Голодні ігри - Коллінз Сюзанна. Страница 23

— Вони роблять ставки на те, скільки я протягну! — випалила я. — Вони мені не друзі!

— Ну то прикинься! — огризнулася Еффі, а тоді взяла себе в руки й усміхнулася мені. — Бачиш, ось так. Я усмі­хаюся до тебе, хоча ти мене й дратуєш.

— Так, дуже переконливо, — мовила я. — Я йду їсти.

Жбурнувши вбік туфлі й задерши сукню вище колін, я подалася до їдальні.

Піта й Геймітч були в гарному гуморі; що ж, мабуть, із Геймітча не такий суворий учитель, як з Еффі. Хоча я можу й помилятися. По обіді Геймітч провів мене до вітальні, всадовив на канапу і на якусь мить насупився.

— Що? — запитала я врешті.

— Я намагаюся вигадати, що з тобою робити, — мовив він. — Як тебе подати? Зіграти чарівність? Бай­дужість? Або лють? Поки що ти сяєш як зірка. Ти стала добровольцем, щоб захистити сестру. Цинна подарував тобі незабутній образ. Ти отримала найвищий бал за показовий виступ. Люди заінтриговані, але ніхто не знає, яка ти насправді. Враження, яке ти справиш на них завтра, остаточно вплине на те, чи зможу я знайти тобі спонсорів, — сказав Геймітч.

Я не раз бачила по телевізору інтерв’ю з трибутами і знала, що Геймітч щойно сказав чистісіньку правду. Якщо вдасться зацікавити натовп, байдуже чим — почуттям гумору, брутальністю чи ексцентрич­ністю, — то обов’язково отримаєш підтримку у вигляді спонсорів.

— Яку тактику обрав Піта? Чи мені не можна цього знати? — запитала я.

— Він гратиме симпатичного, я б навіть сказав, при­вабливого хлопця. У нього вроджене почуття гумору, — відповів Геймітч. — Коли ж ти розтуляєш рота, склада­ється враження, що ти нікому не довіряєш, а ще ти якась вічно похмура.

— Неправда! — відреагувала я.

— Я тебе прошу! Не знаю, з яких глибин свого нутра ти виштовхала наверх ту щиру радісну дівчину, яка їхала на колісниці, але після того вона більше не з’являлася, — сказав Геймітч.

— А ви дали мені безліч приводів для радості! — не вгавала я.

— Ти маєш догодити не мені. Не я буду твоїм спон­сором. Тож уявімо, що я — публіка, — мовив Геймітч. — Потіш мене.

— Добре! — гаркнула я.

Отож Геймітч узяв на себе роль ведучого, а я спро­бувала відповідати на його запитання так, щоб мати якомога привабливіший вигляд. У мене не вийшло. Я була занадто люта на Геймітча через його слова і вза­галі через те, що змушена відповідати на якісь там за­питання. Єдине, про що я була здатна думати, то це про несправедливість Голодних ігор. Чому я маю скакати на задніх лапках, немов дресирований собачка, щоб до­годити людям, яких я насправді ненавиджу? Що більше запитань ставив мені Геймітч, то менше я контро­лювала свою злість, яка ледь-ледь не вихлюпувалася назовні.

— Гаразд, достатньо, — сказав Геймітч. — Треба знайти інший підхід. Ти не тільки ставишся вороже до інших, ти нічого не можеш розповісти про себе. Я поставив тобі п’ятдесят запитань — і все одно не маю найменшої гадки про твоє життя, сім’ю і друзів. Катніс, люди хочуть знати про тебе якнайбільше!

— Але я цього не хочу! Вони вже й так забрали моє майбутнє! Вони не можуть отримати ще й моє минуле! — ледь не заволала я.

— Тоді збреши! Вигадай щось! — відповів Геймітч.

— Я не вмію брехати, — мовила я.

— Тоді раджу тобі навчитися чимшвидше. У тобі стільки ж чарівності, як у мертвому слимакові, — огриз­нувся Геймітч.

Ой. А це було неприємно. Мабуть, Геймітч також усві­домив, що нагрубіянив мені, тому наступні його слова прозвучали лагідніше:

— У мене є ідея. Спробуй поводитися скромно.

— Скромно, — луною повторила я.

— Скажи, що такі серйозні Ігри зовсім не до снаги маленькій дівчинці з Округу 12. Що все зовсім не так, як ти уявляла. Похвали Цинну і його костюм. Зроби кілька компліментів на адресу столичних жителів. Зрони пару слів про те, як тобі подобається місто. Якщо не хочеш говорити про себе, то принаймні роби компліменти пуб­ліці. Просто балакай. Фантазуй.

