На запах м’яса - Дашвар Люко. Страница 30
– Розповідайте про себе. Останній шанс.
Майка почервоніла до скронь. Шанс?! Як же часто вона чує це магічне слово – «шанс». Скільки зусиль докладає заради того, щоби втримати свій шанс, а цей зухвалий, зарозумілий…
– Ти – мій останній шанс чи що?! – щирою українською. – А не облізеш?!
Він вухам не повірив – озирнувся рвучко. Роздивлявся дівчину обурено. Майка підвелася, зиркнула на «англійця».
– І тільки посмій мене «завалити»! – відрубала. Додала чемно: – До побачення.
Усі довгі десять днів, поки співробітники «Гібралтару» очікували результатів переатестації, за наслідками якої одні сподівалися на підвищення, інші побоювалися звільнення, Майка мордувала себе безжально. «От не міняюся! Нічого не навчилася! – бідкалася. – Ідіотка! Якого я нариваюся знову?! Мало мені Стелли? Мало того, що Руся образилася? Тільки потрапила в пристойне місце, тільки заробляти почала, тільки людиною себе відчула – і тут накосячила! Ну, якого біса я того «англійця» дратувала?… Чому просто не виконала те, що вимагав? Я прибацана! Знову туалети драятиму!»
– Народе! Сьогодні Чертог керівників напрямів після обіду збирає! – До кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. – Увечері в холі вивісять списки тих, хто пройшов переатестацію.
– А що буде з тими, хто не пройшов? – пополотніла Майка.
– Обіцяють персональний розбір польоту з персональними висновками, – повідомила обізнана Люба.
Під вечір, коли керівники напрямів ще засідали в кабінеті Чертога, пересічний офісний контингент юрбився в холі навколо вивішених списків, і годі було до них пробитися – охочих набігло до біса. Майка не пішла в хол: і нащо їй на те ганьбисько дивитися? Сиділа за столом, зосереджено вбивала в комп’ютерну базу номери сертифікатів нової партії ковбас.
До кабінету ввійшов Ігор, усміхнувся Майці сумно.
– Не пройшов? – спитала.
– Пройшов, – відповів, ніби вибачився. – А от ти…
Майка ледь сльози втримала. Махнула рукою, мовляв, ну що ж… Ігор присів на край Майчиного стола, торкнувся її плеча.
– Ну, все нормально. Не переймайся…
Майка зціпила вуста, щоби не розревтися, закивала: добре, добре…
– Не бачу сенсу сумувати, – вів Ігор. – Життя на цьому не закінчується. В Україні є чимало оптових продовольчих компаній, які залюбки візьмуть тебе на роботу, якщо, звичайно, тебе відпустить «Гібралтар», бо ти… теж пройшла.
– Що?! – Майка підвела на хлопця мокрі очі: сидів, усміхався іронічно. – Росов! Я тебе… вб’ю!
– А я… здається, закохався в тебе, Елізо, – сказав Росов.
Успішну переатестацію відзначали того ж вечора. Удвох.
Майка терпляче витримала навалу колег, що вони повернулися з холу, заходилися збиратися додому – схвильовано обговорювали день завтрашній, коли керівництво почне кадрові чистки, тому ніхто не звертав уваги на Майку, що вона знай вбивала в комп номери сертифікатів, намагалася не кидати на Ігоря полохливі погляди, хоч то було в принципі неможливо: стіл його розташовувався в іншому кінці просторого кабінету, відгороджений від інших стелажем із документами. Серце торохтіло: «Куди запросить? До ресторану? Кав’ярні? У театр, не дай Боже? А де ще в Києві можна відзначити несподівану радість? Якщо скаже: “Прошу до мене”, – не піду… Не готова… Щоби прямо сьогодні…» – затялася.
Рівно о шостій Ігор закинув сумку на плече, усміхнувся Майці іронічно, подав руку.
– Ходімо…
Пішла, як та коза на мотузці. І не запитала: «А ми куди?…»
Порожній коридор офісу. Ліфт. Росов натискає на кнопку, і тільки тепер Майка усвідомлює: ліфт суне вгору…
– Куди ми?
– Екстрим. – У кабінці ліфта Росов не намагається одразу обійняти Майку, притулився до стіни, дивиться на неї, ніби намагається розгадати.
Майка ловить себе на думці, що вона таки Еліза… Росов, звичайно, не Хіггінс, але всі вони вкупі – колеги, Ігор у тому числі, стосунки в «Гібралтарі», норми і правила, що тут заведені, і є тим Хіггінсом, якого вона пнеться бути… вартою.
