Інферно - Браун Дэн. Страница 40

Однак не ці потаємні ходи цікавили Ленґдона. Натомість йому пригадався сміливий зразок модернового мистецтва, який тут колись виставлявся, — «Заради любові до Господа». Автором цього суперечливого твору був Деміен Герст, а сам твір спричинив неймовірний галас, коли його виставили на огляд у знаменитому студіоло Базарі.

То була копія людського черепа в натуральну величину, зроблена з платини, поверхню якого повністю вкривали понад вісім тисяч блискучих діамантів, викладених технікою паве. Це приголомшувало. Порожні очні западини черепа блищали світлом і життям, створюючи бентежне протиставлення антагоністичних понять життя і смерті... краси й жахіття. І хоча той діамантовий череп уже давно прибрали зі студіоло, спогад про нього викресав у Ленґдона одну думку.

«Очі смерті, — подумав він. — Череп підходить під ці слова, чи не так?»

Тема черепів часто повторювалася в Дантовому «Пеклі», а найвідомішим епізодом був той, де граф Уголіно зазнав жорстокої кари в найнижчому колі пекла: його засудили довічно гризти череп свого заклятого ворога — архієпископа.

«Отже, ми шукаємо череп?»

Ленґдон знав, що це загадкове студіоло споруджене у традиціях «кімнати курйозів». Майже всі його картини мали потаємні завіси й відчинялися, розкриваючи потаємні шафки, де герцог тримав свої химерні скарби, які становили для нього інтерес: зразки рідкісних мінералів, красиві пташині пера, чудово збережену викопну мушлю головоногого молюска і навіть, якщо вірити чуткам, велику гомілкову кістку якогось монаха, прикрашену кутим сріблом.

Ленґдон підозрював, що всі ці скарби, на жаль, було вилучено давним-давно, а окрім діамантового черепа, який тут колись виставлявся, ніяких інших частин людського скелета він у кабінеті не бачив.

Гучний ляскіт дверей у протилежному кінці залу перервав хід його думок. Долівкою дрібно зацокотіли кроки.

— Signore! — вигукнув сердитий голос. — II salone non е aperto!

Ленґдон обернувся й побачив, що до нього суне жінка, явно з місцевого персоналу. Вона була маленька й мала коротке каштанове волосся. А ще вона була дуже-дуже вагітна. Жінка йшла до них рішучою ходою, цокаючи пальцем по своєму годиннику й щось вигукуючи про те, що зал іще зачинений для відвідувачів. Наблизившись до Ленґдона й зустрівшись із ним поглядом, вона заклякла, як укопана, й ошелешено затулила рот рукою.

— Професоре Ленґдон! — вигукнула вона сконфужено. — Мені так шкода! А я й не знала, що ви тут! Ласкаво просимо до нас знову!

Ленґдон заціпенів.

Він анітрохи не сумнівався, що бачить цю жінку вперше її житті.

Розділ 37

Я ледь упізнала вас, професоре! — захоплено вигукнула жіночка англійською із сильним акцентом, наближаючись до Ленґдона. — І саме через вашу одіж. — Вона приязно всміхнулася і схвально кивнула, поглянувши на костюм «Бріош», який дала йому Сієнна. — Дуже модно. Маєте вигляд майже італійця.

У роті в Ленґдона пересохло, як у пустелі Сахара, але він примудрився зобразити ввічливу усмішку, коли жіночка зупинилася біля них.

— Доброго ранку... — промимрив він. — Як ся маєте?

Вона розсміялася, поклавши руку на свій живіт.

— Та втомилася. Маленька Каталіна вовтузилася цілу піч. — Жінка озирнулася, окидаючи здивованим поглядом зал. — Дуоміно не казав, що ви сьогодні повернетеся. Гадаю, він з вами?

Дуоміно? Ленґдон гадки не мав, про кого йдеться.

Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

— Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. — Вона знову озирнулася. — Це він вас впустив?

— Так, він, — сказала Сієнна, ідучи до них через зал, — але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. — Сієнна енергійно простягнула руку. — Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

— Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід — сам професор Ленґдон!

— Так, — з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. — Він такий розумний і начитаний!

На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

— Дивно, — мовила вона. — Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.

— Марто, — перервав її Ленґдон, сподіваючись, що правильно запам’ятав ім’я. — Мені незручно турбувати вас, але... ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я сюди прийшов?

— Узагалі-то, ні, — відповіла вона, підозріло звужуючи очі. — Я ніколи в житті не здогадаюся, навіщо ви сюди прийшли.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і в некомфортній тиші, що запала на кілька секунд, професор збагнув, що його авантюра от-от зазнає катастрофи. Раптом Марта широко всміхнулася й гучно розсміялася.

— Професоре, я пожартувала! Звісно, я здогадуюся, навіщо ви повернулися. Якщо чесно, я не розумію, чому ви надаєте цьому такого значення. Та оскільки ви з Дуоміно провели тут учора ввечері майже годину, то смію висловити припущення, що повернулися сюди показати це і своїй сестрі, еге ж?

— Авжеж... — вичавив Ленґдон. — Саме так. Мені дуже хотілося показати це Сієнні... а... це вас не поставить у незручне становище?

Марта зиркнула на балкон другого поверху й знизала плечима.

Та які проблеми. До речі, я збиралася саме туди.

Із калатаючим серцем Ленґдон поглянув на балкон другого поверху в тильній частині залу. «Невже я був там учора увечері?» Він не пам’ятав нічого. Ленґдон знав, що той балкон розташовувався точнісінько на одній висоті з написом cerca trova і слугував входом до палацового музею, який Ленґдон відвідував щоразу, коли тут бував.

Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.

— Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?

Ленґдон не знайшовся, що сказати.

— А ми збираємося дивитися на щось лячне? — спитала Сієнна. — Що саме? Бо він мені не сказав.

Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.

— Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?

Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.

— Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?

Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:

— Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.

Очі Сієнни злегка розширилися.

— Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?

— Майже в точку, але мимо, — сказала Марта. — Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.

Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.

Не слухайте вашого брата, — сказала вона. — Посмертні маски — досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.

Посмертна маска.

Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове «Пекло»... cerca trova... побачити очима смерті. Маска!

— А зліпком із чийого обличчя є ця маска?

Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:

— З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.

Розділ 38

Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти «Мендаціум», і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.