Голодні ігри - Коллінз Сюзанна. Страница 22

— Це небезпечно.

З переляку я аж підскочила. З-за одного з дерев по­казався Гейл. Мабуть, він увесь час спостерігав за мною. На той момент йому було тільки чотирнадцять, але він був такий височенний, що здавався мені дорослим. Час від часу мені траплялося бачити його то біля Скиби, то в школі. Його батько загинув тоді ж, коли й мій. У січні в Будинку Правосуддя ми обоє отримали медаль «За відвагу» як старші діти в сім’ях, що втратили годуваль­ника. Я добре запам’ятала двох його молодших братів, які тулилися до матері, низенької жінки, чий роздутий живіт свідчив про те, що за кілька днів вона народить іще одну дитину.

— Як тебе звати? — запитав він, наблизившись і ви­тягнувши зайця з сильця.

— Катніс, — відповіла я ледь чутно.

— Що ж, Катніп, крадіжка карається на горло, хіба ти про це не чула? — зауважив він.

— Я — Катніс, — промовила я голосніше. — І я не збиралася нічого красти. Я просто хотіла подивитися на твоє сильце. Я ще ні разу нічого не зловила у своє.

Гадаю, мої слова його не переконали, і він подивився на мене спідлоба.

— Тоді звідки в тебе білка?

— Я її підстрелила.

З цими словами я витягнула з-за спини лук. Я досі ви­користовувала свій дитячий лук, який батько зробив на­вмисно для мене, але вже почала практикуватися і з ве­ликим. Я сподівалася, що весною вже зможу полювати на здобич більших розмірів.

Забачивши лук, очі Гейла спалахнули.

— Можна мені подивитися?

— Тільки пам’ятай, крадіжка карається на горло, — мовила я й подала йому лук.

Саме тоді я побачила його усмішку вперше. З небез­печного незнайомця він одразу перетворився на друга. Але щоб змусити його всміхнутися вдруге, мені знадо­билося кілька місяців.

Того дня ми гомоніли про полювання. Я ска­зала, що зможу дістати йому лук, якщо він дасть мені дещо навзамін. Не їжу. Мені потрібні були знання. Я хотіла сама розставляти пастки, в які б ловилися великі жирні зайці. Він пристав на мої умови. Тож ми почали полювати разом, ділитися досвідом, зброєю, нашими секретними місцями, де ростуть дикі сливки чи водиться багато індичок. Він навчив мене ставити пастки і рибалити. Я показала йому їстівні рослини, а згодом подарувала один із моїх дорогоцінних луків. А тоді одного дня, без слів, ми стали однією командою. Ми ділилися роботою і здобиччю. Це давало хоч якусь гарантію того, що наші сім’ї завжди матимуть що їсти.

Гейл подарував мені те відчуття захищеності, якого так бракувало по смерті батька. Його товариство скра­сило довгі нудні години, які доводилося проводити в лісі. Я стала вправнішим мисливцем, коли зникла по­треба постійно озиратися, коли хтось прикривав мою спину. Але він став для мене кимось значно більшим, ніж просто партнер на полюванні. Я звірялася йому, з ним я могла поділися думками, які б ніколи не наважилася промовити вголос потойбіч паркана, в межах Округу 12. Коли ми з Гейлом вирушали в ліс... іноді я почувалася по-справжньому щасливою.

Я завжди називала його другом. Але протягом останнього року наші стосунки стали якісь дивні, і «друг» не зовсім годяще слово, щоб описати, ким для мене став Гейл. На саму тільки згадку про нього моє серце затіпалося. Якби він зараз був зі мною!.. Ні, ні, насправді я цього не хочу. Він зовсім не потрібен мені тут, на арені, де за кілька днів його можуть убити. Я просто... просто скучила за ним. Я ненавиджу самотність. Цікаво, чи він сумує за мною? Напевно.

Тоді я переключила думки на одинадцятку, яка вчора блимала попід моєю світлиною. Я знала напевно, що сказав би Гейл.

«Що ж, є ще куди рости».

А тоді він би всміхнувся мені, і я, ні хвилі не вагаю­чись, усміхнулася б у відповідь.

Несамохіть я взялася порівнювати свою дружбу з Гейлом із тими стосунками, які ми вдаємо з Пітою. Я ніколи не сумнівалася в Гейлі — й не можу уникнути сумнівів щодо прихованих мотивів Піти. Ми з Гейлом об’єдналися за мовчазної згоди, щоб мати змогу вижити. З Пітою зовсім не так: ми обоє знаємо, що виживання одного означатиме смерть другого. Як на це можна не зважати?

