Точка Обману - Браун Дэн. Страница 6

Іще одним технічним проривом став механізм підзарядки. Перші прототипи мікророботів могли підзаряджати свої батареї, тільки зависаючи безпосередньо над джерелом яскравого світла, що було мінусом для непомітного використання у темних місцях. Однак новіші прототипи вже мали змогу підзаряджатися, просто приземляючись за кілька дюймів від магнітного поля. Це виявилося дуже зручною обставиною, бо в сучасному світі магнітні поля є майже скрізь: це і розетки, і монітори комп’ютерів, і електромотори, і гучномовці, і мобільні телефони — імпровізованих підзарядних станцій не бракує. Якщо помістити мікроробот у якесь приміщення, він зможе передавати відео- та аудіоінформацію скільки завгодно довго. Тому ось уже понад тиждень підрозділ «Дельта» без проблем забезпечував трансляцію за допомогою літаючого пристрою PH2.

От і зараз мікроробот тихо висів у нерухомому повітрі центрального приміщення об’єкта, наче комар у великому сараї. Транслюючи вид унизу «з пташиного польоту», літаючий шпигун тихо кружляв над людьми, які й не підозрювали про його існування. То були науковці — фахівці з різних галузей знань. Поки PH2 над ними кружляв, Дельта-Один помітив два знайомі обличчя, які нахилилися одне до одного, про щось розмовляючи. То був сигнал до дії: командир наказав Дельта-Два опустити пристрій і підслухати розмову.

Маніпулюючи джойстиком, Дельта-Два увімкнув звукові сенсори робота, націлив умонтований у нього параболічний підсилювач і почав спускати літаючого шпигуна, аж поки той не опинився за кілька футів над головами науковців. Чутність була слабкою, але достатньою.

— Ніяк не можу в це повірити, — казав один фахівець.

Попри те що він прибув сюди дві доби тому, збудження в його голосі і досі не згасло.

Здавалося, його співрозмовник відчував не менший ентузіазм.

— Ти коли-небудь у житті думав, що станеш свідком чогось подібного?

— Ніколи, — відповів перший науковець, сяючи від захвату. — Для мене це й досі як прекрасний сон.

Дельта-Один почув, що хотів. Було ясно, що всередині об’єкта все йшло так, як і планувалося. Дельта-Два порухом джойстика забрав мікроробот від двох науковців і спрямував його до схованки. Він загнав його до «ангару» — потаємного місця біля циліндра електрогенератора. І батареї живлення PH2 одразу ж почали заряджатися для нового завдання.

6

Гелікоптер мчав у вранішньому небі, а Рейчел Секстон подумки губилася в сьогоднішніх химерних подіях. І лише тоді, коли MH-60G блискавично проскочив повз Чезапіцьку бухту, вона збагнула, що вони летять у зовсім іншому напрямку. Сум’яття, що вмить спалахнуло в її душі, одразу ж змінилося на страх.

— Гей! — крикнула вона пілоту. — Що ви робите? — Її голос ледь пробивався крізь гуркіт лопатей і виття турбіни. — Ви ж мали відвезти мене до Білого дому!

Пілот похитав головою.

— Вибачте, пані. Цього ранку президент не в Білому домі.

Рейчел спробувала пригадати, чи говорив Пікерінг щось конкретне про Білий дім, чи то їй здалося.

— А де ж тоді зараз президент?

— Зустрінетеся з ним в іншому місці.

Ось тобі й маєш!

— Де це, в іншому?

— Вже недалеко звідси.

— А можна уточнити?

— Через шістнадцять миль.

Рейчел гнівно встромила погляд у пілота. Цьому типові місце серед політиків, а не за штурвалом гелікоптера.

— А від куль ви теж так вправно ухиляєтеся, як і від моїх відповідей?

Пілот промовчав.

Щоб перелетіти через Чезапіцьку бухту, гелікоптерові знадобилося менш ніж сім хвилин. Коли попереду знову з’явився суходіл, пілот звернув машину на північ і погнав її вздовж берега вузенького півострова, де Рейчел побачила кілька злітно-посадкових смуг та будівель, схожих на військові об’єкти. Пілот почав знижуватися саме туди, і Рейчел здогадалася, що то було за місце. Шість пускових майданчиків та закіптюжені ракетні башти слугували доброю підказкою, а для особливо нетямущих на даху однієї з будівель виднівся напис величезними літерами: ВОЛЛОПС-АЙЛЕНД.

