до потаємного світу. В цьому світі були інші проблеми. Вони вривалися з оглушливим гуркотом товарних потягів, а рішення для їх розв’язання приймалися вкрай обачливо й обережно — майже невидимо і нечутно.

«Цікаво, яка проблема змусила так наполегливо мене вишукувати?» — подумала Рейчел, наближаючись до останнього контрольно-перепускного пункту.

— Доброго ранку, міс Секстон, — посміхнувся їй вартовий, коли вона підійшла до сталевого одвірка.

Рейчел посміхнулася йому у відповідь, і охоронець простягнув їй невеличкий пакетик.

— Ви ж знаєте нашу процедуру.

Вона взяла герметично запакований шматочок вати і зняла з нього пластикове покриття. А потім вставила собі в рота — як термометр. І потримала його там дві секунди. Після чого нахилилася і дозволила вартовому витягнути вату. Той вставив зволожену кульку в щілину якогось пристрою, що стояв позаду нього. Машині знадобилося чотири секунди, щоб підтвердити ідентичність ДНК у слині Рейчел. На моніторі замерехтіло її фото і дозвіл на вхід.

Вартовий підморгнув.

— Схоже, що ви — це й справді ви. — Витягнувши ватку з пристрою, він вкинув її в інший отвір, де інший пристрій умить перетворив її на попіл. — Проходьте. — Охоронець натиснув кнопку, і важкі сталеві двері розчинилися.

Пробираючись лабіринтом гамірливих коридорів, Рейчел з подивом відчула, що навіть після шестирічної роботи в цьому закладі її й досі приголомшує колосальний обсяг його діяльності. До управління входило ще шість комплексів на території США, де працювали понад десять тисяч агентів, а їх утримання обходилося платникам податків у 10 мільярдів доларів щорічно.

В обстановці повної секретності управління військово-космічної розвідки розробило і використовувало вражаючий арсенал найновітніших шпигунських технологій: всесвітнє електронне перехоплення і підслуховування; супутники-шпигуни; безшумні мікросхеми, які можна непомітно вмонтовувати в телекомунікаційні пристрої; було створено навіть всесвітню систему морської розвідки, відому як «Класік візард», — таємну мережу з тисячі чотирьохста п’ятдесяти шести гідрофонів, змонтованих на морському дні і здатних відстежувати переміщення суден по всій земній кулі.

Технології, розроблені в стінах управління, не лише допомагали Сполученим Штатам перемагати у воєнних конфліктах, а й забезпечували безперервний потік інформації для таких організацій, як ЦРУ, Агенція національної безпеки та Міністерство оборони, допомагаючи їм боротися з тероризмом, фіксувати злочини проти довкілля, а також надавати політикам відомості, необхідні для прийняття кваліфікованих рішень з найширшого кола проблем.

Рейчел працювала тут референтом. Реферування, або просіювання та відбір інформації, потребувало ретельного аналізу складних звітів і «дистиляції» їхньої суті — власне реферування — у вигляді стислих доповідей обсягом в одну сторінку. Рейчел довела, що вона має до цієї справи неабиякий хист. «Бо мені роками доводилося продиратися крізь усіляку фігню, яку верз мій батько», — подумала вона.

І тепер Рейчел обіймала посаду головного референта управління військово-космічної розвідки — забезпечувала розвідувальною інформацією Білий дім. Вона відповідала за щоденний аналіз розвідувальних повідомлень, що надходили, вирішуючи, які з них мають важливе значення для президента, і зводячи їх до стислих доповідей на одну сторінку. А потім передавала цей проаналізований матеріал радникові президента з національної безпеки. На їх професійному жаргоні це звучало б так: «Рейчел Секстон виробляла кінцевий продукт і постачала його зазначеному клієнту».

Це була важка й виснажлива робота, що потребувала багато-годинної копіткої праці, але для Рейчел вона була як почесна відзнака, як спосіб утвердити свою незалежність від батька. Сенатор Секстон багато разів пропонував дочці солідне утримання, якщо вона кине цю роботу, але Рейчел не збиралася потрапляти у фінансову залежність від такого чоловіка, як Седжвік Секстон. Її мати була промовистим свідченням того, що може трапитися, коли в руках у чоловіка опиняється надто багато козирних карт.

Звук її пейджера відлунням прокотився по мармуровому коридору.

Що, знову? Цього разу Рейчел навіть не потурбувалася перевірити повідомлення.

«Що ж, у біса, відбувається, га?» — подумала вона, входячи до ліфту. Пропустивши власний поверх, вона подалася просто нагору.

4

Назвати директора Національного управління військово-космічної розвідки «непоказним чоловіком» уже було б перебільшенням. Бо Вільям Пікерінг був малесеньким чоловічком з блідою шкірою, лисою макітрою та карими очима, котрі, незважаючи на те що бачили найпотаємніші секрети країни, скидалися на дві висохлі калюжки. Однак тим, хто працював під його керівництвом, Пікерінг здавався гігантом. Його невиразна персона та неприкрашена й проста філософія стали легендарними в стінах управління. Спокійна старанність цього чоловіка в поєднанні з простим чорним костюмом заслужили йому прізвисько Квакер. Талановитий стратег і взірець професіоналізму, Квакер керував своїм усесвітом з не-перевершеною чіткістю та ясністю. Його улюблена мантра проголошувала: «Знайдіть істину. І дійте відповідно до неї».

Коли Рейчел увійшла до кабінету начальника, той розмовляв по телефону. Кожного разу вона зустрічала його з деяким подивом: Вільям Пікерінг зовсім не був схожий на людину, яка має достатньо влади, щоб розбудити президента о будь-якій годині.

Шеф поклав слухавку і махнув рукою Рейчел, щоб вона заходила.

— Сідайте, агенте Секстон, — сказав він владно.

— Дякую, сер, — відповіла Рейчел і сіла.

У компанії Пікерінга багато хто почувався некомфортно через його прямоту й відвертість, але цей чоловік завжди подобався Рейчел. Він був прямою протилежністю її батька: фізично непоказний, позбавлений усякої харизми, він виконував свій обов’язок з безкорисливим патріотизмом, уникаючи уваги мас-медіа, у той час як сенатор Секстон дуже любив перебувати в центрі уваги.

Пікерінг зняв окуляри й уважно поглянув на Рейчел.

— Агенте Секстон, приблизно півгодини тому мені зателефонував президент. Ішлося безпосередньо про вас.

Рейчел неспокійно завовтузилася у кріслі. Пікерінг був відомий тим, що відразу ж переходив до суті справи. «От тобі й початок!» — подумала вона.

— Сподіваюся, ваша розмова не стосувалася якоїсь проблеми, що виникла через мою роботу?

— Навпаки. Президент каже, що у Білому домі вас надзвичайно високо цінують.

Рейчел полегшено зітхнула — так, щоб цього не помітив Пікерінг.

— Що ж тоді йому треба?

— Він хоче з вами зустрітися. Особисто. І негайно.

Рейчел занепокоїлася ще більше.

— Особиста зустріч? Стосовно чого?

— До біса гарне запитання. Бо я сам не знаю. Він мені не сказав.

Рейчел зовсім розгубилася. Не надати інформації директорові управління військово-космічної розвідки було все одно, що тримати Папу в невіданні про секрети Ватикану. Найпоширенішим жартом в управлінні був такий: якщо Пікерінг про щось не знає, отже, цього не існує.

Пікерінг підвівся і почав походжати туди-сюди перед вікном.

— Він попрохав, щоб я негайно з вами зв’язався і направив вас до нього.

— Просто зараз?

— Президент прислав транспортний засіб. Він чекає надворі.