У двері постукала Еффі й нагадала мені, що сьогодні ще один «важливий, важливий, важливий день!» чекає на мене. Завтра ввечері ми повинні дати інтерв’ю в пря­мому ефірі. Гадаю, сьогодні над нами працюватиме вся команда.

Я неохоче вилізла з ліжка та прийняла душ; цього разу я обережніше тиснула на кнопки. Привівши себе до ладу, я попрямувала до їдальні. Піта, Еффі та Геймітч скупчилися навколо столу й про щось шепотілися. Мені це ви­далося дивним, але голод узяв верх над цікавістю, і перш ніж підійти до них, я наклала повно їжі на тарілку.

Цього разу тушковане м’ясо — це великі апетитні шматки ягнятини з чорносливом. А на гарнір — ідеаль­на гірка дикого рису. Я проковтнула вже майже поло­вину порції, коли усвідомила, що всі замовкли. Я випила трохи соку і втерла рот.

— Що відбувається? Ви ж готуватимете нас до сьогод­нішнього інтерв’ю, правильно?

— Правильно, — відповів Геймітч.

— Не чекайте, поки я закінчу. Я здатна їсти і слухати одночасно, — мовила я.

— Справа в тому, що плани змінилися. Нам слід по­міняти тактику, — відповів Геймітч.

— Тобто? — запитала я.

Я й не знала, що в нас є тактика. Прикидатися бездар­ними на тлі інших трибутів — хіба не такий наш план?

Геймітч знизав плечима.

— Піта попросив готувати його окремо.

РОЗДІЛ 9

Зрада. Це перше, що спало мені на думку. Але ж це просто смішно! Щоб була зрада, їй повинна передувати довіра. Між мною і Пітою. А довіра не входила в пункти нашої домовленості. Ми трибути. Він — хлопець, який ризикував дістати стусанів, кинувши мені хліб; який був мені опорою на колісниці, який прикрив мене в історії з дівчиною-авоксом, який наполіг на тому, що Геймітчу варто знати все про мої мисливські навички... Невже якась часточка мене справді йому довіряла?

Тепер це не мало жодного значення. Які б стосунки нас не поєднували, тепер вони розсипалися. Мушу визнати, що сталося це саме вчасно. За два дні розпочнуться Ігри, і будь-які стосунки стали б нам на заваді. Що б не було причиною Пітиного рішення, — а я впевнена, він обра­зився через те, що я отримала вищий бал за показовий виступ, — я була йому невимовно вдячна.

— Добре, — мовила я. — То який у нас графік?

— Кожен із вас проведе чотири години з Еффі, яка подбає про те, як ви відповідатимете на питання, тоді як я чотири години вчитиму вас, що відповідати, — мовив Геймітч. — Катніс, ти починаєш з Еффі.

Я не могла уявити, чого Еффі вчитиме мене аж чотири години, але Еффі тримала мене до останньої хвилини. Ми повернулися до моєї кімнати, де вона змусила мене вбрати довгу сукню й туфлі на високих підборах і вчила мене на них ходити. Туфлі — це найважче. Я ніколи не ходила на високих підборах, і мені було важко звикнути до них. Але ж Еффі цілісінькі дні бігає в таких самих, тож я вирішила: якщо може вона, то і в мене вийде. З сукнею теж не все так просто. Вона довга й чіпляється за туфлі, і звісно, я раз у раз підтягувала її, через що Еффі шулікою кидалася на мене і репетувала:

— Тільки не вище кісточки!

Коли я врешті подужала всі премудрості ходіння на підборах, довелося ще навчитися правильно сидіти, тримати поставу — виявилося, що у мене погана звичка втягувати голову в плечі, — а ще встановлювати зоровий контакт, тренувати жестикуляцію, міміку і навчитися правильно усміхатися. У нашому разі правильно озна­чало якнайбільше. Тоді Еффі змусила мене вимовити сотні банальних фраз, які починалися з усмішки і закін­чувалися нею. До обіду м’язи на моєму обличчі сіпалися від перевантаження.

— Я зробила все, що могла, — зітхнула Еффі. — Просто пам’ятай, Катніс, тобі треба, щоб публіка тебе полюбила.

— Але ви сумніваєтеся, що це можливо? — зронила я.

— Якщо ти весь час дивитимешся на них такими очима, як от зараз на мене, то нема жодних шансів. Чому б тобі не приберегти цей погляд для арени? А на сцені уявляй, що ти між друзів, — мовила Еффі.