Наступні кілька годин були неймовірно болісними. Виявилося, що я абсолютно позбавлена фантазії. Я про­бувала зіграти роль зухвалої, але мені не вистачало са­мовпевненості. Я маю занадто вразливий вигляд, щоб удавати жорстокість. А ще я не кмітлива. Не смішна. Не сексуальна. І тим паче не загадкова.

Зрештою з’ясувалося, що я взагалі ніяка. Геймітч почав прикладатися до пляшки десь поміж моїми спро­бами вдати кмітливість і сексуальність, і це явно відчува­лося в його голосі:

— Люба, я здаюся. Просто відповідай на запитання і спробуй зробити так, щоб глядачі не помітили, як сильно ти їх зневажаєш.

Того вечора я їла у своїй кімнаті. Замовила неймо­вірну кількість делікатесів і ум’яла, скільки влізло, а тоді почала трощити посуд, зганяючи таким чином усю свою лють і образу на Геймітча, на Голодні ігри і на Капітолій. Коли рудоволоса дівчина-авокс увійшла до кімнати, щоб розстелити ліжко, від побаченого її очі округлилися.

— Облиш! — крикнула я на неї. — Просто облиш мене!

Я ненавиділа її, ненавиділа ті всезнаючі докірливі очі, які так і волали до мене: «Боягузка! Чудовисько! Ма­ріонетка Капітолія!» Нарешті правосуддя звершиться. Принаймні моя загибель не буде марною, вона стане від­платою за смерть хлопця тоді, у лісі.

Але дівчина не вийшла, натомість вона зачинила двері в кімнату і пішла у ванну. За кілька секунд вона поверну­лася з мокрим рушником, лагідно витерла моє обличчя і змила з руки засохлу кров. Навіщо вона так учинила? Чому я дозволила їй це зробити?

— Я мусила хоча б спробувати вас урятувати, — про­шепотіла я.

У відповідь вона похитала головою. Може, вона мала на увазі, що ми вчинили правильно, не втрутившись? Що вона мені пробачила?

— Ні, я вчинила ганебно, — відповіла я.

Спершу вона торкнулася пальцями вуст, а тоді моїх грудей. Думаю, вона хотіла сказати, що для мене все за­кінчилося б так само, як для неї. Що мене чекала доля авокса. Можливо. Без’язикість — або смерть.

Наступну годину я допомагала рудокосій дівчині при­бирати в кімнаті. Коли ми визбирали все сміття, а сліди їжі відмили, вона врешті розстелила ліжко. І я залізла в постіль, немов п’ятирічна дитина, і дозволила їй за­правити ковдру. А тоді вона пішла. Я хотіла, щоб вона залишилася, поки я не засну. Щоб вона була поруч, коли я прокинуся. Я хотіла, щоб вона захистила мене, хоча я свого часу навіть не спробувала захистити її.

Розплющивши очі вранці, я побачила не дівчину, а мою підготовчу команду. Мої заняття з Еффі та

Геймітчем закінчилися, тож сьогоднішній день повністю належав Цинні. Він був моєю останньою надією. Мож­ливо, з його легкої руки я буду такою вродливицею, що всім стане байдуже, що я лепетатиму?

Команда стилістів працювала наді мною аж до обіду: моя шкіра стала на дотик як атлас, на руках з’явилися узори, а всі мої двадцять ідеальних нігтів вкрилися язиками полум’я. Вінія чаклувала над моєю зачіскою: над лівим вухом вона почала заплітати червоні пасма в косу, яка короною прикрашала голову, а потім спадала на праве плече. Тоді моє обличчя притрусили блідою пудрою і заново намалювали велетенські чорні очі, повні червоні губи і довжелезні вії, які кидали тінь на обличчя щоразу, як я кліпала. І нарешті моє тіло повністю вкрили золотистою пудрою, від якої я вся засвітилася.

Тільки тоді до кімнати увійшов Цинна. Гадаю, в руках він тримав сукню, але вона була в чохлі.

— Заплющ очі, — звелів він.

Спочатку по моєму оголеному тілу ковзнуло щось шовкове, а тоді я відчула тягар. Моя сукня важила що­найменше сорок фунтів. Тримаючись за руку Октавії, я навпомацки взула туфлі. На щастя, виявилося, що під­бори принаймні на два дюйми нижчі за ті, в яких мене тренувала Еффі. Ще кілька останніх штрихів. І всі за­мовкли.

— Можна мені розплющити очі? — запитала я.

— Так, — відповів Цинна. — Розплющуй.

Істота, яка дивилася на мене з величезного дзеркала, прийшла з іншого світу. Звідти, де шкіра світиться, очі блищать, а одяг там роблять із коштовностей. Тому що моя сукня була повністю вкрита блискучими ка­мінцями — червоними, жовтими й білими, і де-не-де блакитними, які вдало гармоніювали з узорами на руках. Варто було тільки трохи поворухнутися, як виникало враження, що мене охоплюють тисячі полум’яних язиків.