Воллопс-айленд був одним із найстаріших пускових майданчиків НАСА. І досі використовуваний для запуску супутників та випробувань експериментальних літальних апаратів, Воллопс був чимось на кшталт неофіційної закритої бази НАСА.

Президент на Воллопс-айленд? Повне безглуздя!

Пілот вирівняв гелікоптер відносно трьох злітно-посадкових смуг, що простягнулися уздовж вузького півострова. Здавалося, вертушка прямувала до дальнього кінця смуги, що розташовувалася по центру.

Машина почала опускатися.

— З президентом ви зустрінетеся в його кабінеті.

Рейчел повернулася до пілота — чи не жартує він, бува?

— Президент Сполучених Штатів має кабінет на Воллопс-айлснд?

Але вигляд у пілота був абсолютно серйозний.

— Пані, президент Сполучених Штатів має свій кабінет там, де забажає. — І він показав на кінець смуги, де мерехтіли обриси велетенського літака.

Серце Рейчел мало не зупинилося. Навіть на відстані півкілометра вона безпомилково впізнала блакитний корпус модифікованого «Боїнг-747».

— Отже, наша зустріч відбудеться на борту...

— Так, пані. Бо то його дім, коли він не вдома.

Рейчел прикипіла поглядом до гігантського літака. Цей знаменитий літальний апарат був позначений військовим кодом VC-25-A, хоча решта світу знала його під іншою назвою: ВПС-1.

— Схоже, ваша зустріч відбудеться сьогодні у новій машині, — сказав пілот і кивнув на цифри, що виднілися на хвості «боїнга».

Рейчел задумливо кивнула. Мало хто з американців знав, що насправді було два ВПС-1: двійко ідентичних спеціально обладнаних «Боїнг-747-200Bs» — один із хвостовим номером 28000, а другий — 29000. Обидва літаки мали крейсерську швидкість 600 миль на годину і були обладнані устаткуванням для доза-правлення у повітрі, що забезпечувало їм практично необмежену дальність польоту.

Після приземлення гелікоптера на смугу біля президентського літака Рейчел збагнула, чому ВПС-1 часто називали «резервом» головнокомандувача. Бо ця машина і справді мала лячний вигляд.

Коли президент літав до інших країн на зустріч з главами держав, він часто висловлював бажання, щоб ця зустріч — з міркувань безпеки — відбувалася на злітно-посадковій смузі на борту його літака. Хоча безпека й справді була одним з міркувань, але іншим, не менш важливим моментом було бажання здобути фору в перемовинах шляхом звичайнісінького залякування. Візит до ВПС-1 був набагато більш лячним, аніж будь-яке відвідування Білого дому. Вздовж фюзеляжу тягнувся напис літерами шість футів заввишки: СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ. Якось одна жінка — член англійського кабінету міністрів — дорікнула президентові Річарду Ніксону, що запросити її на борт ВПС-1 було все одно, що вимахувати у неї перед носом своїм чоловічим достоїнством. Після цього екіпаж дав літакові жартівливе прізвисько «Великий Дік», бо Дік, зменшувальне від Річард, означало також чоловічий прутень.

— Доброго ранку, міс Секстон. — Біля гелікоптера матеріалізувався вдягнений у куртку агент секретної служби і відчинив їй двері. — Президент чекає на вас.

Рейчел вийшла з вертушки і поглянула вгору, на крутий трап, що вів до здоровенного корпусу літака. «До цього літаючого фалоса», — подумала вона. Колись їй розповідали, що летючий «Овальний кабінет» має понад чотири тисячі квадратних футів внутрішньої площі, включно з чотирма окремими приватними спальнями, койками для двадцяти шести членів екіпажу та двома бортовими кухнями, здатними забезпечити їжею п’ятдесят осіб.

Піднімаючись східцями, Рейчел відчувала, що агент секретної служби мало не наступає їй на п’яти, спонукуючи поквапитися. Високо вгорі виднівся розчинений люк пілотської кабіни, схожий на невеличкий отвір у тілі велетенського сріблястого кита. Ступивши на затемнений сходовий майданчик, жінка відчула, як її впевненість у собі почала швидко згасати.

Спокійно, Рейчел. Це ж всього-на-всього літак.