На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 22
– Буде, буде… – сказала.
– Ненавиджу… твої цукерки! Твою сірість! Твої батареї… – Майка вискочила із сараю, оббігла навколо дому, впала на лавку під акацією: та бути не може, щоби вона по всьому Генічеську завтра до опівдня дві тисячі не назбирала! Напозичає й поїде! До тітки звертатися марно – скупа до усцячки, хоч мамина сестра рідна. Сама у великому домі тирлується, їм із мамою на літо у своєму сараї жити дозволяє. Ще й за електрику їй плати. А от сусіди по п’ятиповерхівці…
Наступного ранку ледь сонце зійшло, стукала в сусідські двері. Брехала безбожно – аналізи треба терміново здати, є підозра на онкологію. Сусіди знизували плечима, а заможна підприємиця Нікончук, що в неї на місцевому базарі п’ять яток у ряд, ще й виматюкала всю українську владу.
– Дожилися! Нема грошей – помирай! – обурилася. А грошей не дала. Ніхто не дав.
О пів на дванадцяту Майка ридма ридала на хвильорізі в порту, уявляла зажуреного Арсена – тупцяє біля свого «Мерса», косує на годинник: «Де ти, моя кохана Майє?»
– Ненавиджу! – послала матінці привіт. Замовкла. Додала недобро: – Ти мені і не матір зовсім… З рідними дітьми так не вчиняють…
Уява понесла. На батька не схожа. Чорнявий, горбоносий… Добре, що в альбомі лишилася одна світлина, де тато Міша тримає на руках новонароджену Майку, бо за рік втік, ніхто й досі не знає, де вештається. І на матір аж ніяк не скидається. Мама – тендітна, мов дівчинка, а Майка міцненька – кров із молоком. Джинси сорок четвертого розміру на стегеньцях потріскують. Сто разів схуднути пробувала – марно!
Дістала з кишені люстерко, увіп’ялася поглядом у власне віддзеркалення: світлі сірі очі – перлини, вії й брови чорні-вугільні. Ні в кого з дівчат немає таких чорнющих довгих вій! Носик нормальний такий, вуста пухкі, волосся русяве до стегон. А може, Майку народила не мама, а сіроока красуня, що сама звідси, а заміжня була за іноземним мільйонером? А сюди колись була приїхала родичів провідати, а тут пологи! А в пологовому будинку Майку підмінили! І от тільки тепер сіроока красуня дізналася страшну правду й хоче повернути свою дівчинку…
Із мрій та розпачу до реальності повернув мобільний: дзень у кишені.
– Слухай! На роботу виходь, а! – почула голос хазяїна ресторану. – Елька с Арсеном до Ялти подалася. Хто клієнтів обслуговуватиме?
Майка усміхалася п’яним гостям, щоби не розревтися посеред зали, збирала тарілки на тацю, все озиралася в бік вхідних дверей, наче того дня таємнича сіроока красуня обов’язково мала припхатися по неї. От тоді б вони всі… І мама! І Арсен! І Еля, і хазяїн ресторану… Вони всі вмерли б від заздрощів!
Так повірила, здригалася від кожного стуку у двері. Навіть новини по телевізору дивитися стала. Та серед сотень репортажів запам’ятався чомусь сюжет про жінку-касира залізничного вокзалу, яку звільнили за те, що притримувала квитки, продавала їх «своїм» людям за вищою ціною. Відтоді в Майчиній голові поселилися дві рівноцінні химери: щоби її знайшли іноземні батьки-мільйонери і влаштуватися касиром у залізничні каси. Усе голову сушила: куди витратити мільйон, який невдовзі подарує сіроока красуня і її багатий чоловік… Чи в касі на хабарах назбирає…
– Ну, що, Гілю… Прощавай! – Вітка втекла з Генічеська, ледь молоко в грудях скінчилося.
Майка ще шарахалася від Арсена: після Ялти забрав Елю до своєї оселі, усміхався Майці зухвало: «Що, дівко, пролетіла?…» А тут Вітка…
– А малого на кого? – питала Майка, наче в порожнечу. «Куди ж усі тікають?…»
– Мамі з татом лишу на виховання.
– Що робитимеш у Києві?
– В офіціантки спочатку піду, – сказала хоробра Вітка. – А потім у дизайнери.
Майка стояла на вокзальній платформі, дивилася, як Вітка обціловує малого, тягне до плацкарти важкі торби… Сама лишилася. Сама-самісінька… Море брудне, лиман пересохлий, бички ненависні, улітку ресторан-ярмо, узимку пельмені від Зими і вічно заклопотана мама, що геть не розуміє Майчиних бід… Їй з усім тим тут до скону?…
– Влаштуюся – маякну, – пообіцяла Вітка. – Приїдеш до мене, разом шанс ловитимемо.