Ліфт зупиняється на останньому, шістнадцятому поверсі офісного центру. Росов подає Майці руку:
– Сміливіше, Елізо…
Темний коридор технічного поверху, металеві сходи наверх. Росов відчиняє двері, що ведуть на дах. Крок – і навколо Майки розстеляється безкінечна ковдра сяючих вогнів вечірнього міста, настільки щільна, що хочеться впасти просто на те сяйво. А вона збиралася в банальний ресторан…
– Кльово…
– Так. – Ігор не відпускає Майчиної руки, веде дахом до невеличкої будки посеред антен, біля якої стоїть білий пластиковий столик, такі ж білі пластикові крісла. – Тепер і ти матимеш доступ до цього втаємниченого місця.
– Воно для обраних?
– Безумовно. – Росов всаджує Майку в крісло, дістає із сумки пляшку шампанського, бокали. – На чолі обраних – дід Арсеній зі служби охорони, що відповідає за технічний стан даху. Тільки з ним можна домовитися про ключі.
Росов не поспішає. Жодним зайвим рухом не псує дива – п’ють шампанське, болобонять про все на світі, сміються з власних страхів, а коли слова раптом закінчуються, напружена тиша не розсідається на столі поміж хлопцем і дівчиною: до даху долинає гамір вечірнього міста, хвилюються свічки теплих вогнів, серпневий вітер не несе і згадки про близьку осінь. І тільки коли шампанське закінчується, нічна прохолода прилипає до тіла, а Майці вже відчайдушно хочеться до вбиральні, Ігор каже:
– Ну, сьогодні дозволиш, щоби я проводив тебе?
Майка згадує обшарпаний гуртожиток, сувору комендантшу, якій щоразу доводиться довго пояснювати, якого біса ти припхалася пізніше двадцять третьої…
– Ні… – шепоче-вибачається.
Спускаються сходами технічного поверху до ліфта, Ігор не втримується:
– Не хочеш, щоби Микола Миколайович дізнався?
Майка зупиняється так різко – Росов наштовхується на дівчину, не відходить. Так і стоїть впритул. Дивиться в очі.
– Я не сплю з Чертогом!
– Правда? Кльово… Не хотілося б влаштовувати бої з шефом на особистому фронті. – Хлопець двома пальцями обережно торкається Майчиного підборіддя, завмирає на мить, ніжно цілує у вуста.
Майці паморочиться, тільки одна думка: «Зараз! Хочу, щоби все сталося тут і зараз!»
– Ходімо, – чує голос Росова. І скільки потім іде за ним темним коридором технічного поверху, скільки дивиться в його очі в ліфті, навіть коли виходить із ліфта й опиняється в порожньому холі першого поверху, усе чіпляється думками за стіни, підлогу: «Ну, куди ми йдемо? Нащо? Хочу тут… Зараз же…»
Свіжий вітер не студить гарячих Майчиних жадань, вона панікує: «Хочу… До гуртожитку запросити? Чи так обернути, щоби до себе відвів… Він же теж…»
– Завтра зустрінемося, – Ігор ставить логічну крапку, зазираючи до салону таксі, у якому сидить отетеріла збуджена Майка. Дає водієві гроші. Просить везти тихесенько, щоби пасажирка не розгубила мрій.
Назавтра зранку мрії прибили Майку до стільця в кабінеті: припхалася раніше за всіх, зиркала на двері – вони ж тепер пара? – подумки репетирувала власну реакцію на появу Росова. Ось зараз… Він увійде, вона усміхнеться невимушено, ніби нічого не сталося, а він… Підійде і цьомне в щоку? Стримано кивне, намагаючись не привертати уваги прискіпливих колег? Чи взагалі не помітить, одразу підійде до групки співробітників, що вони скупчилися біля кавоварки…
Двері розчахнулися. До кабінету увійшов Росов. Завмер біля дверей.
– Майє! Тебе Чертог викликає, – сказав, ані краплини іронії в голосі.
– Жартуєш? – перелякалася Майка.
– Гілка! – За Ігорем до кабінету зазирнула трафік-менеджер Люба. – До шефа!
Майка сунула до дверей, відчувала на спині зацікавлені погляди колег, надто Ігоря… Блін! Ну, чому саме сьогодні?! Ігор ще подумає, що вона з Чертогом… Уже подумав! Майка прочитала в його очах…
У приймальні Чертога від усіх сполоханих думок залишилася одна. Чому шеф викликав? Час розплачуватися? Чим?… Якщо в постіль тягнутиме, вона ж – отака дурна! – не погодиться…