– Я й тут офіціантка… – буркнула Майка.
Уже наступного дня слухняно ліпила пельмені в холодному цеху на околиці міста. Ще… не урвався терпець чекати подарунка долі, що він обов’язково мав звалитися до Майки з небес у вигляді чи то сіроокої красуні з мільйоном у зубах, чи то принца на білому коні… з мільйоном у зубах.
Сюрприз зробила мама. У лютому, у переддень свята воїнів, знайома попросила, щоби мама підмінила її в приватному готелі, де та покоївкою працювала. Кому ж копійка зайва? Мама пішла. Надвечір, коли повернутися мала, зателефонувала Майці, повідомила схвильовано – тут роботи багато, затримаюся, лягай…
Наступного дня в хрущовці ганяла чаї та сама «робота», заради якої мама на ніч у готелі залишилася – сивий підстаркуватий столичний чиновник Григорій Іванович Луцик. Сяяв, як те сонце, називав маму Надюсею, хвалив її золоті руки: мовляв, жодна масажистка так йому ступні не розминала, як Надюся…
– Капєц! – сказала Майка, коли за Луциком приїхала автівка і він подався щось там інспектувати-перевіряти. – Він же старий, мамо!
– Сказав… в інститут влаштувати тебе зможе. І мене… до Києва забере.
– Скільки йому років?!
– Каже – п’ятдесят вісім.
– Щось він надто підтоптаний як на п’ятдесят вісім, – буркнула Майка. І так шкода мами стало.
Та підстаркуватий дядько не на жарт захопився Надюсею. І оскільки вже бачив те саме небесне світло в кінці тунелю, яке перекреслює будь-які віддалені життєві перспективи, із пропозицією не забарився. Усе виклав на третій день знайомства.
– Я людина холоста. Квартиру в центрі маю! Посаду вагому обіймаю! Заробляю непогано… Виходь за мене, Надюсю! А тут у нас дача на морі буде…
З тим і поїхав за тиждень, бо мама так розгубилася – все знизувала плечима: «Ну, не знаю, Григорію Івановичу…»
– І не згадає! От побачиш! – дратувалася Майка, бо так дістав старий повчаннями, ледь стримувалася.
Та Луцик знову здивував. Зателефонував за три дні, безапеляційним тоном наказав Майці негайно записатися на ЗНО, пройти його в будь-якому разі, а інше – Луцикові турботи, зробить Майку студенткою.
Шанс, шанс! Занурилася в шкільні підручники за два роки після закінчення школи, усе гадала: невже не обдурить старий? Невже вона житиме в Києві?…
– Ма… У який виш він мене пропхне?
– Тобі не однаково?
– Однаково…
– Казав: шукатимете, де конкурс найменший.
– Тебе шкода. Такий старий…
– Зате з квартирою в центрі столиці. Я й не сподівалася, а воно, бач, як усе гарно… І для тебе. І мені…
У розпал літа Майка трусилася в плацкарті, дивувалася карколомним змінам. Усе старий Луцик вирахував: Майку до вишу і в гуртожиток. Після такої послуги Надюся, як совість має, не відмовиться – до нього переїде, борщі варитиме, ступні масажуватиме і не тільки…
– Гілю, блін… Так і не схудла! – Вітка примчала на вокзал зустрічати подругу. Обхопила Майку, відірвала від землі. – Бомба ти моя генічеська!
Майка роздивляється подругу – ще худішою стала, перефарбувалася на білявку.
– Ти змінилася.
– А ти така ж корова!
Майці тепло од тих слів. Усміхається, як дурна:
– Вітко! Я в тебе переночую, добре?
І досі пам’ятає ту першу ніч у столиці. Їхали на маршрутці з правого на лівий берег, Майка прилипла до вікна. «Скільки вогнів! – бентежилася. – Скільки людей… Хрести. Мости. Реклама, річка, гори… Хоч би не провалилася та авантюра з вишем! Не хочу повертатися… Тут хочу… якось! Вітка ж змогла…»
Вітка відчиняє двері крихітної однокімнатної хрущовки на Воскресенці жестом владичиці світу – оціни, Гілю! З темної кімнати доноситься заливисте хропіння.
– Хто тут? – пошепки питає Майка.
– Дівчата з Полтави. Разом працюємо в ресторані. І житло разом винайняли. Так дешевше.
– І скільки їх?
– Алка й Тонька.
– А ти де спиш?